— Начебто все гаразд, — сказав Мовчун. — Тобі пощастило.

Шукач із нещасним виглядом подивився на побоїще.

— То оце такий він, талан? Я часто про це думав.

Мовчун знизав плечима й відірвав шматок тканини для пов’язки.

— Бетод у вас?

Шукач поглянув на Веста, роззявивши рота.

— А хіба він не у вас?

— Полонених у нас багато, та його серед них не було.

Шукач повернув голову і з огидою сплюнув у багно.

— Ні його відьми, ні його Страховидла, ні котрогось із його надутих синочків, щоб я так жив.

— Гадаю, вони вже чимдуж скачуть до Карлеона.

— Більш ніж імовірно.

— Гадаю, він спробує зібрати нові сили, знайти нових союзників, підготуватися до облоги.

— Не здивувався б цьому.

— Треба буде піти за ним, щойно розберемося з полоненими.

Шукача раптом накрило хвилею безнадії, такої сильної, що вона мало не збила його з ніг.

— Ради мертвих. Бетод вирвався.

Він засміявся, а за мить відчув, як очі щипає від сліз.

— Це коли-небудь закінчиться?

Мовчун остаточно перев’язав рану й міцно зав’язав бинт.

— Ти все.

Шукач поглянув на нього.

— Я все? Починаю думати, що «все» для мене ніколи не настане. — Він простягнув руку. — Лютий, чуєш, допоможи підвестися. Мені ще друга треба поховати.

Поки сонце сідало, ледве визираючи з-за вершин гір і злегка золотячи краї хмар, вони поклали Тула в землю. Погода була гарна, якраз для похорону хорошої людини. Вони скупчилися довкола могили. Тим часом ховали багато кого ще, але Тула любили так, як не любили більше нікого, тож юрба зібралася чимала. А втім, довкола Лоґена була прогалина. Порожнеча завширшки з одну людину. Ця порожнеча оточувала його за старих часів, там не наважувався стояти ніхто. Лоґен аж ніяк не ставив цього людям на карб. Він і сам утік би від себе, якби міг.

— Хто хоче висловитися? — запитав Шукач і поглянув на кожного по черзі.

Лоґен опустив погляд на свої ноги, не в змозі навіть поглянути йому в очі, а тим паче — хоч щось сказати. Він не знав достоту, що сталося під час бою, проте міг здогадатися. Непогано здогадатися за тим, що таки пам’ятав. Лоґен швидко роззирнувся, облизуючи розсічені губи, та якщо хтось інший і здогадався, то тримав це при собі.

— Ніхто нічого не скаже? — перепитав Шукач. Йому урвався голос.

— Ну, тоді, може, мені щось пизданути?

Уперед вийшов Чорний Доу. Поволі оглянув присутніх. Особ­ливо довго він, здавалося, глипав на Лоґена, та це, найпевніше, йому просто привиділося через тривоги.

— Тул Дуру Грозова Хмара, — проказав Доу. — Возз’єднався з землею. Знають мертві, ми з ним не завжди бачили все однаково. Нечасто в чомусь погоджувались, але в цьому, може, був винен я сам, бо я і в найкращі часи — клятий скандаліст. Тепер я, мабуть, про це шкодую. Хоч тепер уже пізно. — Він судомно вдихнув. — Тул Дуру. Його ім’я на Півночі знав кожен, і кожен, навіть серед ворогів, вимовляв його з повагою. Він був із тих… мабуть, із тих, хто дає надію. Із тих, хто дає надію. Хочете сили, так? Хочете відваги? Хочете, щоб усе робилося правильно, як годиться, по-старому? — Він кивнув на щойно перекопану землю. — Ось. Тул Дуру Грозова Хмара. Іншого, блядь, чекати не треба. Тепер, коли його не стало, я змалів, і ви всі теж.

Доу розвернувся й, опустивши голову, побрів геть від могили, в сутінки.

— Ми всі змаліли, — пробурмотів Шукач, зі сльозами на очах дивлячись на землю. — Гарно сказано.

Усі присутні, усі, хто стояв довкола могили, здавалися зламаними. Вест, його людина Пайк, Дрижак, навіть Мовчун. Усі.

Лоґенові хотілося відчути те саме, що й вони. Хотілося заридати. Бо ж померла хороша людина. Бо ж, можливо, до цього спричинився саме він. От тільки сльози ніяк не з’являлися. Він насуплено поглянув на щойно перекопану землю, тимчасом як сонце опускалося за гори й фортеця у Високогір’ї потемніла, і відчув менше, ніж нічого.

Якщо хочеш оновитися, треба залишатись у нових місцях, займатися чимось новим із тими, хто досі тебе не знав. Хіба можна бути не таким, як раніше, повернувшись до старого життя? Треба дивитися реально на речі. Він уже погрався у зміни, та все це була брехня. Розпізнати таку брехню найважче. Таку, якою обманюєш сам себе. Він Кривава Дев’ятка. Це факт, і хай як він крутитиметься, пручатиметься й хотітиме бути кимось іншим, від цього не втекти. Лоґенові хотілося, щоб це його зачіпало.

Проте Криваву Дев’ятку не зачіпає ніщо.

Прокидаючись, Джезаль всміхався. Вони закінчили з цією божевільною місією, і невдовзі він повернеться до Адуа. Повернеться до обіймів Арді. Теплих і надійних. Подумавши про це, Джезаль закутався в ковдри. А тоді насупився. Десь хтось стукав. Він трішечки розплющив очі. Із протилежного боку кімнати на нього хтось шипів, і він повернув голову.

Джезаль побачив обличчя Терез, яке в пітьмі здавалося блідим; вона люто визирала з-за балдахіна на ліжку. Його накрило жахливою хвилею спогадів про останні кілька тижнів. Терез, звісно, мала достоту такий вигляд, як того дня, коли він із нею одружився, а втім, тепер ідеальне обличчя його королеви здавалося йому бридким і сповненим ненависті.

Королівська опочивальня перетворилася на поле бою. Кордоном, який пильнували з непохитною рішучістю, була невидима лінія від дверей до каміна, і її Джезаль перетинав на свій страх і ризик. Віддалений бік кімнати був штирійською територією, а саме масивне ліжко — найміцнішою цитаделлю Терез, оборонні споруди якої, вочевидь, були неприступні. На другу ніч їхнього шлюбу Джезаль, можливо, сподіваючись, що першої ночі сталося якесь непорозуміння, пішов у несміливу атаку, та в результаті залишився з роз’юшеним носом. Відтоді він без надії вів довгу й безглузду облогу.

Терез була справжньою майстринею обману. Він спав на підлозі чи якихось меблях, завжди надто малих, або ж де заманеться — аби тільки не з нею. Згодом, за сніданком, вона всміхалась йому, теревенила ні про що, часом — тоді, коли знала, що за ними спостерігають, — навіть лагідно клала руку на його долоню. Інколи навіть змушувала Джезаля повірити, що тепер усе гаразд, але щойно вони залишалися самі, відверталася від нього, била його мовчанням і штрикала його поглядами, сповненими такої потужної зневаги й огиди, що його аж нудило.

Дами королеви поводилися з ним майже так само зневажливо щоразу, коли йому випадало нещастя опинитися посеред їхніх перешіптувань. Одна з них, графиня Шалер — вочевидь, найближча подруга його дружини з юних літ, — увесь час глипала на нього з убивчою ненавистю. Якось він ненароком забрів у вітальню, де вони, всі дванадцять, сиділи довкола Терез і бурмотіли щось штирійською. Джезаль відчув себе селянським хлопчиною, що натрапив на шабаш надзвичайно презентабельних відьом, які наспівують якесь темне прокляття. Певно, звернене на нього. Джезаля змушували почуватися найнікчемнішим, найогиднішим створінням із нині живих. А він же король у власному палаці!

Він чомусь постійно боявся, що хтось збагне правду, та якщо хтось зі слуг це й помітив, то тримав це при собі. Джезаль думав, чи не розповісти комусь про це, але кому? І що сказати? «Лорд-камергере, добрий день. Моя дружина відмовляється зі мною трахатися». «Ваше Преосвященство, радий зустрічі. На мене не дивиться дружина». «Верховний судде, як ви? До речі, мене зневажає королева». А понад усе Джезаль боявся розповісти про це Баязові. Він уже доволі чітко попередив мага, щоб той не ліз у його особисті справи, і тепер навряд чи міг повзти до нього по допомогу.

Тому Джезаль підігрував цій вигадці, нещасний і спантеличений, і йому з кожним днем удавання шлюбного щастя ставало важче зрозуміти, як із цього вибратися. Попереду було ціле життя — без любові, без друзів і зі спанням на підлозі.

— То що? — процідила Терез.

— Що — що? — гарикнув він у відповідь.

— Двері!

Тут, неначе за командою, у двері люто загрюкали, і вони заторохтіли об одвірок.