Йому думалося, що могло бути й гірше. Це міг би бути Полдер або Крой.

Поки вершечками пагорбів поволі сунули перші рожеві промінчики світанку, Вест підіймався схилом до намету лорд-маршала. Віддати наказ рушати треба було вже давно. Він похмуро віддав честь вартовим біля запони і просунувся за неї. У кутку за запоною досі горіла одна лампа, омиваючи червонястим світлом мапи, складані стільці та складані ж столи й наповнюючи чорними тінями складки ковдр на ліжку Бурра. Вест підійшов до нього, згадуючи всі справи, які мусив зробити того ранку, й перевіряючи, чи не забув він чогось.

— Лорд-маршале, Полдер і Крой чекають вашого наказу рушати.

Бурр лежав на своєму похідному ліжку, заплющивши очі й роззявивши рота, і спокійно спав. Вест був би радий так його й залишити, та вони вже марнували час.

— Лорд-маршале! — різко гукнув він і підійшов до самого ліжка. Той усе одно ніяк не реагував.

Тоді Вест і помітив, що в лорд-маршала не ворушаться груди.

Він невпевнено простягнув пальці й потримав їх над розімкнутими вустами Бурра. Тепла не було. Дихання теж. Вест відчув, як із його грудей аж до кінчиків пальців розпливається жах. Сумнівів бути не могло. Лорд-маршал Бурр помер.

Надворі стояв сірий ранок. Труну перенесли від намету на своїх плечах шестеро похмурих вартових, а за ними йшов хірург, тримаючи в руці капелюха. Полдер, Крой, Вест і низка найстарших офіцерів армії стали обабіч стежки, проводжаючи труну поглядом. Сам Бурр, поза сумнівом, схвалив би той простий ящик, у якому його труп збиралися доправити до Адуа. Він був виготовлений так само грубо, як ті, в яких ховали найпростіших рекрутів Союзу.

Вест отетеріло витріщився на цю труну.

Чоловік у ній був йому як батько — чи принаймні був найближчою до батька людиною в його житті. Наставником і захисником, покровителем і вчителем. Справжнім батьком — не те що задиристий п’яний черв’як, яким його покарала природа. Проте, дивлячись на той грубий дерев’яний ящик, він не відчував смутку. Він відчував страх. За армію й за самого себе. Найперше Вестові захотілося не розридатись, а втекти. Однак тікати було нікуди. Кожен мусив виконувати свою роль, тим паче тепер.

Крой задер гостре підборіддя й виструнчився, застигнувши, наче залізний, коли по них майнула тінь труни.

— Маршала Бурра дуже бракуватиме. Він був стійким солдатом і сміливим лідером.

— Патріотом, — докинув Полдер. У нього тремтіли губи; одну руку він притиснув до грудей, неначе вони були готові розверзнутися від емоцій. — Патріотом, який віддав життя за рідну країну! Служити під його проводом було для мене честю.

Вестові захотілося виблювати від їхнього лицемірства, та насправді він украй їх потребував. Шукач і його люди на пагорбах, ідуть на північ, намагаючись заманити Бетода в пастку. Якщо армія Союзу не піде слідом, до того ж швидко, то вони не матимуть підмоги, коли король північан нарешті їх дожене. Їм удасться хіба що загнати самих себе в могили.

— Жахлива втрата, — промовив Вест, дивлячись, як труну поволі зносять із пагорба, — проте найкращий спосіб його вшанувати — боротися далі.

Крой офіційно кивнув.

— Добре сказано, полковнику. Ми змусимо цих північан поплатитися!

— Ми повинні це зробити. А для цього слід приготуватися до вимаршу. Ми вже й так відстаємо від графіка, а план потребує точного…

— Що?! — Полдер витріщився на Веста так, ніби запідозрив, що той раптом збожеволів. — Іти вперед? Без наказів? Без чіткої структури командування?

Крой потужно пирхнув.

— Це неможливо.

Полдер енергійно замотав головою.

— Виключено, абсолютно виключено.

— Але накази маршала Бурра були цілком конкретні…

— Обставини змінились, і це більш ніж очевидно. — Лице Кроя стало невиразною маскою. — Доки я не одержу явних вказівок від Закритої Ради, ніхто не пересуне моєї дивізії ні на волосину.

— Генерале Полдере, ви ж, звісно…

— За цих обставин я не можу не погодитися з генералом Кроєм. Армія не може посунутися ні на дюйм, доки Відкрита Рада не обере нового короля, а король не призначить нового лорд-маршала.

Вони з Кроєм поглянули один на одного із глибокою ненавистю й недовірою.

Вест застиг зі злегка відвислою щелепою, не вірячи власним вухам. Перш ніж звістка про смерть Бурра дійде до Аґріонта, мине не один день, і навіть якщо новий король негайно визначиться з заміною, не один день мине, перш ніж його накази дійдуть сюди. Вест уявив довгі милі лісистого шляху до Уффріта, довгі ліги шляху в солоних водах до Адуа. Можливо, тиждень, якщо рішення буде ухвалено негайно, а зважаючи на хаос в уряді, це видавалося малоймовірним.

Тим часом армія сидітиме тут і нічого не робитиме, пагорби перед нею будуть практично безборонні, тоді як Бетодові дістанеться задосить часу на те, щоб піти на північ, зарізати Шукача та його друзів і повернутися на свої позиції. Коли ж армія нарешті дістане нового командувача й нападе на ці позиції, поза сумнівом, загине безліч їхніх же людей. Усе це буде абсолютно безглуздим, безцільним марнотратством. Буррова труна ледве зникла з поля зору, та вже можна було подумати, ніби покійного взагалі ніколи не було на світі. Вест відчув, як жах розходиться по його горлу, готовий задушити його люттю й досадою.

— Але ж Шукач і його північани, наші союзники… вони розраховують на нашу допомогу!

— Не пощастило, — зауважив Крой.

— Прикро, — пробурмотів Полдер і різко вдихнув, — але ви, полковнику Весте, маєте розуміти, що ми не маємо над усім цим жодної влади.

Крой напружено кивнув.

— Жодної влади. І на цьому все.

Вест витріщився на двох генералів, і його накрило жахливою хвилею безсилля. Того самого відчуття, що охопило його, коли принц Ладісла вирішив перетнути річку, коли принц Ладісла вирішив віддати наказ про наступ. Того самого відчуття, з яким він вибрався з туману зі кров’ю в очах і зрозумів, що вони програли. Того самого відчуття, наче він — звичайнісінький спостерігач. Того самого відчуття, якого він пообіцяв собі ніколи не допускати знову. Можливо, в цьому був винен він сам.

Обіцянки треба давати лише тоді, коли певен, що можеш їх дотримати.

Надворі було спекотно, і у великі вітражні вікна лилося сонячне світло, залишаючи на кахляній підлозі Осередку лордів барвисті візерунки. У цьому великому приміщенні зазвичай, навіть улітку, дихалося вільно й панувала прохолода. Сьогодні ж повітря тут було сперте, задушливе, стояла неприємна спека. Джезаль знов і знов тягнув себе за спітнілий комірець, намагаючись впустити під форму трохи повітря й водночас не припиняючи напружено виструнчуватися.

Востаннє він стояв на цьому місці, спиною до вигнутої стіни, в день розпуску Гільдії мерсерів. Важко було уявити, що це сталося трохи більше ніж рік тому, — так багато сталося відтоді. Тоді він думав, що в Осередку лордів не може бути більше людей, більшого напруження, більшого захвату. Як же Джезаль помилявся…

Вигнуті трибуни, що займали більшу частину зали, були напхом напхані наймогутнішими дворянами Союзу, а повітря — сповнене їхнього вичікувального, тривожного, наляканого шепоту. Прийшли й затамували подих усі члени Відкритої Ради, сидячи плечем до отороченого хутром плеча; на кожному виблискував ланцюг, золотий чи срібний, який вказував, що це — голова своєї родини. Джезаль розумівся на політиці хіба трохи краще за гриба, але навіть він не міг не захвилюватися через важливість цієї події. Обрання нового верховного короля Союзу шляхом відкритого голосування. Подумавши про це, Джезаль відчув, як у його горлі щось нервово затріпотіло. Серйознішу подію годі було й уявити.

Жителі Адуа, безперечно, знали це. За стінами, на вулицях і площах міста, вони з нетерпінням чекали на звістку про рішення Відкритої Ради. Чекали на можливість привітати свого нового монарха — чи, може, освистати його, залежно від вибору. За високими дверима Осередку лордів площа Маршалів перетворилася на суцільний величезний натовп: кожному й кожній в Аґріонті відчайдушно хотілося раніше за всіх почути звістку зсередини. Завдяки цьому результату вирішиться майбутнє багатьох, буде виплачено великі борги, хтось здобуде, а хтось утратить статок. На публічну галерею пустили лише небагатьох щасливчиків, але їх усе одно було достатньо, щоб глядачі довкола балкона з’юрмилися, ризикуючи бути виштовхнутими й полетіти на кахляну підлогу внизу.