В Адуа стояв прекрасний осінній день, і в гіллі духмяних плодових дерев приємно сяяло сонце, кидаючи ажурну тінь на траву. У фруктовому саду віяв утішний вітерець, який ворушив багряну мантію короля, що велично походжав своїм моріжком, і білий плащ королівського архілектора, який уперто шкандибав слідом на поважній відстані, зігнувшись над своїм ціпком. На деревах цвірінькали птахи, гарно начищені чоботи його величності хрускотіли по гравію, і їхні кроки ледь чутно, приємно відлунювали від білих будівель палацу.

Із того боку високих мурів долинали приглушені звуки роботи десь удалині. Дзвінкі удари кирок і молотків, шкрябання по землі та стукіт каміння. Ледь чутні вигуки теслярів і каменярів. Джезалеві ці звуки видавалися найприємнішими на світі. Звуки відбудови.

— Звісно, для цього знадобиться час, — провадив він далі.

— Звісно.

— Можливо, роки. Але значну частину уламків уже прибрано. Вже розпочався ремонт деяких будівель, які постраждали відносно слабко. Ви й незчуєтесь, як Аґріонт стане ще величнішим, аніж був. Я зробив це своїм основним пріоритетом.

Ґлокта схилив голову ще нижче.

— А отже, й моїм, а також вашої Закритої Ради. Можна запитати… — стиха промовив він, — …як там здоров’я вашої дружини, королеви?

Джезаль поворушив вустами. Йому не подобалось обговорювати особисті справи саме з цією людиною, та не можна було заперечувати: хай що там каліка сказав Терез, справи просто радикально покращилися.

— Сталася суттєва зміна. — Джезаль похитав головою. — Нині я виявив, що вона — жінка з майже… невситимим апетитом.

— Я дуже радий, що мої благання мали якийсь ефект.

— О, це так, це так. Щоправда, в ній досі відчувається певний… — Джезаль помахав рукою в повітрі, шукаючи влучного слова. — Смуток. Іноді… я чую, як вона плаче вночі. Стоїть біля відчиненого вікна й ридає, по кілька годин поспіль.

— Плаче, ваша величносте? Можливо, просто сумує за домом. Я завжди підозрював, що вона — значно ніжніша душа, ніж видається.

— Це так! Це так. Ніжна душа. — Джезаль трохи подумав над цим. — А знаєте, я гадаю, що ви можете мати рацію. Вона сумує за домом.

У нього в голові почав формуватися план.

— Може, замовити перелицювання палацових садів, щоб надати їм талінського колориту? Ми б могли переробити струмок, щоб він був схожий на канали, і не лише це!

Ґлокта вишкірився беззубою усмішкою.

— Пречудова ідея. Я поговорю з королівським садівником. І, можливо, ще раз перекинуся слівцем із її величністю, щоб зрозуміти, чи можу я зупинити її сльози.

— Буду вельми вдячний за все, що ви зможете зробити. А як там ваша дружина? — кинув Джезаль через плече, сподіваючись змінити тему, а тоді усвідомив, що натрапив на ще складнішу тему.

Однак Ґлокта лише знову продемонстрував голу усмішку.

— Вона для мене — величезна втіха, ваша величносте. Справді не знаю, як колись жив без неї.

Якусь мить вони простували далі в ніяковому мовчанні, а тоді Джезаль прокашлявся.

— Ґлокто, я тут думав про той свій план. Ну, пам’ятаєте, про податок на банки? Можливо, так ми профінансуємо нову лікарню біля доків. Для тих, кому не по кишені хірург. Простий народ поводився з нами добре. Допоміг нам здобути владу і страждав заради нас. Уряд має пропонувати щось усім людям, якими керує, хіба ні? Що нижчі ці люди, що простіші вони, то більше їм потрібна наша допомога. Багатство короля по-справжньому визначає багатство його найбіднішого підданця. Хіба не так? Може, попросите верховного суддю щось скласти? Почнемо з дрібнички, а згодом можна буде піти далі. Можливо, безкоштовне житло для тих, хто не має домівки. Варто замислитися…

— Ваша величносте, я поговорив про це з нашим спільним другом.

Джезаль застиг на місці. По його спині побіг холодок.

— Справді?

— Боюся, я зобов’язаний це робити. — Говорив каліка запопадливо, як слуга, проте його запалі очі ні на мить не відривалися від Джезалевих. — Наш друг… не в захваті.

— Хто править Союзом — він чи я?

Однак вони обидва чудово знали відповідь на це запитання.

— Король, звісно, ви.

— Звісно.

— Але наш спільний друг… його не варто засмучувати. — Ґлокта пришкандибав на крок ближче, і його ліве око огидно стрепенулося. — Певен, що ні ви, ні я не хотіли б спровокувати… його візит до Адуа.

У Джезаля раптом підкосилися коліна. Нутрощі зашкрябало від туманного спогаду про той жахливий, нестерпний біль.

— Ні, — видушив із себе він, — ні, звісно, ні.

Голос каліки став лише трохи голоснішим за шепіт.

— Імовірно, з плином часу можна буде знайти кошти на якийсь невеличкий проєкт. Наш друг, зрештою, не може бачити все, а від того, чого він не бачить, шкоди не буде. Я певен, що ми з вами тишком-нишком… могли б потроху творити добро. Але не зараз.

— Ні. Ви маєте рацію, Ґлокто. У вас чудове чуття на такі речі. Не робіть нічого такого, що образило б його хоч трохи. Прошу, повідомте нашому другові, що його думки завжди цінуватимуться вище за всі інші. Прошу, передайте нашому доброму другові, що він може на мене покластися. Будь ласка, скажіть йому це.

— Скажу, ваша величносте. Він буде радий це почути.

— Добре, — стиха промовив Джезаль. — Добре.

Повіяв холодний вітер, і король пішов назад, до палацу, закутавшись у плащ. День усе-таки вийшов не таким приємним, як він сподівався.

Зачухана біла коробка із двома дверима навпроти одні одних. Стеля була занизька, щоб у кімнаті було затишно, а лампи світили надто яскраво. З одного кутка поступово розходилася волога, і на штукатурці там лущилися численні пухирі, вкриті плямами чорної цвілі. Хтось намагався зчистити зі стіни видовжену криваву пляму, та старався далеко не так сильно, як належало.

Попід стіною стояли двоє здоровезних практиків, склавши руки на грудях. Один зі стільців за прикрученим до підлоги столом був порожній. На другому сиділа Карлот дан Ейдер. «Кажуть, історія рухається по колу. Як же все змінилось! І водночас залишилося незмінним». Вона зблідла на виду від тривоги, під очима в неї були темні кола від безсоння, та ця жінка все одно здавалася прекрасною. «В певному розумінні як ніколи прекрасною. Прекрасною, як полум’я свічки, що майже вигоріло. Знову».

Ґлокта чув її налякане дихання, поки вмощувався на другому стільці. Він приставив ціпок до подряпаної стільниці й насуплено зазирнув Ейдер в обличчя.

— Досі думаю, чи не одержу в найближчі кілька днів отого листа, про який ви казали. Самі знаєте якого. Того, який, за вашим планом, мав прочитати Сульт. Того, який розповідає історію мого маленького егоїстичного акту милосердя до вас. Того, який ви доручили надіслати архілектору… в разі своєї смерті. Як гадаєте, чи надійде він тепер на мій робочий стіл? Така собі іронія долі наостанок.

Ненадовго запала тиша.

— Я розумію, що, повернувшись, припустилася великої помилки. — «І ще більшої — не поїхавши достатньо швидко». — Сподіваюся, ви приймете моє вибачення. Я лише хотіла попередити вас про гурків. Якщо ви зважитеся на милосердя…

— А ви коли-небудь очікували від мене милосердя?

— Ні, — прошепотіла вона.

— Тоді які, на вашу думку, шанси на те, що я двічі зроблю одну помилку? Я ж казав: ніколи не вертайтеся. Ніколи.

Ґлокта змахнув рукою, і вперед вийшов один зі страхітливих практиків і підняв кришку його скрині.

— Ні… ні. — Очі Ейдер ковзнули по його інструментах і назад. — Ви перемогли. Звісно, ви перемогли. Першого разу я мала бути вдячною. Будь ласка. — Вона нахилилася вперед, дивлячись Ґлокті в очі. Її голос понизився, став хрипким. — Будь ласка. Має ж бути… якийсь спосіб… щоб я могла компенсувати свою дурість…

«Дивна суміш удаваної жаги й щирої огиди. Удаваної туги й щирої ненависті. А ще потворнішою її робить дрібка щораз сильнішого жаху. Я мимоволі замислююся, нащо взагалі виявив до неї милосердя».

Ґлокта пирхнув.