— Я так і думав. — Шукач відвернувся від нього. Із мокрого волосся довкола його обличчя крапала вода. — Треба дивитися на речі реально — хіба не так ти завжди мені казав? Треба.

Він покрокував уздовж дороги під холодними зорями. Мовчун на мить затримався біля Лоґена, а тоді знизав мокрими плечима й пішов за Шукачем, забравши із собою смолоскип.

— Людина може змінитися, — прошепотів Лоґен, не знаючи, до кого звертається — до Шукача, до самого себе чи до тих трупно-блідих облич, які чекали в пітьмі. Довкола нього повсюди тупали стежкою люди, та він усе одно лишався сам. — Людина може змінитися.

Коли над скаліченою Адуа опустилося сонце, з неспокійного моря прилинуло трохи осіннього туману, в якому студена ніч здавалася моторошною. За сто кроків будинки вже було видно нечітко. Двісті кроків — і вони ставали примарними, рідкісні вогники в їхніх вікнах — плавучими примарами, обриси яких розпливалися в мороці. «Гарна погода для поганих справ, а в нас попереду їх чимало».

Поки що нерухому пітьму не струсив жоден далекий вибух. Гуркські катапульти затихли. «Принаймні поки що, а чом би й ні? Місто майже належить гуркам, а навіщо палити власне місто?» Тут, зі східного боку Адуа, подалі від боїв, здавалося, ніби довкола панує вічний спокій. «Можна подумати, ніби гурки й не приходили». Тож, коли з мороку долинуло якесь нечітке бряжчання, схоже на тупіт чобіт добре озброєного загону бійців, Ґлокта мимоволі занервував і глибше сховався в тінь під огорожею край дороги. З мороку виринуло, підскакуючи, слабеньке світло. Відтак — силует людини, яка невимушено тримала одну руку на ефесі шпаги і йшла розслаблено, із зухвалою незграбністю, що вказувала на крайню самовпевненість. Із голови чоловіка неначе стирчав якийсь високий предмет, який похитувався в такт його рухам.

Ґлокта вдивився в морок.

— Коска?

— А хто ж іще? — засміявся штирієць. Він мав на голові вишуканий шкіряний капелюх з абсурдно високим пером, яке тепер легенько вдарив пальцем. — Я купив собі новий бриль. Чи краще сказати, що мені його купили ви? Га, очільнику?

— Зрозуміло. — Ґлокта несхвально поглянув на довгу пір’їну, на крикливе золоте плетіння на руків’ї шпаги Коски. — Ми ж наче говорили про щось непрезентабельне.

— Не… пре… зентабельне? — нахмурився штирієць, а тоді знизав плечима. — А, он яке слово. Я пам’ятаю, що ви там щось казали, і пам’ятаю, що цього не зрозумів. — Він скривився й однією рукою почухав собі пах. — Здається, в мене завелися пасажири від однієї з тих жіночок у таверні. Ці малі тварюки й близько не дають нормально почухатися.

«Хе. Жінкам платять, щоб вони туди ходили. Але у вошей, здавалося б, мав би бути кращий смак».

Із темряви за спиною в Коски почала виринати юрба тіней, у якій кілька постатей несли прикриті ліхтарі. Дюжина кудлатих силуетів, а тоді — ще дюжина. Від кожного відгонило мовчазною загрозою, як смородом від лайна.

— Це ваші люди?

Найближчий мав на обличчі чи не найстрашніші чиряки, які коли-небудь бачив Ґлокта. Чоловік поряд із ним мав лиш одну долоню — замість другої в нього був страхітливий гак. Далі йшов величезний товстун із блідою шиєю, що аж синіла від купи неоковирних татуювань. Його супроводжував чоловічок майже карликового зросту з обличчям, схожим на щурячий писок, і лишень одним оком. Надіти на лице пов’язку він не додумався, і під його масним волоссям зяяла порожня очниця. На цьому список лиходіїв не закінчувався. Загалом то були зо дві дюжини найжаскіших на вигляд злочинців, яких коли-небудь бачив Ґлокта. «А мені довелося побачити їх чимало. Безумовно, вони не знають, що таке миття у ванні. Жоден із них не схожий на людину, що не продала б за марку рідну сестру».

— Вони видаються дещо ненадійними, — пробурмотів він.

— Ненадійними? Дурниці, очільнику! Їм просто не таланить, а ми обидва знаємо, як це буває, хіба ні? Та серед них немає нікого, кому я не довірив би рідну матір.

— Ви впевнені?

— Вона вже двадцять років як померла. Що вони їй зроб­лять? — Коска обійняв Ґлокту однією рукою за перекошені плечі й наблизив до себе так, що йому проштрикнуло болем стегна. — Боюся, нам особливо нема з кого вибирати. — Його теплий подих сильно пахнув випивкою і гниллю. — Кожен, хто мав якийсь вихід, утік із міста, щойно прийшли гурки. Але кого це обходить, так? Я найняв їх за відвагу та стійкість, а не за зовнішність. Мені до вподоби саме ті люди, які не мають виходу! Ми з вами можемо їх зрозуміти, хіба ні? Для деякої роботи потрібні лише відчайдушні люди. Так, очільнику?

Ґлокта, нахмурившись, швидко оглянув цю колекцію виснажених, роздутих, пошрамованих і знівечених облич. «Як могло статися так, щоб перспективний полковник Ґлокта, блискучий командир першого королівського полку, очолив такий набрід?» Він протяжно зітхнув. «Але зараз уже трохи запізно шукати гарних із себе найманців, а ці, гадаю, лягатимуть у яму не гірше за кращих».

— Гаразд. Зачекайте тут.

Розчахнувши вільною рукою ворота й пошкандибавши за них, Ґлокта поглянув на темний будинок. Із-поміж важких портьєр на передньому вікні визирав промінчик світла. Ґлокта постукав у двері держаком ціпка. Тиша, а тоді — неохочі дрібні кроки вздовж коридору.

— Хто там?

— Я. Ґлокта.

Відсунулися засуви, і на холод вилилося світло. З’явилося лице Арді — худе, сіре довкола очей і рожеве довкола носа. «Наче кішка при смерті».

— Очільнику! — Вона з усмішкою взяла його за лікоть і мало не перетягнула через поріг. — Яка радість! Нарешті мені буде з ким поговорити! Мені просто колосально нудно.

У кутку вітальні зібралися кілька порожніх пляшок, які сердито виблискували у світлі кіптявих свічок і поліна, що тліло в каміні. Стіл був захаращений брудними тарілками й келихами. Довкола пахло потом і вином, несвіжими харчами та свіжим відчаєм. «Чи є щось жалюгідніше, ніж пиятика на самоті? Вино часом може зберігати щастя щасливому. А сумному воно завжди робить гірше».

— Я знову намагалася продертися крізь оцю кляту книжку. — Арді ляснула рукою по важкому тому, що лежав на стільці, розгорнутий палітуркою догори.

— «Падіння майстра Творця», — пробурмотів Ґлокта. — Оте сміття? Суцільна магія й відвага, так? Я не зміг продертися крізь першу частину.

— Співчуваю. Я дійшла до третьої, і легше далі не стає. Забагато клятих чаклунів. Я їх плутаю. Суцільні битви й нескінченні мандрівки, хай їм грець, туди і звідти. Присягаюся: хоч мигцем побачу ще одну мапу — накладу на себе руки.

— Можливо, хтось звільнить вас від зайвого клопоту.

— Прошу?

— Боюся, вам уже небезпечно тут залишатися. Вам варто піти зі мною.

— Порятунок? Дякувати долі! — Арді зневажливо махнула рукою. — Ми вже це проходили. Гурки далеко, з іншого боку міста. В Аґріонті вам небезпечніше, мені не варто…

— Загрозою є не гурки, а мої залицяльники.

— Ваші друзі-джентльмени становлять для мене загрозу?

— Ви недооцінюєте масштаби їхніх ревнощів. Боюся, невдов­зі вони стануть загрозою для всіх, кого я знав за все своє жалюгідне життя — як друзів, так і ворогів.

Ґлокта зірвав із кілка на стіні плащ із каптуром і передав його Арді.

— Куди ми йдемо?

— До чарівної хатинки біля доків. Вона вже не в найкращому стані, проте з неабияким характером. Можна сказати, схожа на нас із вами.

У передпокої залунали важкі кроки, і в кімнату просунув голову Коска.

— Очільнику, треба йти, якщо ми хочемо дістатися доків до… — Він замовк, витріщившись на Арді. Запала ніякова тиша.

— Хто це? — пробурмотіла вона.

Коска пафосно вдерся до кімнати, зірвав із голови капелюха, посвітивши шорсткою лисиною, й дуже-дуже низько вклонився. «Ще хоч трохи нижче — і він, мабуть, торкнеться носом мостин».

— Перепрошую, пані. Нікомо Коска, славетний солдат удачі, до ваших послуг. Навіть більше, припадає до ваших ніг.

У нього з-під плаща випав метальний ніж і загримів об мостини.