Лорд Хофф насупився на короля, тоді — на Веста, а тоді — на Арді. Трохи втиснувся між ними.

— Ваша величносте, нам варто…

Джезаль невимушено зупинив його, піднявши руку.

— Весте, маю надію, що невдовзі ти долучишся до мене в Закритій Раді. Правду кажучи, мені там потрібні дружні обличчя. А тим паче — добрі поради. Ти завжди був скарбницею добрих порад. Я тобі ніколи за це не дякував. Що ж, можу подякувати тепер.

— Джезалю… Тобто ваша величносте…

— Ні, ні. Сподіваюся, для тебе я завжди буду Джезалем. Ти, звісно, матимеш кімнату в палаці. Тебе доглядатиме королівський хірург. Усе, що тільки можливо. Хоффе, будь ласка, подбайте про це.

Лорд-камергер уклонився.

— Звісно. Все буде організовано.

— Добре. Добре. Весте, я радий, що ти добре почуваєшся. Не можу собі дозволити тебе втратити.

Король кивнув йому та його сестрі. А тоді розвернувся й пішов далі, тиснучи руки й вимовляючи лагідні слова. Здавалося, він ішов у ореолі надії, за яким скупчувався відчай. Коли він відходив, усмішки меркли. Люди падали назад на ліжка, і їхні обличчя темнішали від болю.

— Відповідальність, здається, змінила його на краще, — стиха зауважив Вест. — Майже до невпізнанності.

— Як довго це, по-твоєму, триватиме?

— Хотів би думати, що це вже навіки. А втім, я ж завжди був оптимістом.

— Це добре. — Арді подивилась, як величний новий король Союзу крокує геть, тимчасом як поранені щосили тягнуться з ліжок, щоб хоч трішечки торкнутись його плаща. — Що хтось із нас може бути оптимістом.

— Маршале Весте!

— Джеленгорм. Приємно тебе бачити.

Вест прибрав ковдри здоровою рукою, скинув ноги з краю ліжка і, кривлячись, сів. Здоровань простягнув руку й потиснув йому долоню, а тоді плеснув по плечу.

— Маєте гарний вигляд!

Вест кволо всміхнувся.

— Він покращується щодня, майоре. Як там моя армія?

— Сяк-так тримається без вас. Крой тримає все вкупі. Він не такий уже й поганий, цей генерал — варто лише до нього звикнути.

— Як скажеш. Скількох ми втратили?

— Досі важко сказати. Все трохи хаотично. Кудись позникали цілі роти. По сільських околицях, куди не глянь, імпровізовані загони досі ганяються за відсталими гурками. Не думаю, що ми найближчим часом знатимемо цифри. І не знаю, чи дізнаємося їх узагалі. Легко не було нікому, та дев’ятий полк бився в західному кінці Аґріонта. Їм дісталося найбільше… — він спробував знайти доречні слова. — Тоді.

Вест скривився. Він пам’ятав отой чорний стовп матерії, що крутилася, від змученої землі до рухливих хмар. Уламки, що били його по шкірі, крики вітру зусібіч.

— А що сталося… тоді?

— Та хай я провалюсь, якщо знаю, — хитнув головою Джеленгорм. — І хай я провалюсь, якщо хтось знає. Тільки ходять чутки, ніби в цьому якось був задіяний отой Баяз. Половина Аґріонта лежить у руїнах, а там ледве почали пересувати завали. Запевняю, ви ніколи нічого подібного не бачили. Там багато мертвих. Тіла складають стосами прямо на вулицях… — Джеленгорм протяжно вдихнув. — І щодня вмирає хтось іще. Багато людей захворює. — Він здригнувся. — На цю… недугу.

— Під час війни завжди з’являються хвороби.

— Не такі. Наразі випадків уже сотні. Хтось помирає за один день, мало не на очах. Хтось помирає довше. Люди в’януть так, що від них залишаються тільки шкіра й кістки. Таких цілі зали. Смердючі й безнадійні. Та вам не треба цим перейматися. — Він стрепенувся. — Мушу йти.

— Вже?

— Я прийшов ненадовго, сер. Допомагаю організувати похорон Полдера — можете в це повірити? Його врочисто поховають за наказом короля… тобто Джезаля. Джезаля дан Лютара. — Він надув щоки. — Чудасія просто.

— Неймовірна.

— Весь цей час… Поміж нас сидів син короля. Я знав, що йому явно неспроста так диявольськи щастить у картах. — Джеленгорм іще раз плеснув Веста по спині. — Приємно бачити, що ви маєте такий гарний вигляд, сер. Я знав, що вас не зможуть довго тримати лежачи!

— Не лізь у шкоду! — гукнув услід йому Вест, коли Джеленгорм попрямував до дверей.

— Нізащо не буду! — всміхнувся здоровань, зачиняючи двері.

Вест узяв ціпок, який стояв ізбоку від його ліжка, і зціпив зуби, поволі підводячись. Крок за кроком, із болем пошкандибав викладеними шахівницею кахлями до вікна і врешті зупинився, кліпаючи на вранішнє сонце.

Дивлячись на палацові сади, важко було повірити, що перед цим була якась війна, десь є цілі акри руїн, цілі гори мерців. Моріжки були охайно підстрижені, а гравій — добре розгребений. З дерев уже спало останнє буре листя, і їхня гладенька поверхня залишилася чорною й голою.

Коли він вирушив до Енґлії, надворі була осінь. Невже це справді могло статися всього рік тому? Він пережив чотири великі битви, облогу, напад із засідки, криваву й безладну бійку. На власні очі побачив смертельний двобій. Побував у центрі визначних подій. Пережив кількасот миль виснажливих переходів під час похмурої енґлійської зими. Знайшов нових товаришів у несподіваних місцях і побачив на власні очі смерть друзів. Бурр, Каспа, Катіль, Тридуба — всі вони возз’єдналися з землею, як кажуть північани. Він дивився в очі смерті й ніс її іншим. Вест ніяково посунув зболілу руку в перев’язі. Він власноруч убив спадкоємця трону Союзу. Завдяки майже нереальній випадковості піднявся до однієї з найвищих посад у країні.

Насичений рік.

А тепер він добіг кінця. Прийшов своєрідний спокій. Місто лежало в руїнах, і кожен мав зробити хоч щось, але він завинив собі трохи відпочинку. Звісно ж, йому ніхто в цьому не відмовить. Можливо, він має право наполягти, щоб його доглядала Арісс дан Каспа. Здається, багата і вродлива доглядальниця — це саме те, що йому потрібно…

— Тобі не варто підводитися.

У прорізі дверей стояла Арді.

Вест усміхнувся. Приємно було її бачити. Останні кілька днів вони були близькі. Майже як колись давно, в дитинстві.

— Не турбуйся. Я щодня стаю сильнішим.

Вона підійшла до вікна.

— О, так, за кілька тижнів ти станеш сильним, як маленька дівчинка. Вертай до ліжка.

Арді підсунула одну руку йому під пахву й забрала в нього ціпок, а тоді повела назад через залу. Вест не намагався опиратися. Все одно він, якщо чесно, починав відчувати втому.

— Ми не ризикуємо, — провадила Арді далі. — Мені прикро це казати, але ти — це все, що я маю. Якщо не брати до уваги іншого каліки, мого доброго друга Занда дан Ґлокти.

Вест мало не пирснув зі сміху.

— У вас вигоріло?

— У певному розумінні він, звісно, просто потворний. Страхітливий і водночас жалюгідний. А проте… оскільки мені більше ні з ким було розмовляти, я напрочуд прикипіла до нього душею.

— Хе. Колись він був потворний зовсім по-іншому. Я ніколи не знав напевне, чому тоді сам до нього прикипів. Та все-таки прикипів. Гадаю, не…

Вест відчув, як йому стиснула нутрощі раптова хвиля нудоти, заточився й мало не впав, опустився на ліжко й витягнув перед собою здерев’янілу ногу. Перед очима все розпливлося, в голові макітрилося. Він втиснув обличчя в долоні, зціпивши зуби, а його рот наповнився слиною. Він відчув у себе на плечі руку Арді.

— Все гаразд?

— А, так, це просто… У мене зараз ці напади нудоти. — Відчуття вже зникало. Він потер зболілі скроні, а тоді — потилицю. Підвів голову і знов усміхнувся Арді. — Я певен, що це дрібниці.

— Коллеме…

У нього між пальцями опинилося волосся. Багато волосся. Судячи з кольору, його власного. Вест спантеличено кліпнув на нього, а тоді кашлянув враженим сміхом. То був мокрий, солоний кашель аж із-під ребер.

— Я знаю, що воно рідшало роками, — прохрипів він, — але це справді вже занадто.

Арді не засміялася. Вона витріщилася на його руки круглими від жаху очима.

Ґлокта, скривившись, обережно опустився на стілець. Тієї миті, коли його зболіла дупа торкнулася твердого дерева, не відзначили жодні фанфари. Жодні оплески. Лише різке клацання в палючому коліні. «А втім, це надзвичайно значуща мить, і не лише для мене».