Полдер сердито набурмосився на Кроя, який тепер дозволив собі ледь помітно всміхнутися.

— Мої люди заволоділи містом і вже накопичують запаси! Ми обійшли противника із флангу і змусили його відступити до Карлеона! Суть, полковнику Весте, саме в цьому, а не в тому, хто саме щось зробив!

— Слушно! — втрутився Бурр і махнув великою рукою. — Ви обидва неабияк прислужилися рідній країні. Проте зараз ми маємо бути налаштовані на майбутні успіхи. Генерале Крою, накажіть залишити в Дунбреку кілька бригад робітників для завершення ремонту, а також один полк рекрутів для оборони. І будь ласка, залиште їм командира, який знає своє діло. Вийшло би, м’яко кажучи, ніяково, якби ми втратили фортецю вдруге.

— Неодмінно, — загарчав на Полдера Крой, — можете в цьому не сумніватися.

— Решта армії може перетнути Вайтфлоу й вишикуватися на протилежному березі. Відтак можна починати наступ на схід і північ, до Карлеона, а запаси надсилати через гавань в Уффріті. Ми випровадили ворога з Енґлії. Тепер потрібно йти вперед і врешті поставити Бетода на коліна.

Тут маршал втиснув у долоню важкий кулак, показуючи, як це станеться.

— Моя дивізія опиниться за річкою до завтрашнього вечора, — зашипів Полдер на Кроя, — і в чудовому стані!

Бурр скривився.

— Пересуватися треба обережно, хай що там каже Закрита Рада. Востаннє армія Союзу перетнула Вайтфлоу тоді, коли король Казамір вдерся на Північ. Мені не треба вам нагадувати, що йому довелося вельми безладно відступити. Бетод уже заскочував нас зненацька, а відступаючи на власну територію, він ставатиме лише сильнішим. Ми маємо працювати разом. Це не змагання, панове.

Двоє генералів негайно почали змагатися між собою в тому, хто найзавзятіше з цим погодиться. Вест протяжно зітхнув і потер перенісся.

— Отже, ми повернулися.

Баяз насуплено глянув на місто, що розтягнулось яскравим білим півмісяцем довкола блискучої затоки. Воно повільно, але невпинно наближалося, тягнулося до них і огортало Джезаля привітними обіймами. Набували чіткості його риси, з-поміж будинків визирали зелені парки, із купи будівель тягнулися вгору білі шпилі. Джезаль бачив височезні стіни Аґріонта, над якими відбивали сонячне світло начищені куполи. Над усім цим бовванів Будинок Творця, але тепер навіть його лиховісна громада чомусь обіцяла тепло й безпеку.

Він повернувся додому. Вижив. Здавалося, відколи він стояв на кормі схожого корабля, нещасний і зневірений, і дивився, як Адуа сумно зникає вдалині, минула сотня років. Із-за прибою, різкого тріпотіння вітрил, криків морських птахів до нього почав долинати далекий гамір міста. Звучав він як найчудовіша музика, яку коли-небудь чув Джезаль. Він заплющив очі й протяжно вдихнув через ніздрі. Огидний солоний сморід затоки на його язиці здавався солодким, як мед.

— То ти насолодився подорожжю, капітане? — з відвертою іронією спитав Баяз.

Джезаль зміг хіба що всміхнутись.

— Я насолоджуюся її кінцем.

— Не треба занепадати духом, — озвався брат Лонґфут. — Часом користь від непростої мандрівки можна дістати сповна лише задовго після повернення. Випробування нетривалі, зате здобута в них мудрість лишається на все життя!

— Хе. — Перший з-поміж магів скривив губи. — Подорожі приносять мудрість лише мудрим. А невігласів роблять іще більшими невігласами. Майстре Дев’ятипалий! Ти точно збираєшся повернутися на Північ?

Лоґен ненадовго відвернув набурмосене лице від води.

— У мене немає причин залишатися.

Він скоса глянув на Ферро, і вона сердито зиркнула на нього.

— Чого дивишся?

Лоґен труснув головою.

— Знаєш що?! Та я, блядь, гадки не маю.

Якщо між ними й було щось хоч трохи схоже на кохання, то тепер воно, вочевидь, безповоротно зруйнувалося, перетворившись на понуру неприязнь.

— Що ж, — мовив Баяз, здійнявши брови, — якщо ти визначився… — Він простягнув долоню північанинові, і на очах у Джезаля вони потиснули руки один одному. — Коли Бетод опиниться в тебе під п’ятою, передай йому від мене копняка.

— Так і зроблю, якщо сам не опинюся під його п’ятою.

— Копати когось знизу вгору завжди нелегко. Дякую за допомогу й за гарні манери. Може, колись ти знову погостюєш у мене, в бібліотеці. Ми будемо дивитися на озеро і сміятися зі своїх видатних пригод на заході світу.

— Сподіватимуся на це.

Однак Лоґен, судячи з вигляду, вже навряд чи міг посміятися, та й сподіватися на щось теж. Він скидався на людину, в якої не залишилося вибору.

Джезаль мовчки дивився, як швартови викидають на пристань і закріплюють, а довгі сходні з рипінням витягають на берег, чиркаючи ними по камінню. Баяз гукнув своєму учневі:

— Майстре Кею! Час сходити на суходіл!

Блідий юнак зійшов із корабля слідом за своїм паном, навіть не озирнувшись, а за ним подався брат Лонґфут.

— Ну, то хай щастить, — сказав Джезаль і простягнув руку Лоґенові.

— Навзаєм, — усміхнувся північанин, зігнорував простягнуту руку й відповів йому міцними обіймами з неприємним запахом. Вони застигли на одну мить, трохи зворушливу і трохи ніякову, а тоді Дев’ятипалий плеснув його по спині й відпустив.

— Може, ще побачимося там, на Півночі. — Хай як Джезаль старався, голос у нього трішечки затремтів. — Якщо мене пошлють…

— Може, й так, але… Мабуть, сподіватимуся, що ні. Я вже казав, що, якби був тобою, то знайшов би добру жінку й залишив душогубство тим, хто дурніший.

— Таким, як ти?

— Атож. Таким, як я. — Лоґен поглянув на Ферро. — То на цьому все. Так, Ферро?

— Угу.

Вона знизала кощавими плечима й зійшла зі сходнів.

У Лоґена сіпнулось обличчя.

— Авжеж, — пробурмотів він їй у спину. — Приємно було познайомитися.

Він помахав Джезалеві куксою пальця.

— Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий уміє ладнати з жінками.

— М-м-м.

— Так.

— Авжеж.

Джезаль зрозумів, що піти по-справжньому напрочуд важко. Останні шість місяців вони майже постійно були разом. Попервах він не відчував до Лоґена нічого, крім зневаги, та тепер, коли настав час його покинути, здавалося, ніби він покидає старшого брата, якого дуже поважає. І від цього розлука тільки гірша, бо про своїх рідних братів Джезаль завжди був не надто високої думки. Тож він і далі тупцявся на палубі, а Лоґен усміхнувся йому так, ніби вгадав його думки.

— Не турбуйся. Я спробую якось прожити без тебе.

Джезаль видушив із себе напівусмішку.

— Просто постарайся згадати, що я тобі казав, якщо знову влізеш у бійку.

— На жаль, мені здається, що я майже неодмінно це зроблю.

Відтак Джезалеві й зосталося хіба що відвернутись і потупати на берег, удаючи, ніби йому щось втрапило в око. Шлях до велелюдної пристані, туди, де стояли Баяз і Кей, Лонґфут і Ферро, видався довгим.

— Насмілюся сказати, що майстер Дев’ятипалий може подбати про себе сам, — зауважив Перший з-поміж магів.

— О, так, далебі, — хихикнув Лонґфут, — мало хто так уміє!

Джезаль востаннє озирнувся через плече, коли вони попрямували до міста. Лоґен підняв одну руку з поруччя на кораблі, прощаючись із ним, а тоді їх розділив ріг якогось складу і Лоґен зник. Ферро трохи постояла на місці, суплячись на море і стиснувши кулаки. На її обличчі збоку сіпався один м’яз. Відтак вона повернулася й уздріла, що Джезаль стежить за нею.

— На що дивишся?

Вона проштовхалася повз нього й пішла за іншими на велелюдні вулиці Адуа.

Місто було саме таким, яким його пам’ятав Джезаль, але водночас усе в ньому стало інакшим. Будівлі неначе зменшились і малодушно з’юрмились. Навіть широка Мідлвей, велика центральна артерія міста, здавалася жахливо тісною після величезних відкритих просторів Старої Імперії, після захопливих краєвидів зруйнованого Аулкуса. Там, на великій рівнині, небо було вище. Тут же все було зменшене й навіть гірше — мало неприємний запах, якого Джезаль раніше не помічав. Він ішов, наморщивши носа й незграбно петляючи в невпинному потоці перехожих.