— Дякую, сер. — Вест налив собі келих. — А ви не хочете?

Бурр показав на побиту флягу біля свого ліктя.

— Гадаю, з мого боку було б розважливо пити лише воду.

Вест винувато скривився. Йому здавалося, що він не має права про таке питати, та тепер цього було не уникнути.

— Як ви почуваєтеся, сер?

— Значно краще, дякую, що спитали. Значно, значно краще. — Він поморщився, прикрив рота одним кулаком і ригнув. — Не зовсім одужав, але наближаюся до цього.

Бурр, неначе на підтвердження своїх слів, із легкістю підвівся зі стільця й покрокував до мапи, зціпивши руки за спиною. Його лице вже й справді набуло майже такого кольору, як колись. Він більше не горбився, коли стояв, і не хитався так, ніби був готовий упасти.

— Лорд-маршале… Я хотів із вами поговорити… про битву під Дунбреком.

Бурр роззирнувся.

— Про який її аспект?

— Коли ви хворіли… — Вест завагався, перш ніж заговорити, а тоді випустив слова із себе. — Я не посилав по хірурга! Міг би, але…

— Я пишаюся тим, що ви цього не зробили. — Вест кліпнув. Він не наважувався навіть сподіватися на таку відповідь. — Ви зробили саме те, чого я й хотів би від вас. Офіцер не має бути байдужим, і це важливо, але для нього надважливо не бути занадто небайдужим. Він повинен уміти наражати своїх людей на небезпеку. Повинен уміти посилати їх на смерть, якщо вважає це за потрібне. Повинен уміти жертвувати, визначати найвище благо, не зважаючи у своєму виборі на емоції. Тому ви мені й подобаєтеся, Весте. У вас є співчутливість, але є й криця. Неможливо бути видатним лідером без певної… жорсткості.

Вест усвідомив, що йому відібрало мову. Лорд-маршал реготнув і ляснув розкритою долонею по столу.

— Але вийшло так, що ніхто не постраждав, еге ж? Стрій вистояв, північан спровадили з Енґлії, а я, як ви бачите, сяк-так вижив!

— Я направду радий бачити, що ви почуваєтеся краще, сер.

Бурр широко всміхнувся.

— Справи налагоджуються. Ми знову маємо свободу руху, наші шляхи забезпечення надійні, а довкола нарешті сухо. Якщо план вашого Шукача спрацює, то в нас є шанси добити Бетода за кілька тижнів! Досі вони були збіса відважними й корисними союзниками!

— Це так, сер.

— Але наживку в цю пастку слід класти обережно, а запустити її — саме тоді, коли треба. — Бурр придивився до мапи, енергійно хитаючись на підборах уперед-назад. — Якщо ми виступимо надто рано, Бетод може вислизнути. Якщо спізнимося, наших північних друзів можуть знищити, перш ніж ми до них устигнемо. Треба зробити так, щоб цей клятий Полдер і цей клятий Крой не тягнули клятого кота за хвіст!

Він поморщився й поклав руку на живіт, потягнувся до фляги і зробив добрий ковток води.

— Лорд-маршале, як на мене, ви нарешті привчили їх до гарних манер.

— Не вірте цьому. Вони просто чекають нагоди встромити в мене ножа, обидва! А тепер король мертвий. Хто знає, хто прийде йому на зміну? Вибори монарха! Ви хоч раз чули про таке?

Вест відчув неприємну сухість у роті. Майже неможливо було повірити, що почасти до всього цього спричинився він сам. Однак визнавати свою роль у цьому навряд чи було доречно, зважаючи на те, що вона полягала в холоднокровному вбивстві спадкоємця престолу.

— Як гадаєте, сер, кого оберуть? — хрипко спитав він.

— Я не царедворець, Весте, хоч і маю крісло в Закритій Раді. Може, Брока чи Ішера? Скажу вам з упевненістю одне: якщо ви вважаєте, що тут є насильство, то вдома, в Міддерланді, воно буде вдвічі жорстокішим, а милосердя буде вдвічі менше.

Маршал ригнув, ковтнув і поклав руку на живіт.

— Ох. Північани й близько не такі безжальні, як оті стерв’ят­ники із Закритої Ради, коли беруться до справи. Та й що зміниться, коли вони дістануть нову людину в королівських шатах? Гадаю, мало що. Мало що.

— Цілком імовірно, сер.

— Наважуся сказати, що ми в будь-якому разі ніяк не можемо на це вплинути. Ми з вами прості, як двері, солдати — так, Весте? — Він знову підступив до мапи і з шурхотом прокреслив на папері товстим указівним пальцем їхній шлях на північ, до гір. — Треба пересвідчитися в тому, що ми готові до виходу на сході сонця. Кожна година може виявитися життєво важливою. Полдер і Крой дістали накази?

— Їх підписано й доставлено, сер, і генерали розуміють, яка це нагальна справа. Не хвилюйтеся, лорд-маршале, ми будемо готові виступити вранці.

— «Не хвилюйтеся»? — пирхнув Бурр. — Таж я командир війська його величності. Хвилюватися — це моя робота. Проте вам слід відпочити. — Він махнув гладкою рукою, спроваджуючи Веста з намету. — Побачимося на світанні.

Вони грали в карти при світлі смолоскипів на схилі пагорба, серед спокійної зоряної ночі, а в світлі смолоскипів під ними армія Союзу похапцем готувалася до вимаршу. Гойдалися й рухалися лампи, лаялися в темряві вояки. У нерухомому повітрі розносилося бумкання, грюкіт і сердиті голоси людей і тварин.

— Сьогодні ніхто не спатиме.

Брінт закінчив здавати карти і згріб свої.

— От би мені згадати, коли востаннє проспав більш ніж три години поспіль, — зауважив Вест. Найпевніше, в Адуа, перш ніж до міста приїхала його сестра. Перш ніж маршал забрав його до свого штабу. Перш ніж він повернувся до Енґлії, до зустрічі з принцом Ладіслою, до студеної подорожі на північ і всього того, що він тоді накоїв. Вест згорбив плечі й насуплено глянув на свої пошарпані карти.

— Як там лорд-маршал? — запитав Джеленгорм.

— Із радістю можу сказати, що набагато краще.

— Дякувати долі. — Каспа здійняв брови. — Мені не надто приємно уявляти, як усім заправлятиме той педант Крой.

— Або Полдер, — додав Брінт. — Він безжальний, як змія.

Вест не міг не погодитися. Полдер і Крой ненавиділи його майже так само сильно, як один одного. Якщо котрийсь із них прийме командування, для нього буде за щастя наступного дня чистити нужники. А щонайбільше за тиждень він, імовірно, попливе човном до Адуа. Щоб чистити нужники там.

— Чули про Лютара? — спитав Джеленгорм.

— А що з ним?

— Він повернувся до Адуа.

Вест різко підвів погляд. В Адуа була Арді, і думка про їхнє возз’єднання його якось не тішила.

— Я отримав листа від своєї кузини Арісс. — Каспа примружився, незграбно склавши карти віялом. — Вона пише, що Джезаль був десь далеко, виконував якусь місію для короля.

— Місію? — Вест сумнівався, що Джезалеві довірили б щось достатньо важливе, щоб це можна було називати місією.

— Про це, здається, теревенить усе Адуа.

— Кажуть, він очолив якийсь наступ, — додав Джеленгорм, — через якийсь міст.

Вест здійняв брови.

— Та невже?

— Кажуть, він убив на полі бою два десятки людей.

— Усього два десятки?

— І, кажуть, побував у ліжку з донькою імператора, — пробурмотів Брінт.

Вест пирхнув.

— У це мені чомусь віриться найбільше.

Каспа пирснув від сміху.

— Що ж, хай що там сталося насправді, його підвищили до полковника.

— Ну й на здоров’я, — пробурчав Вест. — Цей хлопчисько, здається, завжди приземляється на лапи.

— А чули про той бунт?

— Моя сестра писала щось про нього в останньому листі. А що?

— Арісс розповідає, що сталося повноцінне повстання. Тисячі селян вешталися околицями, палили й грабували, вішали всіх, хто має «дан» у прізвищі. І знаєте, кому доручили командувати силами, які послали їх спинити?

Вест зітхнув.

— Часом не нашому давньому другові Джезалю дан Лютару?

— Саме йому, і він умовив їх розійтися по домівках. Як вам таке?

— Джезаль дан Лютар, — пробурмотів Брінт, — почує кожного. Хто б міг подумати?

— Я нізащо. — Джеленгорм допив свій келих і налив собі ще. — Але його, вочевидь, тепер звуть героєм.

— За нього п’ють у тавернах, — докинув Брінт.

— Його вітають у Відкритій Раді, — сказав Каспа.

Вест ребром долоні підсунув до себе дзвінку гірку монет.

— Був би радий сказати, що здивований, але завжди здогадувався, що рано чи пізно почну діставати накази від лорд-маршала Лютара.