— Ну й молодець, — буркнув Шукач. — Може, ми знайдемо тобі кручу, з якої ти хоч зараз і кинешся.

Він примружився на сонці, знову поглянувши на стіну, що на ній трималися всі їхні надії. Шукач не зрадів би, якби йому довелося полізти на неї з цього боку, та вона не була й наполовину така висока, широка чи міцна, як йому хотілося б. Тут Тридуба сказав би, що не може все завжди бути по-твоєму. Та було б незле, якби так було один-єдиний раз.

— Пастка готова, — сказав Краммок, з усмішкою глипаючи на долину.

Шукач кивнув.

— Єдине запитання — хто в неї втрапить? Бетод? Чи ми?

Лоґен ішов крізь ніч, ступаючи між багать. Довкола одних сиділи карли, що пили Краммокове пиво, курили його чагу і сміялися з оповідок. Довкола інших були горяни, які в мінливому світлі через грубе хутро, сплутане волосся й наполовину розмальовані обличчя скидалися на вовків. Один із них десь співав. Дивні пісні дивною мовою, із дзявканням і щебетанням, як у лісових тварин, вони здіймалися й падали, наче долини й вершини. Лоґен мусив визнати, що до цього доста давно не курив, та й не пив. Усе здавалося теплим. Багаття, люди, навіть прохолодний вітер. Він петляв у темряві, шукаючи багаття, за яким сиділи Шукач і всі інші, та гадки не мав, де його знайти. Він загубився, і не лише буквально.

— Тату, а скількох людей ти вбив?

Це, певно, була донька Краммока. У цьому таборі високих голосів було не надто багато, а шкода. Лоґен розгледів у темряві велику постать горянина. Поряд із ним сиділи троє його дітей, поставивши неподалік свою велетенську зброю.

— О, я вбив цілий легіон, Ісерн, — прогуркотів сильний, глибокий голос Краммока, коли Лоґен підійшов ближче. — Уже й не згадаю, скільки саме. Може, твоєму батькові й бракує часом клепки в голові, та ворог із нього кепський. Чи не найгірший, який може бути. Ти побачиш, що це правда, зблизька, коли надійдуть Бетод і його сраколизи.

Він підвів погляд і побачив, що крізь ніч наближається Лоґен.

— Присягаюся — і не сумніваюся, що Бетод присягнувся б теж, — на всій Півночі є лиш одна падлюка, страшніша, кривавіша й суворіша за твого батька.

— І хто це? — спитав хлопчик зі щитом. Лоґен відчув, як у нього обривається серце: Краммок підняв руку, показуючи в його бік.

— Та ось же він! Кривава Дев’ятка.

Дівчинка сердито зиркнула на Лоґена.

— Він ніщо. Ти міг би його здолати, тату!

— Ради мертвих, ні! Навіть не кажи такого, дівчинко, щоб я, бува, не надзюрив таку калюжу, що ти в ній утопишся.

— Вигляд у нього не бозна-який.

— І це наука вам усім. Мати не бозна-який вигляд, говорити небагато, здаватися невеликим — це гарний перший крок до того, щоб стати небезпечним. Еге ж, Дев’ятипалий? Так, коли ти випускаєш того диявола на волю, ті горопахи, яким від нього дістається, лякаються вдвічі більше. Шок і здивування, мої милі малята, вміння швидко діяти й безжальність. Ось що потрібне вбивці. Розміри, сила, сильний гучний голос — це все добре, коли доречно, та вони — ніщо перед такою вбивчою, страшною, безжальною швидкістю. Так, Кривава Дев’ятко?

Для дітей це був жорстокий урок, але Лоґена батько навчав цього змалечку і він тримав це в голові всі ці роки.

— Це прикро, але це правда. Той, хто б’є першим, часто б’є останнім.

— Це точно! — вигукнув Краммок і ляснув себе по великому стегну. — Гарно сказано! Але це радісно, а не прикро. Дітки, ви ж пам’ятаєте старого Вілама?

— Його здолав грім! — крикнув хлопчик зі щитом. — Під час бурі у Високогір’ї!

— Точно! Ось він стоїть на місці, а тоді здіймається такий гуркіт, ніби світ завалюється, щось спалахує, наче сонце, — і Вілам мертвий, як мої чоботи!

— У нього ноги горіли! — засміялася дівчинка.

— Так, Ісерн. Ти бачила, як швидко він умер, як це всіх вразило, яка немилосердна була блискавка… Таке.

Краммок перевів погляд на Лоґена.

— Те саме вийшло б, якби хтось перейшов дорогу оцьому чолов’язі. Скажеш йому недобре слово — і що далі? — Він лунко плеснув у долоні — так, що троє дітей підскочили. — Далі він возз’єднав би тебе із землею. Швидше, ніж небо вбило Вілама, і так само безжально. Коли ви стоїте за два кроки від оцього начебто нікчемного гада, ваше життя завше висить на волосинці. Хіба не так, Кривава Дев’ятко?

— Ну… — Лоґена це не надто тішило.

— То скількох людей ти вбив? — крикнула йому дівчинка, випнувши підборіддя.

Краммок засміявся й почухав їй волосся.

— Та цифр таких нема, щоб стільки порахувати, Ісерн! Він король убивць! Ніде під місяцем нема нікого смертоноснішого.

— А як же той Страховидло? — запитав хлопчик зі списом.

— О-о-о-о-о-о-о, — прошепотів Краммок, усміхнувшись на все обличчя. — Він не людина, Скофене. Він — це щось інше. Але мені цікаво… Раптом Фенрір Страховидло і Кривава Дев’ятка заходяться вбивати один одного? — Він потер руки. — Хотів би я це побачити. А місяць був би радий на це посвітити.

Краммок звів очі до неба, і Лоґен подивився вгору слідом за ним. Там, серед чорних небес, виднівся місяць, великий і білий, яскравий, наче новий вогонь.

Високі вікна стояли відчинені, тож широку вітальню обвівав милосердний вітерець, який раз у раз охолоджував поцілунком спітніле лице Джезаля, ворушив і шурхотів величезними старовинними портьєрами. В цій залі все було надміру велике: просторі дверні прорізи — втричі вищі за людський зріст, а стеля, на якій було намальовано, як народи світу схиляються перед велетенським золотим сонцем, — удвічі вища за дверні прорізи. На широчезних полотнах по стінах виднілися людські постаті у повен зріст, зображені в різних величних позах і з войовничими обличчями, які неприємно вражали Джезаля щоразу, коли він розвертався.

Здавалося, це приміщення створене для видатних людей, для мудреців, для легендарних героїв чи могутніх лиходіїв. Створене для гігантів. Джезаль у ньому почувався малесеньким, жалюгідним, безголовим дурником.

— Будь ласка, руку, ваша величносте, — промуркотів один із кравців. Він примудрявся віддавати Джезалеві накази, залишаючись приголомшливо улесливим.

— Так, звісно… Вибачте.

Джезаль підняв руку трохи вище, подумки лаючи себе за те, що вкотре попросив пробачення. Тепер він король, як йому постійно нагадує Баяз. Йому не треба було б вибачатися, навіть якби він викинув якогось кравця з вікна. Той, мабуть, багатослівно подякував би йому за увагу під час польоту на землю. Зараз же він просто неприродно всміхнувся й плавно розгорнув мірну стрічку. Його колега плазував унизу, роблячи щось подібне довкола Джезалевих колін. Третій із них педантично записував їхні спостереження в оздоблену під мармур книгу.

Джезаль протяжно вдихнув і насуплено поглянув у дзеркало. Звідти на нього дивився невпевнений у собі молодий ідіот, закутаний у зразки блискучої тканини, наче кравецький манекен. Він більше скидався на блазня, ніж на короля, і почувався, звісно ж, так само. Вигляд у нього був сміховинний, і Джезаль, поза сумнівом, розреготався б, якби сам не був цим абсурдним посміховиськом.

— Тоді, може, щось в оспрійському стилі?

Королівський ювелір обережно поклав Джезалеві на голову чергову дерев’яну дурничку й оглянув результат. Краще аж ніяк не стало. Ця клята штука найбільше скидалася на перевернуту люстру.

— Ні, ні! — різко й дещо роздратовано озвався Баяз. — Занадто розкішна, занадто вигадлива, занадто велика. Та він ледве встоїть у цій клятій штуці! Якщо чесно, вона має бути простою, легкою. Такою, щоб у ній можна було битися!

Королівський ювелір кліпнув.

— Він битиметься в короні?

— Ні, йолопе! Але має здаватися, ніби може й побитися! — Баяз підійшов до Джезаля ззаду, зірвав у нього з голови дерев’яну конструкцію й пожбурив її так, що вона заторохтіла об начищену підлогу. Тоді схопив Джезаля за передпліччя й похмуро вдивився в його відображення через плече. — Це король-воїн у найкращих традиціях! Кревний спадкоємець королівства Харода Великого! Незрівнянний фехтувальник, який завдавав ран і діставав поранення, який вів армії до перемоги, який убивав людей десятками!