Далі вздовж стіни до неї саме знову підштовхнули іншу драбину, і східняки полізли по ній, прикриваючи голови щитами, тимчасом як Червона Шапка та його хлопці жбурляли в них каміння. Деякі дісталися вершини на тій ділянці стіни, де був Доу, і Лоґен чув звідти крики: когось явно вбивали. Лоґен вгризся в закривавлену губу, думаючи, чи не поперти туди й не підсобити їм, але вирішив цього не робити. Невдовзі він знадобиться тут.

Тож Лоґен узявся за меч Творця, кивнув карлові, який йому допоміг, і постояв, переводячи дух. Він чекав, коли знову надійдуть східняки, а довкола нього повсюди билися, вбивали й гинули люди.

Дияволи в холодному, мокрому, кривавому пеклі. Так тривало вже чотири дні, а йому здавалося, ніби він був там завжди. Наче й не забирався звідси ніколи. А може, й справді не забирався.

Наче Шукачеві було замало складнощів у житті! Тепер іще й дощ.

Волога — це далебі найстрашніше для лучника. Ну, може, бути затоптаним вершниками ще страшніше, та на вежі це було не надто можливо. Луки були слизькі, тятиви розтягувалися, пір’я змокло, і постріли через це мало що давали. Дощ забрав у них фору, і це бентежило, та до кінця дня вони могли втратити ще більше. Воротами саме займалися троє здорових диких паршивців: двоє замахувалися на розм’якле дерево важкими сокирами, а третій намагався засунути у прогалини, які вони лишили, важіль і розсунути колоди.

— Якщо ми з ними не розберемося, вони проб’ють оті ворота! — хрипко крикнув у вологе повітря Шукач.

— Угу, — погодився Мовчун і кивнув, розбризкуючи воду з гриви кудлатого волосся.

Їм із Тулом довелося добряче поволати й помахати руками, та Шукач таки вишикував купку своїх хлопців біля слизького парапету. Шість десятків мокрих луків одночасно опустилися, зарипіли натягнутими тятивами й націлилися на ті ворота. Шість десятків чоловіків нахмурились і прицілились. Із них крапала вода, і вони мокріли й далі.

— Ну, добре, стріляй!

Луки спрацювали більш-менш одночасно. Постріли вийшли приглушеними. Стріли, закрутившись, полетіли донизу; вони відскакували від мокрої стіни, застрягали у грубій деревині воріт, кололи землю довкола того місця, де колись був рів, який урешті перетворився на звичайне болото. Залп годі було назвати влучним, але стріл було багацько, а якщо якість недосяжна, то доведеться досягати свого кількістю. Східняк праворуч упустив сокиру. Три стріли стирчало у нього з грудей, а одна проштрикнула ногу. Той, що ліворуч, послизнувся й упав на бік і незграбно поповз ховатися зі стрілою в плечі. Той, що з важелем, упав на коліна, смикаючись і хапаючись за щось позаду себе: намагався взятися за стрілу у себе в попереку.

— Гаразд! Добре! — крикнув Шукач.

Інші нападники, здавалося, тепер не надто хотіли спробувати подолати ворота, і цьому варто було радіти. Тих, хто намагався скористатися драбинами, ще було вдосталь, але розібратися з цим звідси було важче. За цієї погоди вони могли постріляти як ворога, так і своїх же хлопців на стінах. Шукач зціпив зуби й випустив униз, у рухливу юрбу, мокру стрілу, що нешкідливо закрутилася. Нічого вони не вдіють. Стіни — це робота для Дрижака, Доу, Червоної Шапки. Стіни — це робота для Лоґена.

Щось тріснуло — голосно, наче небо впало. Світ став приголомшливо яскравим і повільним, наче занурився в суп. Усі звуки розійшлися луною. Лоґен незграбно пошкандибав цим сновидінням, випустивши з дурнуватих пальців меч, врізався у стіну і схопився за неї, коли вона загойдалася, намагаючись утямити, що сталося, й нічого не розуміючи.

Двоє чоловіків билися за спис, безупинно борюкаючись і смикаючись, а чому, Лоґен згадати не міг. Чоловік із довгим волоссям дістав потужний удар з розмаху кийком по щиту, від якого швидко відлетіло кілька трісок, а тоді замахнувся сокирою, вишкіривши блискучі зуби, врізав дикому на вигляд чолов’язі по ногах і збив його. Повсюди були люди, мокрі й люті, заляпані багнюкою й кров’ю. Може, це бій? А на якому боці він, Лоґен?

Він відчув, як йому залоскотало око щось тепле, і підніс до нього руку. Насупився, побачивши червоні кінчики пальців. Ті порожевіли від крапель дощу. Кров. Отже, хтось ударив його по голові? Чи це йому сниться? Просто спогад із давніх часів.

Лоґен різко розвернувся за мить до того, як кийок опустився й розбив йому череп, наче яйце, а тоді обома руками схопив якогось волохатого покидька за зап’ястки. Раптом світ став швидким, гамірним, голова запульсувала болем. Він хитнувся до парапету й зазирнув у брудне бородате сердите лице, що опинилося впритул до його обличчя.

Лоґен прибрав одну руку з кийка й заходився намацувати на поясі ніж. Не намацав. Так довго гострив усі ті клинки, а тепер, коли йому потрібен один із них, у нього нема нічого. Тоді до Лоґена дійшло. Клинок, який він шукав, застряг у тому страшкові, що лежав у багнюці десь біля підніжжя стіни. Лоґен обмацав пояс із другого боку, не припиняючи хапатися за кийок, але тепер він програвав, бо змагався лиш однією рукою. Його поволі перехилили за зубці стіни. Лоґенові пальці знайшли руків’я ножа. Волохатий східняк вирвав свій кийок і здійняв його, роззявивши рота, заволавши й смердючо видихнувши.

Лоґен штрикнув його просто в обличчя; клинок проколов одну щоку й вийшов із другої, вибивши заразом кілька зубів. Ревіння Волохатого перетворилося на високий зойк; він упустив кийок і відхитнувся, вибалушивши очі. Лоґен спритно нагнувся й вихопив свій меч із-під важких ніг тієї парочки, що билася за спис, зачекав якусь мить, поки східняк наблизиться до нього, а тоді рубонув іззаду по стегну. Східняк із криком упав; тепер із ним міг розібратися карл.

У Волохатого досі текла кривава слина; однією рукою він тримався за руків’я ножа у себе в обличчі й намагався його висмикнути. Лоґенів меч залишив у нього на боці червону рану серед мокрого хутра, і Волохатий упав на коліна. Ще один змах — і його голова розкололася навпіл.

Менш ніж за десять кроків від них ускочив у халепу Дрижак: троє східняків насідали на нього, прип’ятого до стіни, а ще один саме долазив до вершини драбини, тимчасом як усі його хлопці були зайняті позаду. Він скривився від сильного удару молотом по щиту, хитнувся назад і випустив із руки сокиру, яка грюкнула об камінь. Лоґенові спало на думку, що йому буде трохи краще, якщо Дрижакові розплющать голову. Однак були чималі шанси, що наступним стане він сам.

Тож Лоґен глибоко вдихнув і з ревом кинувся в атаку.

Перший розвернувся саме вчасно, щоб Лоґен розрубав йому пику, а не потилицю. Другий підняв щит, але Лоґен нахилився й натомість розрубав йому гомілку. Той із вереском гепнувся на спину, і його кров розлилася по навколишніх дощових калюжах. Третій був здоровилом із буйним рудим волоссям, що стирчало на всі боки. Він оглушив Дрижака біля парапету так, що той упав на коліна, безвільно опустивши щит. Із порізу в нього на лобі текла кров. Рудий здійняв великий молот, щоб закінчити це діло. Лоґен штрикнув його у спину, перш ніж той устиг це зробити, і довгий клинок угруз у нього аж по руків’я. Ніколи не бийся з кимось лицем до лиця, якщо можеш убити його ззаду, казав Лоґенів батько, і Лоґен завжди старався виконувати цю добру пораду. Рудий заборсався й завищав, люто звиваючись із останніми подихами й тягнучи Лоґена за собою за руків’я меча, та невдовзі впав.

Лоґен підчепив Дрижака під пахву й підняв його. Коли його погляд знову сфокусувався й він побачив, хто йому допомагає, Дрижак сильно нахмурився. Нахилився й підібрав із каміння свою впалу сокиру. Лоґен на мить замислився, чи не занурить її Дрижак йому в череп, але Дрижак просто стояв на місці, поки з його мокрого обличчя стікала кров із порізу на голові.

— Ззаду, — сказав Лоґен, кивнувши йому за плече.

Дрижак повернувся, Лоґен теж, і вони стали спиною до спини. Тепер довкола воріт було три чи чотири драбини, а бій на стінах розпався на кілька окремих боїв, маленьких та кривавих. Східняки перелазили через парапет, викрикуючи свою безглузду тарабарщину, з суворими обличчями й суворою зброєю, що виблискували вологою, і йшли вздовж стіни на Лоґена, тимчасом як інші підтягувалися вгору. Він чув позаду себе брязкіт і гарчання, з якими бився Дрижак, але не зважав на них. Можна було розбиратися лише з тим, що було перед ним. Треба дивитися реально на такі речі.