Він незграбно, як умів, спробував утриматися на ногах власними силами, стоячи якомога пряміше. «Зрештою, колись я був гордієм, і байдуже, що все це для мене вже давно минуло. Це аж ніяк не такий кінець, на який сподівався б полковник Ґлокта. Бути втопленим у ванні жінкою в брудній сорочці. Коли мене знайдуть, я висітиму через край дупою догори? Але яке це має значення? Важливо не те, як ти помираєш, а те, як ти жив».

Жінка відпустила його плащ і різким порухом руки пригладила одежину спереду. «А чим було моє життя останні роки? За чим я міг би сумувати по-справжньому? За сходами? Супом? Болем? Лежанням у темряві, де мене мучать спогади про мої вчинки? Пробудженням уранці серед смороду власного лайна? Чи сумуватиму я за чаюваннями з Арді Вест? Можливо, трішки. Та чи сумуватиму я за чаюванням з архілектором? Тут можна й замислитися, чому я не зробив цього сам кілька років тому». Ґлокта пильно зазирнув убивці в очі, гострі та яскраві, наче жовте скло, і всміхнувся. Ця усмішка виражала абсолютно чисте полегшення.

— Я готовий.

— До чого?

Жінка втиснула щось у його мляву руку. Держак його ціпка.

— Якщо водитимешся з Баязом і далі, не втягуй у це мене. Наступного разу я буду не така лагідна.

Жінка поволі відступила до дверного прорізу, що виділявся яскравим прямокутником на тлі затіненої стіни. Розвернулася, і тупіт її чобіт поступово загубився в коридорі. Довкола стало тихо, якщо не брати до уваги легенького «крап-крап» води, що стікала з мокрого плаща.

«Отже, я, здається, вижив. Знову». Ґлокта здійняв брови. «Можливо, для цього потрібне небажання вижити».

Цей східняк був страховиськом. Здоровеннецький, із голови до п’ят одягнений у смердюче, не до кінця вичинене хутро і трохи іржавої кольчуги радше для краси, ніж для захисту. Із його масного чорного волосся, подекуди зібраного грубо викуваними срібними кільцями, стікали краплі дрібного дощу. Чолов’яга мав великий шрам на одній щоці та ще один — через усе чоло, а також безліч слідів і щербин від дрібніших ран і опіків, які дістав хлопчиною. Ніс у нього був сплюснутий і зігнутий убік, як надщерблена ложка. Очі міцно замружилися від натуги, жовті зуби вишкірилися, двох передніх зубів не було, і сірий язик втиснувся у прогалину на їхньому місці. Це обличчя все життя споглядало війну. Це обличчя жило мечем, сокирою, списом і вважало кожен день на цім світі за подарунок.

Для Лоґена це було майже те саме, що поглянути у дзеркало.

Вони тримались один за одного міцно, як незграбні закохані, й не бачили нічого довкола себе. Дибали вперед-назад, хитаючись, наче п’яниці, що посварилися. Смикали й тягнули, кусалися й билися, хапали і рвали, напружившись від застиглої люті й видихаючи один одному в обличчя смердюче повітря. Огидний, утомливий, смертоносний танець під дощем, який лився без упину.

Лоґен дістав болючий удар у живіт; щоб перешкодити ще одному, йому довелося покрутитись і попручатись. Він спроквола буцнув противника головою, та хіба що злегка зачепив чолом обличчя Потвори. Мало не спіткнувся, заточився, відчув, як східняк переносить вагу, намагаючись відшукати позу, в якій його можна буде кинути. Лоґен спромігся випередити його, врізавши стегном по яйцях, і цього вистачило, щоб у Потвори на мить ослабли руки — достатньо, щоб Лоґен підняв руку й поклав її Потворі на шию.

Лоґен із болем підіймав ту руку дюйм за дюймом; його витягнутий вказівний палець поволі тягнувся по дзюбатому обличчю східняка, поки той глипав на нього скошеними очима й намагався відхилити голову. Його рука боляче вчепилася Лоґенові в зап’яс­ток, намагаючись відірвати його, та Лоґен нахилив плече, розподіливши вагу як годиться. Палець посунув за його скривлені вуста, ковзнув по верхній губі, вп’явся в зігнутий ніс Потвори, і Лоґен відчув, як його зламаний ніготь впинається у плоть усередині. Зігнув палець, вишкірив зуби і як міг крутнув пальцем.

Східняк засичав і засіпався, та він уже попався на гачок. Йому залишилося хіба що вхопити Лоґена за зап’ясток другою рукою й спробувати відірвати від обличчя цей дряпучий палець. От тільки тоді одна рука в Лоґена зосталася вільною.

Він вихопив ножа й загарчав, різко штрикаючи. Удари були швидкі, та завдавав він їх сталлю. Клинок зачвакав у нутрощах східняка, у його стегні, руці, грудній клітці, полилася довгими струменями кров, оббризкуючи їх обох і стікаючи в калюжі під їхніми чоботями. Наштрикавшись, Лоґен ухопив противника за плащ, підняв чолов’ягу в повітря, зціпивши зуби від натуги, і загарчав, перекинувши його через зубці на стіні. Той полетів геть, млявий, як труп, і готовий невдовзі ним стати, а тоді гепнувся на землю серед товаришів.

Лоґен перехилився через парапет, важко дихаючи вологим повітрям. Із нього швидко стікали краплі дощу. Їх, здавалося, були сотні, і всі товклися в морі багнюки біля підніжжя стіни. Дикі люди з-за Крінни, де майже не вміють говорити як треба й не переймаються мертвими. Всі вони змокли від дощу й забрьохались у грязюці, ховалися за неоковирними щитами й розмахували неоковирною зброєю, зазубленою й безжальною. За ними майоріли під дощем їхні знамена з кісток і пошарпаних шкур, які серед зливи здавалися примарними тінями.

Дехто ніс уперед благенькі драбини чи підіймав ті, які скинули, й намагався приставити їх до стіни та підняти, тимчасом як у багнюку летіли й падали камені, списи й промоклі стріли. Інші дерлися вгору, тримаючи над головами щити; дві драбини стояли з боку Доу, одна — з боку Червоної Шапки, а ще одна — зовсім трохи ліворуч від Лоґена. Двійко здорових дикунів замахувалися великими сокирами на побиті ворота, з кожним ударом вирубуючи з них мокрі тріски. Лоґен показав на ту парочку й закричав у вологу, але марно. Його ніхто не почув або ж не міг почути через гучний стукіт дощових крапель, бухкання, гупання, чиркання, звуки, з якими клинки били по щитах і стріли врізались у плоть, бойові кличі й крики болю.

Лоґен незграбно підняв меч із калюж на хіднику. Його тьмяний метал виблискував намистинками води. Зовсім поряд один із Дрижакових карлів бився зі східняком, який щойно видерся по драбині. Вони обмінялися кількома ударами: спершу сокира влучила в щит, а тоді просвистів у порожнечі меч. Рука, в якій східняк тримав сокиру, знову піднялась, і Лоґен відтяв її на рівні ліктя і врізався чоловікові у спину так, що той із криком повалився долілиць. Карл добив його, рубонувши по потилиці, й показав закривавленим мечем за плече Лоґенові.

— Оно!

Ще один східняк, із великим гачкуватим носом, саме долазив до вершини драбини, хилився вперед, за бійниці, і відводив назад праву руку зі списом напоготові. Лоґен, заревівши, кинувся на нього.

Той вирячив очі, і спис захитався. Метати його вже було пізно. Чоловік спробував відхилитися, вчепившись незайнятою рукою в мокре дерево, та зміг хіба що потягнути драбину по зубцях стіни. Лоґенів меч штрикнув його під пахву, і він, охнувши, сахнувся, а тоді впустив списа додолу. Лоґен штрикнув його ще раз, послизнувся і зробив випад надто далеко, мало не впавши чоловікові в руки. Носатий схопився за нього, намагаючись перекинути його через парапет. Лоґен врізав йому в обличчя ефесом меча так, що його голова гойднулася назад, а другим ударом вибив Носатому кілька зубів. Від третього той знепритомнів і впав із драбини, полетівши донизу й забравши з собою в землю одного зі своїх дружків.

— Принеси ту жердину! — заревів Лоґен на карла з мечем.

— Що?

— Жердину, їбанько!

Карл ухопив мокрий шматок дерева й перекинув його крізь дощ. Лоґен випустив меча й упер роздвоєний кінець жердини в одну опору драбини, а тоді почав щосили штовхати. Карл теж підійшов, долучив до поштовхів свою вагу, і драбина зарипіла, захиталась і почала хилитися назад. Над зубцями стіни показалося здивоване обличчя східняка. Він побачив жердину. Побачив, як на неї з гарчанням налягають Лоґен і карл. Звалився: відпала драбина, полетівши на голови падлюкам унизу.