— Це конче має бути не лише болючим, а й ніяковим?

Спроба зваблення швидко припинилася. «Зате страх, як я помітив, нікуди не подівся». І тепер до нього додалася нотка відчаю, дедалі сильніша.

— Я знаю, що припустилася помилки… я намагалася допомогти… прошу, я не хотіла справді вам нашкодити… я вам не нашкодила, самі знаєте!

Він неквапом потягнувся до скрині й подивився, як нажахані очі Ейдер слідкують за його рукою в білій рукавичці. Її голос підвищився до панічного вереску:

— Просто скажіть, що я можу зробити! Будь ласка! Я можу вам допомогти! Можу бути корисною! Скажіть, що я можу зробити!

Ґлоктина рука зупинилася посеред невблаганної мандрівки через стіл. Він постукав одним пальцем по дереву. Тим самим пальцем, на якому у світлі ламп виблискував перстень архілектора.

— Можливо, дещо таки є.

— Що завгодно, — пробелькотіла Ейдер із блиском у заплаканих очах. — Що завгодно, тільки назвіть!

— Ви маєте контакти в Таліні?

Вона ковтнула.

— У Таліні? Зв… звісно.

— Добре. Ми з деякими моїми колегами в Закритій Раді стурбовані тим, яку роль великий герцог Орсо планує відігравати в політиці Союзу. Ми вважаємо — ми впевнені, — що йому слід обмежуватися знущаннями зі штирійців і не пхати носа до нашого проса.

Ґлокта багатозначно замовк.

— Як мені…

— Ви поїдете до Таліна. Будете моїми очима в тому місті. Зрадниця, що рятується втечею, без жодного друга, самотня, шукає лише місце, де можна почати з нуля. Прекрасна, а проте нещасна зрадниця, що відчайдушно потребує захисту сильної руки. Ви мене розумієте.

— Гадаю… Гадаю, я могла б це зробити.

Ґлокта пирхнув.

— Вам варто це зробити.

— Мені знадобляться гроші…

— Ваше майно конфісковано Інквізицією.

— Все?

— Можливо, ви помітили, що нам треба дуже багато чого відбудувати. Королю потрібна кожна марка, яку він може роздобути, а ті, хто зізнався у зраді, навряд чи можуть сподіватися зберегти свою власність у такі часи. Я домовився про корабель для вас. Коли прибудете на місце, зв’яжіться з банківським домом «Валінт і Балк». Він організує вам позику для початку.

— «Валінт і Балк»? — Ейдер, вочевидь, злякалася ще більше — якщо таке взагалі можливо. — Я воліла б заборгувати кому завгодно, крім них.

— Знайоме відчуття. Але або це, або нічого.

— Як я…

— Така винахідлива жінка, як ви? Певен, що ви знайдете спосіб. — Ґлокта скривився, відштовхнувшись від стільця й підвівшись. — Заваліть мене листами. Про те, що відбувається в місті. Чим займається Орсо. Із ким він воює, з ким мириться. Хто його союзники, хто вороги. Ви відбуваєте з наступним припливом. — Біля дверей він ненадовго повернувся. — Я за вами стежитиму.

Вона тупо кивнула й витерла сльози полегшення тильним боком тремтливої долоні. «Спершу це роблять із нами, потім ми робимо це з іншими, а далі хтось робить це за нашим наказом. Таке життя».

— Ви завжди напиваєтеся так зрання?

— Ваше Преосвященство, ви мене ображаєте, — всміхнувся Нікомо Коска. — Зазвичай о цій порі я вже кілька годин як п’яний.

«Хе. Усі ми знаходимо якісь способи пережити день».

— Я хочу подякувати вам за всю надану допомогу.

Штирієць театрально змахнув рукою. Ґлокта помітив, що на цій руці виблискує ціла пригорща важких перснів.

— До дідька ваші подяки: у мене ваші гроші.

— І я вважаю, що всі вони, до останньої копійчини, витрачені з розумом. Сподіваюся, ви залишитесь у місті й іще якийсь час насолоджуватиметеся гостинністю Союзу.

— А знаєте що? Гадаю, так і буде. — Найманець задумливо почухав висип у себе на шиї, залишивши на облупленій шкірі червоні сліди від нігтів. — Принаймні доки не закінчиться золото.

— Як швидко ви можете витратити те, що я вам за­платив?

— О, ви будете вражені. Я за своє життя розтринькав більш як десять статків. Із нетерпінням чекаю на можливість розтринькати ще один. — Коска плеснув себе по стегнах, підвівся, дещо непевно покрокував до дверей і театрально розвернувся. — Неодмінно покличте мене, коли знову будете організовувати відчайдушний останній бій.

— Мій перший лист буде адресовано вам.

— Тоді я з вами… прощаюся! — Коска зірвав із голови величезний капелюх і низько вклонився. А відтак, багатозначно всміхаючись, вийшов за двері й щез.

Ґлокта переніс кабінет архілектора до великої зали на першому поверсі Будинку питань. «Ближче до справжньої роботи Інквізиції — в’язнів. Ближче до запитань і відповідей. Ближче до правди. А ще, звісно, справжня родзинка… жодних сходів».

За великими вікнами виднілися доглянуті сади. За шибками ледь чутно плюскав фонтан. Але всередині кімнати не було жодного з огидних атрибутів влади. Стіни були потиньковані й пофарбовані у простий білий колір. Меблі — жорсткі й функціональні. «Я так довго залишався гострим саме завдяки гострильному каменю дискомфорту. Немає причин допускати, щоб лезо тьмяніло лише через те, що в мене скінчилися вороги. Невдовзі знайдуться нові».

У кабінеті стояли кілька важких книжкових шаф із темного дерева. Кілька письмових столів, укритих вичиненою шкірою й уже заставлених стосами документів, які потребували Ґлоктиної уваги. Крім великого круглого столу з мапою Союзу й кількома кривавими слідами від цвяхів, Ґлокта забрав із собою донизу всього один предмет Сультових меблів. З-над простого каміна на нього суворо дивився темний портрет лисого старого Золлера. «Він відзначається моторошною схожістю на певного мага, якого я колись знав. Зрештою, нам годиться зберігати правильний погляд на речі. Кожна людина комусь звітує».

У двері постукали, і в прогалині з’явилася голова секретаря Ґлокти.

— Архілекторе, лорд-маршали прибули.

— Нехай заходять.

Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все вмить стає таким, як раніше, багато років тому. Дружба поновлюється, неторкана, ніби її й не переривали. «Іноді, але не зараз». Коллема Веста було майже годі впізнати. Волосся в нього повипадало потворними клаптями. Лице зморщилося й трохи пожовтіло. Форма висіла мішком на його кістлявих плечах, забруднена довкола комірця.

Він прочовгав до кімнати, зігнувшись, як старий дід, і сильно спираючись на ціпок. Передусім він скидався на ходячий труп.

Ґлокта, звісно, очікував побачити щось подібне, зважаючи на те, що розповідала йому Арді. Та хворобливий шок розчарування й жаху, що його він відчув від цього видовища, однаково заскочив його зненацька. «Це все одно що повернутися туди, де часто був щасливий у юності, і побачити, що це місце геть зруйновано. Смерті. Вони стаються щодня. Скільки життів я зруйнував власноруч? То чому ж саме з цим так важко змиритися?» І важко таки було. Ґлокта зрозумів, що незграбно підводиться зі стільця і з болем кидається вперед, неначе зібрався чимось допомогти.

— Ваше Преосвященство. — Голос у Веста був крихкий і нерівний, як бите скло. Він кволо спробував усміхнутися. — Чи, мабуть… мені варто звати вас братом.

— Весте… Коллеме… приємно тебе бачити.

«І приємно, і жахливо водночас».

За Вестом до кабінету ввійшла зграйка офіцерів. «Я, звісно, пам’ятаю чудово обізнаного лейтенанта Джеленгорма, тільки він тепер майор. І Брінт також став капітаном завдяки швидкому просуванню друга по службі. Маршала Кроя ми знаємо й любимо за Закритою Радою. Вітаю всіх із підвищеннями». В ар’єргарді йшов іще один чоловік. Худорлявий, зі слідами жахливих опіків на обличчі. «Але ми вже точно не маємо ставити огидну фізичну ваду йому на карб». Кожен із них нервово супився на Веста, неначе готовий кинутися вперед, якщо він раптом повалиться на підлогу. Натомість він причовгав до круглого столу і з дрожем опустився на найближчий стілець.

— Мені слід було прийти до тебе, — сказав Ґлокта. «Слід було прийти до тебе набагато раніше».

Вест іще раз спробував усміхнутися. Вийшло ще бридкіше, ніж перед цим. У нього не було кількох зубів.

— Дурниці. Я знаю, який ти зараз заклопотаний. А сього­дні почуваюся набагато краще.