— Сотню, як і обіцяв. Деякі — таких небагато — мають інші завдання в місті. Передають, що їм шкода. Але більшість із нас прийшли сюди для тебе. Таких більше ніж достатньо.

Пожирачі не рухалися. Вони стояли обличчями досередини, розійшовшись великим кільцем, у центрі якого був Перший з-поміж магів. Ферро Малджин, звісно, не відчувала страху.

Проте шанси в них були кепські.

— Дай мені відповідь на одне запитання, — промовив Мамун, — оскільки ми дійшли до кінця. Чому ти вбив Джувенса?

— Джувенса? Ха! Він сподівався зробити світ кращим за допомогою усмішок і добрих намірів. Добрі наміри не дають нічого, а світ не стає кращим без бою. Кажу тобі: я нікого не вбив. — Баяз скосив погляд на Ферро. Очі в нього тепер гарячково сяяли, а шкіра голови блистіла від поту. — Але яке значення має, хто кого вбив тисячу років тому? Важить те, хто загине сьогодні.

— Це правда. Тепер ти нарешті постанеш перед судом.

Коло пожирачів неквапливо, дуже неквапливо почало стискатися: вони всі як один м’яко ступали вперед, тихенько насуваючи досередини.

Перший з-поміж магів безрадісно всміхнувся.

— О, Мамуне, суд тут дійсно станеться, можеш не сумніватися. Магія витекла зі світу. Моє Мистецтво — тінь себе колишнього. Але ти, поки об’їдався людським м’ясом, забув, що корінь влади — це знання. Високого Мистецтва я навчився у Джувенса. Творення перейняв від Канедіаса.

— Щоб перемогти нас, тобі знадобиться дещо більше.

— Звісно. Для цього мені потрібні темніші ліки.

Повітря довкола пліч Баяза замерехтіло. Пожирачі зупинилися, деякі з них затулили обличчя руками. Ферро примружила очі, та тоді лише ледь відчутно повіяв вітер. Легенький вітерець, який хвилею пішов від Першого з-поміж магів, підняв із каміння тирсу й поніс її білою хмаринкою до самісінького краю площі Маршалів.

Мамун опустив погляд і насупився. У камені під його ногами тьмяно поблискував на вбогому сонці метал. Кола, лінії, символи, кола всередині кіл, що вкривали весь обшир площі одним величезним візерунком.

— Одинадцять вартівників і одинадцять вартівників відображених, — пояснив Баяз. — Залізо. Загартоване в солоній воді. Вдосконалення, яке мені підказали дослідження Канедіаса. Ґлустрод користувався звичайною сіллю. Це було його помилкою.

Мамун підвів погляд. Із його обличчя зник крижаний спокій.

— Невже ти хочеш сказати… — Його чорні очі швидко перейшли до Ферро, а тоді опустилися до її долоні, що міцно стискала Сім’я. — Ні! Перший закон…

— Перший закон? — Маг показав зуби. — Правила — це для дітей. Це війна, а на війні єдиний злочин — це програш. Слово Еуза? — Баяз скривив вуста. — Ха! Нехай він вийде й зупинить мене!

— Годі!

Один із пожирачів вискочив уперед і помчав по металевих колах до їхнього центру. Ферро охнула: камінь у неї в руці раптом став страшенно холодним. Повітря довкола Баяза крутилося й танцювало так, ніби то було його віддзеркалення в укритому брижами ставку.

Пожирач підскочив, роззявивши рота. Зблиснув ясний клинок його меча. А тоді його не стало. Як і ще двох позаду нього. Там, де стояв один із них, по землі розмазалася видовжена пляма із бризок крові. Ферро дивилась, як ця пляма стає дедалі ширшою. У неї відвисла щелепа.

У будівлі, що стояла позаду них, тепер зяяла велетенська дірка від землі до запаморочливо високого даху. Велика ущелина, оточена ламаним камінням і повислою штукатуркою, потрощеними брусами й готовим відпасти склом. Із розбитих країв у яму, що зяяла внизу, щедро сипався пил. Крізь чисте повітря летіла зграйка рваних паперів. Із цієї руйнації долинув тонкий, змучений крик. Схлип. Вереск болю. Багато голосів. Голосів тих, хто ховався в тій будівлі.

Не пощастило їм.

Баязові вуста поволі вигнулися в усмішці.

— Працює, — видихнув він.

Джезаль, оточений своїми лицарями, пробіг крізь високу арку до палацових садів. Верховний суддя Маровія, як не дивно, спромігся не відстати від них під час біганини Аґріонтом, але цей старий, здавалося, майже не засапався.

— Замкніть ворота! — проревів він. — Ворота!

Величезні двері зачинили й повісили на них ізсередини дві балки завтовшки з корабельні щогли. Джезаль дозволив собі дихати трохи вільніше. У вазі цих воріт, у висоті й товщині стін палацового комплексу, у чималій армії гарно вишколених людей у добрих обладунках, які його захищали, було щось заспокійливе.

Маровія лагідно поклав руку Джезалеві на плече й повів його брукованою стежкою до найближчих дверей палацу.

— Ваша величносте, треба знайти найбезпечніше місце з усіх можливих…

Джезаль відмахнувся від нього.

— Ви волієте замкнути мене у спальні? Чи мені сховатися в льоху? Я залишуся тут і керуватиму обороною…

Із того боку стіни долинув протяжний крик, від якого кров стигла в жилах, і розійшовся луною в голих садах. Цей крик неначе пробив у Джезалеві дірку, з якої швидко витекла вся його впевненість. Ворота злегка заторохтіли об могутні балки, і думка про те, щоб сховатися в льоху, напрочуд швидко почала здаватися привабливою.

— Стрій! — гаркнув пронизливий голос Ґорста. — До короля!

Довкола Джезаля вмить зібралася стіна з бійців у важких обладунках, із оголеними мечами й піднятими щитами. Інші поставали на коліна попереду, витягаючи із сагайдаків стріли й повертаючи ручки на важких арбалетах. Усі вп’ялися поглядами в могутні подвійні двері. Ті знову злегка заторохтіли й трохи захиталися.

— Унизу! — гукнув хтось зі стін угорі. — Унизу…

Пролунав крик, і з бійниць злетів чоловік в обладунках, а тоді гучно врізався в землю. Його тіло задрижало, а тоді обм’якло.

— Як… — пробелькотів хтось.

Зі стін зіскочила біла постать, граційно перевернулася в повітрі й гупнула на стежку перед ними. Підвелася. То був темношкірий чоловік, убраний у біло-золоті обладунки, із гладеньким, як у хлопчиська, обличчям. В одній руці він тримав спис із темного дерева з довгим вигнутим наконечником. Джезаль витріщився на новоприбулого, а той беземоційно поглянув на нього. У тих чорних очах щось було — чи радше чогось бракувало. Джезаль знав, що це не людина. Це пожирач. Порушник Другого закону. Один зі Ста Слів Калула, що прийшов розквитатися за давні події з Першим з-поміж магів. Вочевидь (і доволі несправедливо), за ці події в тому числі мав розплачуватись і Джезаль. Пожирач підняв одну руку, неначе у благословенні.

— Нехай Бог пустить нас усіх на небеса.

— Стріляй! — вереснув Ґорст.

Заторохтіли й заляскали арбалети. Кілька стріл відскочило від обладунків пожирача, а ще кілька врізались у плоть: одна — під нагрудником, друга — у плече. Ще якась стріла влучила йому просто в обличчя, і її пера тепер стирчали просто під оком. Будь-яка людина мала б повалитися перед ними мертва. Пожирач же вискочив уперед, вражаючи своєю швидкістю.

Один із лицарів підняв арбалет у млявій спробі захиститися. Спис розрізав його надвоє й чисто розітнув лицаря навпіл на рівні живота, а тоді з лунким ударом урубався в іншого чоловіка так, що той полетів і врізався в дерево за десять кроків від них. Літали частки пом’ятої броні й тріски. Перший лицар видав якийсь дивний свист, тимчасом як його верхня половина повалилася на дорогу, оббризкавши його отетерілих товаришів кров’ю.

Джезаля відштовхнули назад, і він не бачив нічого, крім миготіння руху між охоронцями. Він чув крики та стогони, удари металу об метал, бачив, як виблискували мечі, як розлітаються бризки крові. Злетіло в повітря тіло в обладунку, що теліпалося, наче ганчір’яна лялька, і врізалось у стіну по той бік садів.

Охоронці розімкнулися. Пожирач, який тепер був оточений, описував списом сліпучі кола. Одного разу спис врізався бійцеві у плече, і той із криком упав на землю; держак списа зламався від сили удару, а його наконечник закрутився й полетів вістрям у землю. Ззаду примчав лицар і прохромив пожирачеві спину. Блискуче вістря алебарди плавно й без краплі крові вийшло з білої броні в нього на грудях. Інший лицар відтяв йому руку сокирою, і на нього з кукси посипався порох. Пожирач заверещав і вдарив лицаря у груди тильним боком долоні — так, що в чоловіка зламався нагрудник, а сам він, випустивши із себе повітря, повалився на землю.