— Я знаю, про кого ти, — із сумним виглядом відповів Лоґен. — Кориб. Один мій друг якось сказав, що в неї тривалий погляд.

Шукач нічогісінько в усьому цьому не тямив, але думав: якщо Лоґен цим переймається, цим варто перейматись і йому.

— Тривалий погляд, так? — усміхнувся Краммок. — Твій друг красиво назвав огидний трюк. Ним вона бачить що завгодно. Багацько такого, що для нас було б краще, якби вона цього не бачила. Бетод зараз довіряє її очам більше, ніж власним, і накаже їй пильнувати нас, а надто тебе. Тоді вона триматиме розплющеними обидва свої ока, це вже точно. Я, може, й не чаклун, — він покрутив один із дерев’яних знаків у своєму намисті, — але знає місяць, я теж дещо тямлю в цій справі.

— А якщо все піде так, як ти кажеш? — прогримів Тул. — Що тоді? Крім того, що ми віддамо свої голови Бетодові?

— О, здорованю, я хочу, щоб моя голова була там, де вона зараз. Ми поведемо його далі на північ, так сказав мені ліс. У горах є таке місце, яке місяць дуже любить. Укріплена долина, яку глядять мертві з мого роду, мертві з мого народу й мертві гір, відколи світ світом.

Шукач почухав голову.

— Фортеця в горах?

— Укріплене місце на висоті. Так добре укріплене й на такій висоті, що кілька людей можуть стримувати там багатьох, доки не прибуде підмога. Ми заманимо його вгору, в долину, а твої друзі з Союзу потихеньку підуть за нами. Досить далеко, щоб його відьма їх не помітила, бо буде надто завзято дивитися на нас. А тоді, поки Бетод намагатиметься розправитися з нами раз і назавжди, південці підкрадуться ззаду і… — Краммок ляснув у долоні. Звук вийшов різким і лунким. — Ми розчавимо його між собою, цього гадського вівцейоба!

— Вівцейоб! — лайнулася дівчинка, копнувши молот, що лежав на землі.

Всі швидко перезирнулися. Шукачеві цей план не надто подобався. Йому не надто подобалася думка про те, щоб довірити власне життя наказам цього божевільного горянина. Однак скидалося на те, що це дає певні можливості. Їх вистачило, щоб він не зміг просто відмовитися, хай як сильно цього хотів.

— Нам треба це обговорити.

— Та звісно, звісно, мої нові найкращі друзі. Тільки не дуже зволікайте, гаразд? — Краммок широко всміхнувся. — Я надто довго був поза Високогір’ям, далеко від решти своїх прекрасних дітей, прекрасних дружин, та й навіть прекрасні гори всі до одної сумуватимуть за мною. Подумайте про хороше. Якщо Бетод не піде за нами, ви посидите кілька ночей у Високогір’ї, поки літо вмиратиме, грітиметеся коло мого багаття, слухатимете мої пісні, дивитиметесь, як сонце сідає над горами. Хіба це так кепсько? Справді?

— Думаєш, варто послухати цього божевільного гада? — пробурмотів Тул, коли вони відійшли досить далеко, щоб їх не почули. — Відьми, чаклуни і вся ця клята маячня? Та він вигадує це на ходу!

Лоґен почухав обличчя.

— Він і близько не такий божевільний, як здається з його слів. Він стільки років протримався проти Бетода. Він такий один. Дванадцять зим переховуватися, робити набіги й залишатися на крок попереду? Може, це й відбувається в горах, але все-таки… Щоб це йому вдалося, він мав би бути слизький, як риба, і стійкий, як залізо.

— То ти йому довіряєш? — запитав Шукач.

— Довіряю? — Лоґен пирхнув. — Курва, ні. Та його ворожнеча з Бетодом навіть глибша за нашу. Він каже правду про ту відьму: я її бачив, та й бачив дещо інше за останній рік… Якщо він каже, що вона нас побачить, то я йому все-таки вірю. А якщо не побачить, і Бетод не прийде, то ми нічого не втратимо, хіба ні?

Шукач знову відчув у собі ту порожнечу, як ніколи гостро. Поглянув на Краммока, який сидів на брилі в оточенні дітей, і безумець усміхнувся йому, показавши жовті зуби. Покладати на такого всі надії навряд чи варто, та Шукач відчував, що вітер змінюється.

— Ми збіса сильно ризикуємо, — буркнув він. — А що, як Бетод наздожене нас і доб’ється свого?

— Тоді ми швидко побіжимо, хіба ні? — загарчав Доу. — Це ж війна. Як хочеш перемогти, треба ризикувати!

— Угу, — буркнув Мовчун.

Тул кивнув великою головою.

— Треба щось робити. Я прийшов сюди не для того, щоб дивитись, як Бетод сидить на пагорбі. Його треба звідти зняти.

— Зняти й відправити туди, де ми можемо за нього взятися! — докинув крізь зуби Доу.

— Однак вирішувати тобі. — Лоґен плеснув Шукача по плечу. — Ти отаман.

Він отаман. Шукач пам’ятав, як вони обрали його, зібравшись довкола могили Тридуби. Він мусив визнати, що однозначно волів би послати Краммока нахуй, а тоді розвернутися, піти назад і сказати Вестові, що вони так і не знайшли нічого, крім лісу. Та якщо вже тобі дали завдання, його треба виконати. Так сказав би Тридуба. Шукач протяжно зітхнув. Оте відчуття всередині здійнялося так високо, що його мало не вивертало.

— Гаразд. Але цей план не принесе нам нічого, крім смерті, якщо Союз не буде готовий виконати свою роль, і виконати вчасно. Ми передамо це Лютому й дамо знати їхньому ватажкові Бурру, що робитимемо.

— Лютому? — перепитав Лоґен.

Тул усміхнувся.

— Це довга історія.

Джезаль досі не здогадувався, нащо мусив одягнутись у свою найкращу форму. Ця зараза була жорстка, мов дошка, й аж тріщала від позументу. Вона була створена для того, щоб стояти виструнчившись, а не для їзди верхи, і тому з кожним рухом коня боляче врізалася йому в живіт. Однак Баяз наполіг на ній, а відмовити цьому старому дурневі виявилося напрочуд складно, незалежно від того, мусив Джезаль командувати цим маршем чи ні. Зрештою, просто чинити так, як Баяз скаже, було явно простіше. Тож він їхав на початку довгої колони, потерпаючи від дискомфорту, постійно смикаючи себе за мундир і сильно пітніючи на яскравому сонці. Одне втішало: йому випала нагода подихати свіжим повітрям. Усі інші мусили ковтати куряву, яку він здіймав.

Болю йому завдало й те, що Баязові кортіло розвивати ті теми, які так сильно втомлювали Джезаля дорогою до краю світу й назад.

— …для короля надзвичайно важливо підтримувати позитивну думку підданців. А це не так уже й важко. Простолюд має скромні амбіції й задовольняється дрібними поступками. Справедливе поводження йому не потрібне. Йому треба просто думати, що з ним поводяться справедливо…

Джезаль зрозумів, що за якийсь час на бубоніння старого можна перестати зважати — так само, як можна ігнорувати постійний гавкіт старого пса. Він згорбився в сідлі й дав волю думкам. І куди ж їм було полинути, як не до Арді?

Він добряче влип, далебі. На рівнині все здавалося надзвичайно простим. Повернутися додому, одружитися з нею — і житимуть вони довго й щасливо. Тепер же, після повернення до Адуа, до могутніх людей і до старих звичок, усе щодня ставало складнішим. Не можна було так просто махнути рукою на ймовірну шкоду для його репутації й перспектив. Джезаль же полковник королівського полку, а тому потрібно тримати певну планку.

— …Харод Великий завжди поважав простих людей. Це не раз ставало запорукою його перемог над собі подібними…

Та й сама Арді набагато складніша у спілкуванні наживо, ніж у ролі мовчазного спогаду. На дев’яносто відсотків дотепна, розумна, безстрашна і приваблива. На десять відсотків лиха п’яниця-руїнниця. Кожна мить із нею була лотереєю, та, можливо, саме через це відчуття небезпеки між ними пролітали іскри, коли вони торкались одне одного, і в нього поколювало шкіру й пересихало в роті… Та й зараз, від самої думки про неї, поколювало шкіру. Джезаль іще ніколи, ніколи в житті не думав так про жінку. Звісно, це кохання. А що ж іще? Та чи достатньо кохання? Як надовго його вистачить? Шлюб — це ж, як-не-як, навіки, а вічність — це дуже довго.

Він хотів би підтримувати їхній нинішній роман, не такий уже й таємний, до нескінченності, та цей варіант розтоптав своєю знівеченою ногою той негідник Ґлокта. Ковадла, мішки, канали. Джезаль згадав, як оте біле чудисько накрило арештантові голову своїм мішком на громадській магістралі, і здригнувся. Проте він мусив визнати, що каліка має рацію. Джезалеві відвідини погано впливали на репутацію дівчини. А з іншими, як сказав колись Дев’ятипалий, треба поводитися так, як хочеш, щоб поводилися з тобою, подумав він. Але це, поза сумнівом, було збіса незручно.