Удари сипалися так швидко, що Джезаль мимохіть схопився за голову, сподіваючись, що так вона не розлетиться на шматки.

— Моїм ворогам?

Хіба ж він не намагався завжди порозумітися з усіма?

— Невже можна бути таким наївним? Лорд Брок, поза сумнівом, плете змову проти тебе. Лорда Ішера не можна тримати на відстані нескінченно довго. Інші члени Відкритої Ради підтримали тебе зі страху — або ж їм за це заплатили.

— Заплатили? — видихнув Джезаль.

— Така підтримка не буває вічною. Ти мусиш одружитись, і дружина мусить принести тобі могутніх союзників.

— Але ж у мене є… — Джезаль облизав губи, не знаючи напевне, як порушити цю тему. — Певні зобов’язання… на цьому фронті.

— Арді Вест?

Джезаль мало не роззявив рота, щоб запитати Баяза, звідки той так багато знає про його романтичні зв’язки, проте швидко передумав. Зрештою, скидалося на те, що старий знає про Джезаля набагато більше, ніж він сам.

— Джезалю, я знаю, як воно буває. Я прожив довге життя. Звісно, ти її кохаєш. Звісно, зараз ти готовий заради неї відмовитися від чого завгодно. Але повір мені, це відчуття довго не протримається.

Джезаль ніяково переніс вагу з ноги на ногу. Спробував уявити криву усмішку Арді, м’якість її волосся, її сміх. Як чудово це втішало його на рівнині! Але тепер важко було думати про неї, не згадуючи, як її зуби впивалися йому в губу, як щипало йому лице від її ляпаса, як рипів під ними стіл. Не згадуючи тодішнього сорому, почуття провини, неоднозначності. Баязів голос — немилосердно спокійний, безжально чесний, категорично розсудливий — вів далі:

— Те, що ти взяв на себе зобов’язання, цілком природно, але твоє колишнє життя скінчилось, а з ним скінчились і твої зобов’язання. Тепер ти король, і твоєму народові потрібно, щоб ти поводився відповідно. Йому потрібен якийсь приклад для наслідування. Щось однозначно вище за нього. Це ж верховна королева Союзу. Мати королів. Фермерська донька зі схильністю до вибриків і любов’ю до пияцтва? Гадаю, що ні.

Джезаль здригнувся, коли Баяз отак описав Арді, проте сперечатися з цим аж ніяк не міг.

— Ти незаконний син. Дружина з бездоганним походженням надасть твоїй династії значно більшої ваги. Принесе значно більше поваги. Ваша величносте, на світі повно потенційних наречених, і всі вони високородні. Доньки герцогів і сестри королів, вродливі й культурні. Принцеси з усього світу на вибір.

Джезаль відчув, як у нього здіймаються брови. Він, звісно, кохав Арді, проте Баязові аргументи просто обеззброювали. Тепер він мусив думати не лише про власні потреби, а й про багато чого іншого. Якщо уявляти самого себе королем було абсурдно, то уявляти Арді королевою — втричі абсурдніше. Звісно, він кохав її. По-своєму. Але принцеси з усього світу на вибір? Із цією фразою однозначно було важко посперечатися.

— Ти збагнув! — переможно клацнув пальцями Перший з-поміж магів. — Я пошлю герцогові Орсо з Таліна прохання відрекомендувати тобі його доньку Терез. — Він заспокійливо підняв руку. — Просто для початку, сам розумієш. Із Таліна вийшов би сильний союзник. — Баяз усміхнувся й нахилився вперед, щоб пробурмотіти Джезалеві на вухо: — Але, якщо ти справді прив’язався до цієї дівчини, тобі не треба кидати все. Сам знаєш, у королів часто бувають коханки.

І так питання, звісно, було вирішено.

Ґлокта сидів у своїй їдальні, вдивляючись у стіл і потираючи однією рукою зболіле стегно. Другою він розгублено ворушив варті цілого статку самоцвіти, розкладені на чорному шкіряному футлярі.

«Чому я це роблю? Чому залишаюся тут і ставлю запитання? Я міг би втекти з наступним припливом, і від цього нікому не стало б гірше. Може, об’їхати прекрасні міста Штирії? Податись у круїз Тисячею островів? Нарешті рушити до далекого Тонду чи неблизького Сулджуку, щоб прожити свої знівечені дні у спокої, серед людей, які не розумітимуть жодного мого слова? Не завдаючи нікому шкоди? Не зберігаючи таємниць? Переймаючись невинуватістю чи провиною, правдою чи брехнею не більше, ніж оці маленькі каменючки».

Самоцвіти виблискували у сяйві свічок, цокали один об одного й лоскотали Ґлокті пальці, коли він відсував їх то туди, то сюди. «Але ж, якщо я раптом зникну, Його Преосвященство ридатиме без упину. Мабуть, так само, як і банківський дім “Валінт і Балк”. А де в усьому широкому Земному колі я був би захищений від сліз таких могутніх панів? І навіщо? Щоб коротати дні, сидячи на скаліченій дупі й чекаючи, коли прийдуть убивці? Щоб лежати в ліжку, мучитися болями й думати про все, що втратив?»

Він, насупившись, опустив погляд на коштовні камінчики — чисті, тверді, прекрасні. «Я зробив свій вибір уже давно. Тоді, коли взяв гроші у Валінта й Балка. Коли поцілував перстень Інквізиції. Ще навіть до імператорських в’язниць, коли виступив до мосту, не сумніваючись, що врятувати світ може лише блискучий Занд дан Ґлокта…»

По кімнаті розійшлося відлуння від глухого стукоту в двері, і Ґлокта рвучко підняв голову. У нього відвисла беззуба щелепа. «Аби тільки не архілектор…»

— Іменем Його Преосвященства, відчиніть!

Вибравшись із крісла й зібравши камінчики в одну купку, він відчув спазм на всю спину і скривився. Безцінні блискучі пригорщі камінчиків. На чолі в Ґлокти виступив піт.

«А якби мій маленький скарб виявив архілектор?» Він стиха захихотів, схопившись за шкіряний футляр. «Я збирався розповісти про все це, справді збирався, проте час вічно здавався непідходящим. Зрештою, це ж дрібниця — хіба що короля викупити можна». Його пальці незграбно взялися за камінці, і Ґлокта, поспішаючи, змахнув один камінчик. Той упав на підлогу, заіскривши й різко зацокавши.

У двері знову постукали, тепер уже гучніше. Так сильно, що аж задрижав важкий замок.

— Відчиніть!

— Я ще йду!

Ґлокта важко, зі стогоном опустився накарачки й заходився шукати по підлозі, відчуваючи, як палає від болю шия. Побачив плаский і зелений камінчик на мостинах, де він яскраво сяяв у світлі вогню.

«Попався, заразо!» Ґлокта підхопив його, зіп’явся на ноги, тримаючись за край столу, і склав футляр — раз, двічі. «Ховати його ніколи». Засунув футляр під сорочку, далеко вниз, щоб заховати під паском, а тоді взявся за ціпок і пошкутильгав до дверей кімнати, витираючи спітніле лице, поправляючи на собі одяг і всіляко стараючись показатися чепурним.

— Я йду! Не треба…

До апартаментів Ґлокти увірвалося четверо здоровезних практиків, промчавши повз нього й мало не збивши його з ніг. За ними, в коридорі, стояв Його Преосвященство архілектор, який люто хмурився, а за його спиною — ще двоє велетенських практиків. «Несподіваний час для такого приємного візиту». Ґлокта чув, як ті четверо тупали по його апартаментах, розчахуючи двері й відкриваючи шафи. «Не зважайте на мене, панове, почувайтесь як удома». За мить вони повернулися.

— Порожньо, — буркнув один із-під маски.

— Хе, — пирхнув Сульт і плавно переступив через поріг, роззираючись довкола зі зневажливою гримасою. «Здається, моє нове помешкання вражає не більше, ніж старе». Шестеро його практиків поставали під стінами Ґлоктиної їдальні, склавши руки на грудях і стежачи. «Страх як багато здорованів, щоб наглянути за одним маленьким калікою».

Сульт забив по підлозі черевиками, походжаючи сюди-туди. Очі в нього були вирячені, а лице перекосилося, гнівно нахмурившись. «Не треба бути великим знавцем людської вдачі, щоб зрозуміти: він незадоволений. Може, до його відома дійшов котрийсь із моїх огидних секретів? Котрийсь із моїх маленьких актів непокори?» Ґлокта відчув, як по його зігнутому хребту пробігає спітнілий дрож. «Можливо, не-страта магістра Ейдер? Домовленість із практиком Вітарі говорити не всю правду?» Він посунув стегна, і кутик шкіряної торбинки злегка вп’явся йому в ребра. «Чи, може, лише маленька історійка з великим статком, за який мене купив украй підозрілий банківський дім?»