Ватажок горян широко розкинув руки, ступив уперед і міцно обійняв Лоґена. Якщо чесно, то аж надто міцно, щоб це було приємно.

— Якщо вони хочуть собі короля, то хай заводять, — шепнув Краммок йому на вухо, — але я навряд чи хочу. Тим паче такого, що вбив мого сина. Так? — Лоґен відчув, що холоне від коренів волосся до кінчиків пальців. — А що ти думав? Що я не здогадаюся?

Горянин відхилився, щоб зазирнути Лоґенові в очі.

— Ти забив його привселюдно, хіба ні? Забив малого Ронда, як вівцю на печеню, а він же й був безпорадний, як вівця.

У тій просторій залі вони були самі, наодинці з тінями та троном Скарлінґа. Лоґен скривився: Краммокові руки сильніше натиснули на синці й рани, які він дістав від рук Страховидла. Тепер Лоґенові не стало б сил побитися навіть із котом, і вони обидва це знали. Горянин міг би його розплющити, завершивши розпочате Страховидлом. Але він лиш усміхнувся.

— Та ну, не тривожся, Кривава Дев’ятко. Я ж дістав те, чого хотів. Бетод загинув, його нема на світі, як і його Страховидла, і його відьми, і цієї його всратої ідеї об’єднати клани: всі вони возз’єдналися з землею, як і треба. Насмілюся сказати, що тепер, коли ти головний, люди на Півночі ще сто років убиватимуть одне одного. А тим часом наші в горах, мабуть, зможуть пожити в мирі. Еге ж?

— Звісно, — крекнув Лоґен крізь стиснені зуби і скривився: Краммок стиснув його ще сильніше.

— Ти вбив мого сина, ніде правди діти, та в мене їх іще вдосталь. Слабаків треба позбуватися, хіба ти цього не знаєш? Слабаків і безталанних. Не можна ж пускати до своїх овець вовка, а тоді плакати, коли той з’їдає вівцю?

Лоґен мовчки витріщився на нього.

— Ти справді безумець.

— Може, й так, але на світі є й дехто гірший за мене. — Він знову нахилився поближче, тихо дихаючи Лоґенові у вухо. — Це ж не я вбив хлопця, так?

Краммок відпустив Лоґена й ляснув його по плечу. По-дружньому, тільки дружби в цьому не відчувалося.

— Моя тобі порада, Дев’ятипалий: більше ніколи не ходи у Високогір’я. Бо, можливо, я не зумію привітно зустріти тебе ще раз. — Він розвернувся й поволі пішов геть, а тоді помахав товстим пальцем через плече. — Не ходи більше у Високогір’я, Кривава Дев’ятко! Як на мене, місяць аж занадто тебе любить!

Джезаль простував брукованими вулицями верхи на розкішному сірому коні, що вистукував копитами, просто за ним їхали Баяз і маршал Варуз, а далі — два десятки Лицарів Тіла на чолі з Бремером дан Ґорстом у повному бойовому спорядженні. Бачити місто, зазвичай таке сповнене всього людського, майже безлюдним було напрочуд неприємно. Залишилися тільки нечисленні обідранці в лахмітті, знервовані міські вартові й підозріливі простолюдини, які тепер швидко розступалися перед королівським почтом. Джезаль гадав, що більшість громадян, які залишилися в Адуа, гарно забарикадувались у своїх спальнях. Він охоче вчинив би так само, якби його не випередила королева Терез.

— Коли вони прибули? — запитав Баяз, перекриваючи тупіт копит.

— Авангард з’явився до світанку, — крикнув у відповідь Варуз. — А ще кельнською дорогою весь ранок надходили інші гуркські війська. У районах за стіною Казаміра відбулося кілька сутичок, але нічого такого, що суттєво їх сповільнило б. Вони вже на півдорозі до оточення міста.

Джезаль рвучко крутнув головою.

— Вже?

— Гурки завжди любили приходити підготовленими, ваша величносте.

Старий вояк підігнав коня до нього.

— Вони почали будувати огорожу довкола Адуа й привезли з собою три великі катапульти. Ті самі, що виявилися такими ефективними під час облоги Дагоски. До опівдня ми будемо повністю оточені.

Джезаль ковтнув. У слові «оточені» було щось таке, від чого його горло неприємно напружувалося.

Наблизившись до західних воріт міста, колона сповільнилася до статечного кроку. За іронією долі, яка, проте, не надто тішила Джезаля, це були ті самі ворота, крізь які він тріумфально ввійшов до міста, перш ніж його коронували як верхов­ного короля Союзу. В затінку стіни Казаміра зібрався натовп, іще більший за той, який вітав його після тієї дивної перемоги над селянами. Однак сьогодні атмосфера там була аж ніяк не святкова. На зміну усміхненим дівчатам прийшли насуплені чоловіки, на зміну свіжим квітам — стара зброя. Над юрбою стирчала безладним лісом держакова зброя під усіма можливими кутами, виблискуючи вістрями й лезами. Піки й вила, садові ножі й багри, мітли, з яких познімали сучки, а на їхнє місце прибили цвяхами ножі.

Було трохи вояків із королівських полків у товаристві примружених бійців міської варти, кілька надутих торгівців зі шкіряними куртками й відполірованими шпагами, трохи згорблених робітників зі старовинними арбалетами й суворими обличчями. Найкращі з-поміж усіх бійців, яких можна було знайти. Їх супроводжувала різношерста компанія цивільних обох статей і всякого віку, оснащена неймовірним розмаїттям недопасованих обладунків та зброї. Або взагалі без нічого. Важко було сказати, хто тут вояк, а хто цивільний, та й чи існувала ще між ними різниця? Кожен із присутніх дивився на Джезаля, поки той гарно спішився, подзенькуючи золотими шпорами. Вони сподіваються на нього, усвідомив Джезаль, пішовши між них. За спиною в нього тим часом ішов і бряжчав охоронець у гарних обладунках.

— Це захисники цього району? — стиха запитав Джезаль лорд-маршала Варуза, який ішов пліч-о-пліч із ним.

— Дехто з них — так, ваша величносте. Їх супроводжують небайдужі містяни. Зворушливе видовище.

Джезаль радо проміняв би зворушливу юрбу на ефективну, проте здогадувався, що лідер завжди має видаватися своїм послідовникам незламним. Баяз дуже часто казав йому про це. А наскільки це важливіше для короля перед підданцями — вдвічі, втричі? Тим паче для короля, чиї претензії на нещодавно здобуту корону можуть сприймати як щонайбільше сумнівні.

Тож він не горбився, задирав пошрамоване підборіддя так високо, як тільки наважувався, і розправив однією рукою в латній рукавиці плащ із золоченою облямівкою. Пройшов крізь юрбу з самовпевненою бравадою, якою раніше відзначався завжди, при цьому тримаючи одну руку на оздобленому самоцвітами ефесі шпаги й не припиняючи сподіватися, що ніхто не здогадається, який великий страх і сумнів ховається за його поглядом. Поки він швидко йшов, а за ним квапилися Варуз і Баяз, люди навколо бурчали. Одні намагалися вклонитись, а інші не завдавали собі клопоту.

— Король!

— Я гадав, що він вищий…

— Джезаль Бастард.

Джезаль різко крутнув головою, та здогадатися, хто саме це сказав, було неможливо.

— Це Лютар!

— Ура й’го величності!

Пролунало кволе бурмотіння.

— Сюди, — промовив блідий офіцер перед воротами, винувато показуючи рукою на сходи.

Джезаль мужньо піднявся ними, перескакуючи через сходинку й дзенькаючи шпорами. Вийшов на дах вартівні й заціпенів, скрививши вуста від огиди. Перед ним стояв не хто інший, як його давній друг очільник Ґлокта, згорблений над ціпком і з мерзенною беззубою усмішкою.

— Ваша величносте, — посміхнувся він із сильною іронією в голосі. — Яка честь — мені від неї мало дух не запирає. — Підняв ціпок і показав на віддалений парапет. — Гурки там.

Джезаль, намагаючись вигадати доречно єхидну відповідь, придивився до ціпка Ґлокти. Кліпнув — і всі м’язи на його обличчі обм’якли. Він проминув каліку, не сказавши жодного слова. Його пошрамована щелепа потихеньку відвисла й не повернулася на місце.

— Ворог, — прогарчав Варуз.

Джезаль спробував уявити, що сказав би Лоґен Дев’ятипалий, якби побачив те, що бачив тепер він.

— От лайно.

Серед строкатих вологих полів, долаючи дороги й живоплоти, між фермами, селами й нечисленними гайочками зі старих дерев за міськими стінами тисячами юрмилися гуркські вояки. Широка мощена дорога до Кельна, що вигиналася на південь серед пласких фермерських угідь, перетворилася на суцільну ріку з людей у русі — повільну, блискучу, повноводну. Гуркські вояки, що йшли колонами, наступали й плавно розходилися, щоб оточити місто велетенським кільцем із людей, дерева і сталі. Над кипучою юрбою виділялися високі знамена, блискаючи золотими символами на водянистому осінньому сонці. Знамена імператорських легіонів. Джезаль одразу нарахував десять штук.