— Гадаєш, вони прийдуть цього вечора? — запитав Шукач.

— Рано чи пізно він спробує напасти в темряві, — відповів Лоґен, — але мені здається, що він потерпить із цим, доки ми не стомимося трохи сильніше.

— А що, можна стомитися більше, ніж тепер?

— Гадаю, ми це з’ясуємо. — Лоґен скривився, витягуючи зболілі ноги. — Здається, з цією хрінню колись і справді було простіше.

Шукач пирхнув. Не засміявся. Радше просто показав Лоґенові, що почув його.

— Пам’ять часом творить дива. Ти пам’ятаєш Карлеон?

— Ще б пак. — Лоґен опустив погляд на прогалину на місці пальця і стиснув кулак, щоб надати руці такого вигляду, як зав­жди. — Просто дивує, що тоді все здавалося дуже простим. За кого битись і чому. Не можу сказати, що це мене колись турбувало.

— Мене турбувало, — зауважив Шукач.

— Справді? Ти мав би щось сказати.

— А ти послухав би?

— Ні. Мабуть, ні.

Вони трохи посиділи мовчки.

— Як думаєш, ми це переживемо? — спитав Шукач.

— Може. Якщо завтра чи післязавтра надійдуть союзники.

— Думаєш, вони надійдуть?

— Може, й так. На це можна сподіватися.

— Якщо на щось сподіватися, воно від того не станеться.

— Зазвичай буває навпаки. Але ми дістаємо шанс щодня, коли залишаємося живі. Може, цього разу вигорить.

Шукач насупився на рухливе полум’я.

— Щось забагато цих «може».

— Це війна.

— Хто б міг подумати, що ми чекатимемо рішення своїх проблем від купки південців, га?

— Гадаю, проблеми вирішують усіма доступними способами. Треба дивитися на це реально.

— Отже, якщо дивитися на це реально… Гадаєш, ми це переживемо?

Лоґен замислився.

— Може, й так.

У м’якій землі зачвакали чоботи, і до багаття тихо підійшов Дрижак. Отой поріз у нього на голові був закутаний у сіру пов’язку, а з-під пов’язки падало вологе масне волосся.

— Отамане! — озвався Дрижак.

Шукач з усмішкою підвівся і плеснув його по плечу.

— Молодець, Дрижаку. Ти сьогодні добре попрацював. Я радий, що ти прийшов, хлопче. Ми всі раді. — Він пильно поглянув на Лоґена. — Всі. Гадаю, я спробую трохи перепочити. Побачуся з вами, як вони надійдуть знову. Найпевніше, досить скоро.

Шукач пішов геть, у ніч, і Дрижак із Лоґеном мимоволі витріщились один на одного.

Лоґенові, мабуть, варто було наблизити руку до ножа, стерегтися раптових рухів і таке інше. Та він був надто втомлений і змучений болем для цього. Тож просто сидів на місці й дивився. Дрижак стиснув губи й поволі, знехотя сів навпочіпки біля вогню навпроти, неначе збирався з’їсти щось, знаючи, що ця їжа гнила, та не маючи вибору.

— Був би я тобою, — сказав він за якийсь час, — дозволив би тим падлюкам убити мене сьогодні.

— Певен, що кілька років тому я так і вчинив би.

— Що змінилося?

Лоґен замислився й насупився. А тоді знизав зболілими плечима.

— Я стараюся бути кращим, аніж колись.

— Гадаєш, цього достатньо?

— А що ще я можу робити?

Дрижак похмуро глипнув на вогонь.

— Я хотів сказати… — Він покрутив слова в роті й виплюнув їх. — Мабуть, хотів сказати, що вдячний. Ти сьогодні врятував мені життя. Я це знаю.

Він не був радий це казати, і Лоґен знав чому. Важко прийняти якусь послугу від людини, яку ненавидиш. Важко ненавидіти її так сильно опісля. Втратити ворога може бути тяжче, ніж утратити друга, якщо ворог достатньо давній.

Тож Лоґен знову стенув плечима.

— То пусте. Це просто те, що треба робити для своєї ватаги. Я завинив тобі набагато більше. Я це знаю. Ніколи не зможу віддати те, що тобі завинив.

— Не зможеш. Але це, як на мене, незлий початок.

Дрижак підвівся й відійшов на крок. Тоді зупинився й розвернувся назад. По його суворому, сердитому обличчю з одного боку затанцювало світло від багаття.

— Людина ніколи не буває просто хорошою чи поганою, еге ж? Навіть ти. Навіть Бетод. І взагалі ніхто.

— Атож. — Лоґен сів і подивився, як ворушиться полум’я. — Атож, так просто ніколи не буває. Всі ми маємо якісь причини. І хороші люди, й погані. Все залежить від того, на якому ти боці.

Один із незліченних лакеїв Джезаля став на драбину, а тоді насуплено й акуратно опустив корону йому на голову. Єдиний величезний діамант у короні блищав із безцінною яскравістю. Лакей ледь-ледь відчутно покрутив корону вперед-назад. Її оторочений хутром край охопив Джезалів череп. Лакей зліз, прибрав драбину й оглянув результат. Те саме зробило пів десятка його колег. Один із них вийшов уперед, щоб поправити гаптований золотом рукав Джезаля саме так, як треба. Ще один, скривившись, змахнув із його чисто білого комірця нескінченно дрібну порошинку.

— Дуже добре, — сказав Баяз і задумливо кивнув самому собі. — Гадаю, ваша величність готові до свого весілля.

Тепер, коли Джезалеві несподівано випала нагода над цим подумати, його дивувало те, що він не погоджувався одружитися, принаймні свідомо. Не освідчувався й не приймав чийогось освідчення. Навіть не казав «так» щодо жодної пропозиції. А втім, нині він готується взяти шлюб за якихось кілька годин, до того ж із жінкою, якої практично не знає. Він не зміг не збагнути: приготування, щоб із ними впоралися так швидко, мали розпочатися задовго до того, як Баяз висунув пропозицію щодо шлюбу. А може, й навіть раніше, ніж Джезаля було короновано… однак, гадав він, це не так уже й дивно. Він від самого сходження на престол безпорадно відбував одну незрозумілу подію за іншою, наче людина, що потрапила в кораблетрощу й силкується втримати голову над водою, не бачачи землі, поки її тягнуть не знати куди невидимі й непереборні течії. Щоправда, він значно краще вбраний.

До Джезаля поступово почало доходити: що могутнішою стає людина, то вужчий у неї насправді вибір. Капітан Джезаль дан Лютар мав змогу їсти що заманеться, спати де заманеться, бачитися з ким заманеться. Проте його королівська величність Джезаль Перший був зв’язаний невидимими путами традицій, очікувань і відповідальності, що визначали всі аспекти його буття, навіть найнезначніші.

Баяз зі знанням справи ступив крок уперед.

— Можливо, якщо розстебнути верхній ґудзик тут…

Джезаль відсахнувся, злегка роздратувавшись. Увага цього мага до кожної незначної деталі його життя починала більш ніж утомлювати. Здавалося, він уже й до нужника не може сходити, щоб цей старий гад не попорпався в тому, що вийде.

— Я вмію застібати плащ! — гарикнув Джезаль. — А коли я приведу дружину після весілля до нашої опочивальні, мені слід чекати там вас, готового пояснити мені, як найкраще користуватися прутнем?

Лакеї закашлялися, відвели погляди й тишком-нишком відступили до кутків зали. Сам Баяз не всміхнувся й не насупився.

— Я завжди готовий проконсультувати вашу величність, але сподівався, що з цією справою ти зможеш упоратися й сам.

— Маю надію, що ви добре підготовлені до нашої маленької вилазки. Я готувалася весь ра… — Арді застигла, підвівши погляд і побачивши Ґлоктине лице. — Що з вами?

— Що, оце? — Він змахнув рукою, показуючи на барвисте скупчення синців. — Уночі до моїх апартаментів вдерлася кантійка, побила мене й мало не втопила у ванні.

«Не рекомендував би таке іншим».

Арді йому явно не повірила.

— Що сталося насправді?

— Я впав зі сходів.

— А… Сходи. Коли людина не надто твердо стоїть на ногах, вони можуть бути збіса жорстокими.

Дівчина пильно поглянула на свій напівпорожній келих. Очі в неї були трохи затуманені.

— Ви п’яні?

— Зараз пообіддя, чи не так? До цього часу я завжди стараюся напитись. Якщо вже берешся за якусь роботу, їй треба віддаватися сповна. Принаймні так мені любив казати батько.

Ґлокта примружено глянув на неї, і вона спокійно поглянула на нього з-за свого келиха. «Ніякого дрожу в губах, ніякого трагічного обличчя, ніяких потоків гірких сліз на щоках». Арді здавалася не менш щасливою, ніж зазвичай. «А може, не більш нещасною. Проте день весілля Джезаля дан Лютара не може бути для неї радісним. Ніхто не тішиться, коли його відкидають, незалежно від обставин. Ніхто не радіє, коли його лишають напризволяще».