Лоґен відсунувся назад, показуючи втому — вдавану лише наполовину, — а тоді, коли перший зі східняків пішов у наступ, зціпив зуби і скочив уперед, розітнувши йому лице так, що той заволав, приклавши долоню до очей. Лоґен врізався в іншого й дістав удар щитом у груди; край щита вдарив його по нижній щелепі так, аж він прикусив язика.
Лоґен мало не впав, спіткнувшись об розпластаний труп мертвого карла. Він ледве встиг випрямитися, змахнув мечем і, не зачепивши нічого, полетів слідом за мечем, відчуваючи, як щось врізається йому в ногу. Охнув і підскочив, розмахуючи мечем. Де й поділась його рівновага! Лоґен кинувся на якесь хутро, що рухалось, але в нього підігнулася нога, і він у когось врізався. Вони впали разом, і Лоґен тріснув головою об камінь. Вони покотились, і Лоґен вибрався нагору, кричачи й пускаючи слину, запустив пальці в масне волосся якогось східняка й заходився бити його обличчям об камінь, аж доки в нього не розм’як череп. Відірвався, почув, як об хідник, на якому він був раніше, грюкає чийсь клинок, і зіп’явся на коліна, слабко тримаючи меча однією липкою рукою.
Він стояв на колінах, важко дихаючи, поки з його обличчя стікала вода. Вони йшли на нього далі, і подітися було нікуди. Йому боліла нога, в руках не зосталося сили. Голова крутилася так, ніби була готова відлетіти. Сил на те, щоб битися, майже не лишилося. Вони йшли на нього далі; попереду сунув чолов’яга з товстими шкіряними рукавичками й великим молотом у руках, що мав важку головку з шипами, червону від крові. Здавалося, його власник уже розбив ним чийсь череп, а наступним буде Лоґенів. Тоді Бетод нарешті переможе.
Лоґен відчув, як у нього холонуть нутрощі. Відчув болючу порожнечу. В долоні заціпеніли м’язи, до болю стискаючи меч, і кісточки пальців затріщали.
— Ні! — процідив Лоґен. — Ні, ні, ні.
Але він так само міг би казати це дощу. Отой холод розійшовся, охопивши Лоґенове обличчя, і його вуста розтягнулись у кривавій усмішці. Рукавичник підійшов ближче, злегка торкаючись мокрого каменю молотом. Озирнувся через плече.
Із його розбитої голови бризнула кров. Краммок-і-Фаїл заревів, як сердитий ведмідь, кістки з людських пальців розлетілися довкола його шиї, а гігантський молот закрутився довкола його голови, описуючи величезні кола. Наступний східняк спробував відступити, тримаючи наввисячки щит. Краммок змахнув молотом, тримаючи його обома руками, і збив чолов’ягу з ніг так, що той покотився по каменю й упав долілиць. Великий горянин вискочив на хідник, спритно, як танцюрист, попри масивну статуру, і вдарив наступного противника в живіт так, що той пролетів крізь повітря й безвільно впав під зубцями стіни.
Лоґен споглядав, як один гурт дикунів убиває інший, і важко дихав, поки Краммокові хлопці з розмазаною через дощ фарбою на обличчях гучно раділи й репетували. Вони висипали на стіну й рубали східняків грубими мечами та яскравими сокирами, відтісняли їх і відпихали їхні драбини, кидали їхні тіла за парапет, у багнюку внизу.
Він став коліньми в калюжу, спершись на холодне руків’я меча Канедіаса, вістря якого встромилося в камінь хідника. Лоґен зігнувся й важко задихав; його холодні нутрощі то втягувалися, то розправлялися, в подряпаному роті відчувався солоний смак, а ніс наповнився смородом крові. Він не наважувався поглянути вгору. Зціпив зуби, заплющив очі й харкнув кислою слиною на каміння. Придушив холод у животі, і той щез, принаймні тимчасово, тож тепер йому заважали тільки біль і втома.
— Здається, цим покидькам набридло, — долинув до нього крізь мжичку Краммоків сміх. Горянин закинув голову назад, роззявивши рота, висолопив язика в дощ, а тоді облизав губи. — Гарно ти сьогодні попрацював, Кривава Дев’ятко. Не те щоб я не діставав особливого задоволення, коли бачу тебе за роботою, та радий, що зміг докластися до цього сам.
Краммок однією рукою здійняв свій величезний довгий молот і закрутив ним, наче вербовою гілочкою, поглянув на величезну криваву пляму на головці, до якої прилип жмуток волосся, а тоді широко всміхнувся.
Лоґен поглянув на Краммока. Йому ледве стало сили на те, щоб підвести голову.
— О, так. Гарна робота. Однак завтра, якщо вже ти такий беручкий, ми підемо до задньої частини. Гаразд? Можеш забрати собі цю йобану стіну.
Дощ слабшав, перетворюючись на ріденьку мряку та мжичку. Із-за обвислих хмар вирвалося трохи примерклого сонячного світла, і знову стало видно Бетодів табір, його заболочений рів і його знамена, розсіяні по долині намети. Шукач примружився й начебто розгледів кількох бійців, які стояли попереду й дивились, як східняки біжать назад. Від чогось відбилося сонячне світло. Може, від підзорної труби, з тих, якими користуються в Союзі — зазвичай для того, щоб дивитися не туди, куди треба. Шукач замислився: може, то Бетод дивиться на все це там, унизу? Роздобути собі підзорну трубу — це цілком у дусі Бетода.
Він відчув, як його плеснула по плечу велика рука.
— Ми дали їм прочухана, отамане, — прогуркотів Тул, — і доброго прочухана!
Сумніватись у цьому було важко. У багнюці довкола підніжжя стіни валялося безліч мертвих східняків, було безліч поранених — їх несли товариші або ж вони самі поволі, з болем пленталися до своїх лав. Однак із їхнього боку стіни теж було чимало вбитих. Шукач бачив купу забрьоханих трупів ближче до задньої частини фортеці, де саме займалися похованнями. Чув, як хтось волає. Волає завзято, страхітливо; так волають ті, кому треба відтяти чи вже відтяли кінцівку.
— Атож, ми дали їм прочухана, — буркнув Шукач, — але вони нам теж. Не знаю, скільки прочуханів ми витримаємо.
Бочки, в яких лежали їхні стріли, тепер були наповнені щонайбільше наполовину, а каміння вже майже закінчилося.
— Варто послати когось із хлопців обчистити мертвих! — гукнув він бійцям через плече. — Взяти що можна, поки є змога!
— У такі часи стріл забагато не буває, — сказав Тул. — Але зважаючи на те, скільки цих тварюк із-за Крінни ми сьогодні вбили, гадаю, що тепер у нас буде більше списів, аніж було вранці.
Шукач видушив із себе усмішку.
— Добре, що вони принесли нам щось для бою.
— Ага. Гадаю, якби в нас закінчилися стріли, їм би швидко стало нудно. — Тул засміявся і як ніколи сильно плеснув Шукача по спині — у того аж зуби зацокотіли. — Ми добре впоралися! Ти добре впорався! Ми ще живі, хіба ні?
— Дехто з нас.
Шукач опустив погляд на труп єдиного бійця, який загинув на вежі. Той був старий, майже повністю сивий, із його шиї стирчала неоковирна стріла. Зловити стрілу в такий мокрий день, як сьогодні — ще та невдача, та в бою людині неодмінно й таланить, і не таланить. Він насуплено поглянув униз, на долину, що невпинно темнішала.
— І де тільки носить союзників?
Ну хоч дощ припинився. Треба радіти дрібничкам у житті — приміром, сякому-такому кіптявому багаттю після вологи. Коли кожна хвилина може стати для тебе останньою, треба радіти дрібничкам у житті.
Лоґен сидів сам біля свого жалюгідного вогню і злегка потирав праву долоню. Вона заболіла, порожевіла й затерпла, бо весь день стискала грубе руків’я меча Творця. Довкола суглобів пальців повискакували пухирі. Голова в нього була вкрита синцями. Поріз на нозі трохи пекло, та ходив він усе одно непогано. Можна було скінчити й набагато гірше. Поховали вже понад шістдесят людей, і трупи складали в ями дюжинами, як і передрікав Краммок. Понад шістдесят північан возз’єдналися з землею і вдвоє більше постраждали, багато хто сильно.
Він чув, як бурчить Доу біля великого багаття — розповідає, як штрикнув якогось східняка в яйця. Чув, як розкотисто сміється Тул. Лоґенові здавалося, що йому серед цього вже не місце. А може, й узагалі ніколи не було місця. Гурт бійців, із якими він бився й переміг. Життя, які він пощадив, не маючи на те жодної логічної причини. Ті, хто ненавидів його більше, ніж смерть, але був змушений іти за ним. Для нього вони, мабуть, не більші друзі, ніж Дрижак. Можливо, Шукач — його єдиний справжній друг у всьому широкому Земному колі, та й навіть у його очах Лоґен, здавалося, час від часу бачив отой давній слід сумніву, той давній слід страху. Коли Шукач вийшов із пітьми, він замислився, чи не побачив його тепер.
