Джезаль окинув стуманілих дам недобрим поглядом, розвернувся на начищених підборах і вибрів із просторої вітальні.

Трясця, як же йому боліла долоня.

Надходив світанок — сіра тінь, ледь помітний відблиск світла довкола похмурих обрисів карлеонських мурів. Усі зорі на кам’янистому небі вже погасли, зате місяць досі висів над самісінькими вершечками дерев. Іще трохи — і в нього, мабуть, можна було б націлитися з лука.

Вест усю ніч не змикав очей і перейшов у те дивне царство нервового, схожого на сон яву, який починається після виснаження. Роздавши всі накази, він за якийсь час сів серед мовчазної пітьми до світла єдиної лампи, щоб написати листа сестрі. Виблювати на папір свої виправдання. Вимогти в неї прощення. Він і сам не знав, як довго просидів, занісши перо над папером, але слова просто не йшли на думку. Вест хотів висловити все, що відчував, але коли дійшло до діла, вже не відчував нічого. Теплі таверни Адуа, карти на сонячному подвір’ї. Крива усмішка Арді. Все це неначе існувало тисячу років тому.

Північани вже були заклопотані: обрізали траву в затінку стін. Клацання їхніх ножиць якось дивно перегукувалося з клацанням ножиць садівників у Аґріонті. Вони стинали під корінь траву в колі завширшки з дюжину кроків. Певно, то була арена, де мав відбутися двобій. Арена, де щонайбільше за годину-дві буде вирішено долю Півночі. Це було дуже схоже на фехтувальну арену, тільки це коло, можливо, невдовзі буде окроплене кров’ю.

— Варварський звичай, — пробурмотів Джеленгорм. Його думки, вочевидь, пішли схожим шляхом.

— Справді? — прогарчав Пайк. — А я саме думав, який він цивілізований.

— Цивілізований? Коли двоє людей забивають один одного перед юрбою?

— Це краще, ніж юрба, в якій усі забивають один одного. Вирішити проблему, вбивши всього одну людину? Як на мене, це гарний кінець для війни.

Джеленгорм здригнувся й подмухав у складені ківшиком долоні.

— А втім… Це надає великого значення бійці між двома людьми. А що, як Дев’ятипалий програє?

— Тоді, гадаю, Бетод збереже свою волю, — безрадісно сказав Вест.

— Але ж він удерся до Союзу! Призвів до загибелі тисяч людей! Він заслуговує на покарання!

— Люди рідко дістають те, на що заслуговують.

Вест згадав, що кістки принца Ладісли гниють десь на пустці. Часом жахливі злочини лишаються непокараними, а деякі з них лише примхливою волею випадку щедро винагороджують. Він застиг на місці.

На видовженому схилі сидів самотою чоловік, що повернувся спиною до міста. Цей чоловік був згорблений і вдягнений у пошарпаний плащ, такий нерухомий і тихий у напівтемряві, що Вест його мало не пропустив.

— Я вас наздожену, — мовив Вест, зійшовши зі стежки. Трава, вкрита блідим хутром інію, з кожним кроком легенько хрускотіла під його чоботями.

— Сідай сюди.

Довкола затемненого обличчя Дев’ятипалого злегка курилося видихнуте повітря.

Вест сів навпочіпки на холодну землю поряд із ним.

— Готовий?

— Я робив це вже десять разів. Не можу сказати, що хоч колись був до цього готовий. Не знаю, чи можна взагалі приготуватися до такого. Найкраще, що я вигадав, — це просто сидіти, чекати, поки час повзтиме собі далі, і спробувати не обісцятися.

— Гадаю, вийти в коло з мокрим пахом могло б бути ніяково.

— Ага. Однак думаю, що це краще за розбиту голову.

Це, поза сумнівом, було правдою. Вест, звісно, вже чув історії про ці дуелі північан. В Енґлії, де він ріс, діти шепотіли одне одному неймовірні історії про них. Проте він слабко уявляв собі, як вони проводяться насправді.

— Як це відбувається?

— Накреслюють коло. Круг нього стоять бійці зі щитами, половина з одного боку, половина з другого, і пильнують, щоб ніхто не втік, перш ніж усе вирішиться. У коло входять двоє бійців. Програє той, хто там гине. Якщо іншому не хочеться побути милосердним. Утім, чомусь не уявляю, як таке може статися сьогодні.

Теж правда.

— Чим битимешся?

— Кожен із нас принесе щось із собою. Це може бути що завгодно. Тоді крутять щит, і той, хто виграє, обирає ту зброю, яку хоче.

— Отже, ти можеш битися тим, що принесе твій ворог?

— Може бути й таке. Я вбив Шаму Безсердечного його ж мечем, а мене проштрикнув спис, який я приніс на бій із Хардінгом Мовчуном. — Лоґен потер собі живіт, неначе йому там боліло від цього спогаду. — Та навіть якщо тебе проштрикнуть твоїм списом, а не чужим, біль від цього сильнішим не стає.

Вест теж задумливо поклав руку на живіт.

— Не стає.

Вони ще трохи посиділи мовчки.

— Я хотів би попросити тебе про одну послугу.

— Скажи яку.

— Ти та твої друзі потримали б щити для мене?

— Ми? — Вест закліпав, дивлячись на карлів у тіні від стіни. Судячи з вигляду, їхні великі круглі щити навіть підняти було непросто, а ще складніше було гарно ними орудувати. — Ти впевнений? Я ніколи в житті такого не тримав.

— Може, й так, але ти знаєш, на чиєму ти боці. Тут небагато людей, яким я можу довіряти. Більшість досі намагається второпати, кого вони ненавидять більше — мене чи Бетода. Достатньо, щоб один із них пхнув мене, коли мене треба підштовхнути, або ж дозволив мені впасти, коли мене треба ловити. Тоді нам усім кінець. Особливо мені.

Вест надув щоки.

— Ми зробимо що зможемо.

— Добре. Добре.

Холодне мовчання розтягнулося. Над чорними схилами й чорними деревами опустився й потьмянів місяць.

— Скажи-но, Лютий… Чи вважаєш ти, що людина має платити за свої вчинки?

Вест різко підвів погляд. У нього в голові промайнула ірраціональна, неприємна думка: Дев’ятипалий говорить про Арді, Ладіслу або ж про них обох. Звісно, в напівтемряві здавалося, ніби в очах північанина виблискує звинувачення. А тоді Вест відчув, як хвиля страху вщухає. Звісно ж, Дев’ятипалий говорить про себе — як і всі, коли дістають таку нагоду. В його очах відображається почуття провини, а не звинувачення. Кожну людину переслідують якісь її помилки.

— Можливо. — Вест прокашлявся: в горлі було сухо. — Іноді. Не знаю. Гадаю, ми всі шкодуємо про якісь свої вчинки.

— Так, — погодився Дев’ятипалий. — Мабуть, так.

Вони замовкли — лиш сиділи і дивилися, як зі всього неба витікає світло.

— Ходім, отамане! — гучно прошепотів Доу. — Ходім уже, блядь!

— Я скажу коли! — різко відказав Шукач, притримуючи росисте гілля, щоб не заважало, і глипаючи на стіни, до яких залишалося кроків зі сто шляху по вогкій луці. — Зараз забагато світла. Ми зачекаємо, поки той клятий місяць опуститься ще трохи, а тоді дременемо.

— Темніше вже не буде! Людей у Бетода точно зосталося не так багато, бо ми стількох перебили у горах, а стіни тут великі. Їхні сили там розтягнуться, мов павутиння.

— Достатньо, щоб лишень один…

Тут Доу побіг отим полем, виділяючись на тлі прим’ятої трави, як купка гівна на снігу.

— От лайно! — безпорадно процідив Шукач.

— Угу, — озвався Мовчун.

Їм залишалося хіба що дивитись і чекати, поки Доу нашпигують стрілами. Чекати на крики, спалахи смолоскипів, тривогу й ту мить, коли все піде котові просто під хвіст. А тоді Доу остаточно піднявся схилом і зник у тіні попід стіною.

— Дістався, — мовив Шукач.

— Угу, — сказав Мовчун.

Це начебто й добре, але Шукачеві було якось не до сміху. Тепер він мусив пробігти цим шляхом сам, а такого талану, як Доу, не мав. Він поглянув на Мовчуна. Той знизав плечима. Вони дременули з-поміж дерев разом, тупаючи ногами по м’якій луці. Мовчун мав довші ноги й почав вириватися вперед. Земля була відчутно м’якіша, ніж Шукач…

— Ай!

Його нога чвакнула, провалилася по щиколотку, і він полетів, плюхнувся в болото й проїхав у ньому долілиць. Незграбно підвівся, мерзнучи й задихаючись, а тоді пробіг решту шляху з прилиплою до шкіри мокрою сорочкою. Прошкандибав угору схилом, до підніжжя стін, і зігнувся, вперши долоні в коліна, важко дихаючи й випльовуючи траву.

— Здається, ти беркицьнувся, отамане.