В густих тінях біля дверей стояла якась постать. Однорука, закутана в ганчір’я. Нечисленні деталі обладунків, які досі були на ній закріплені, були потерті й побиті. Обличчя цього чоловіка було запорошене й понівечене, його рвана шкіра клаптями звисала з білої кістки, та Ферро все одно його впізнала.

Мамун.

— Ми знову зустрілися, демонокровко.

Його сухий голос шелестів, як старий папір.

— Я сню, — процідила вона.

— Ти ще пошкодуєш, що не сниш. — Одна запаморочлива мить — і він перетнув кімнату. Його єдина рука зімкнулась у неї на горлі, наче замо`к, що різко замкнув двері. — Викопуючи себе самотужки з тієї руїни, пригорщу землі за пригорщею, я зголоднів. — Його сухе дихання лоскотало їй обличчя. — Я зроблю собі нову руку із твоєї плоті, а нею здолаю Баяза й помщуся за великого Джувенса. Пророк бачив це, і я перетворю його видіння на правду.

Він без жодних зусиль підняв Ферро й гепнув її спиною об стіну; її п’яти вдарились об панелі.

Рука тиснула. Її груди здіймалися й опускалися, та повітря до шиї не проникало. Ферро боролася з тими пальцями, рвала їх нігтями, та вони були залізні, кам’яні, тугі, як зашморг. Вона боролась і крутилась, але він не посунувся ні на йоту. Вона завовтузилася з понівеченим обличчям Мамуна, вп’ялася пальцями в його розірвану щоку, почала рвати запорошену плоть усередині, та він навіть не моргнув. У кімнаті стало холодно.

— Помолися, дитино, — прошепотів він, заскреготівши зламаними зубами, — і понадійся на милосердя Боже.

Тепер вона слабшала. Легені в неї розривалися. Вона все одно його рвала, та кожне нове зусилля було меншим. Чимраз кволішим. Руки у Ферро опустилися, ноги повисли, повіки сильно обважніли. Все було страшенно холодним.

— Зараз, — прошепотів він, і його дихання заклубочилося. Опустив її, роззявив рота, прибравши рвані губи з розтрощених зубів. — Зараз.

Її палець тицьнув йому в шию. Проштрикнув шкіру і вгруз у суху плоть аж по суглоб. Від цього Мамунова голова відхилилася. Друга її рука обкрутилася довкола його руки, зірвала ту руку з її горла й відігнула його пальці назад. Падаючи на підлогу, Ферро відчула, як кістки в них затріщали, захрустіли, почали ламатися. По чорних шибках поряд із нею розповзався білий іній, що завищав під її босими ногами, коли вона крутнула Мамуна й добряче вдарила ним об стіну, втиснула його тіло в поламані панелі, в потріскану штукатурку. Від сили удару додолу щедро посипався пил.

Ферро ще більше вгородила палець Мамунові в горло — вгору і вглиб. Це було легко. Її сила не мала кінця. Вона надходила з того боку поділу. Сім’я змінило Ферро так, як змінило Толомей, і вороття тепер не було.

Ферро всміхнулася.

— Забрати мою плоть хочеш, так? Ти поїв востаннє, Мамуне.

Кінчик її пальця вислизнув із-поміж його зубів, з’єднався з її великим пальцем і підчепив Мамуна, як рибу на гачок. Смикнувши зап’ястком, вона зірвала в нього щелепу й пожбурила її геть. Щелепа заторохтіла. Мамунів язик повис серед подертої маси запорошеної плоті.

— Помолися, пожирачу, — засичала вона, — і понадійся на милосердя Боже.

Вона схопилася долонями за його голову з боків. Із його носа долинув протяжний писк. Його розтрощена рука марно хапалася за Ферро. Його череп зігнувся, тоді сплющився, а відтак розтрощився. Полетіли уламки кістки. Ферро кинула тіло, і з нього на підлогу посипався порох, кружляючи довкола її ніг.

— Так…

Ферро не злякалася. Не витріщила очей. Вона знала, звідки цей голос. Звідусіль і нізвідки.

Підступила до вікна й відчинила його. Вискочила з нього, пролетіла вниз із десяток кроків до землі й підвелася. Ніч пов­нилася звуками, зате Ферро була тиха. Вона безшумно пройшла залитою місяцем травою, що замерзала й хрускотіла від дотиків її босих ніг, прокралася вгору довгими сходами й вийшла на стіни. Голоси пішли за нею.

— Стривай.

— Сім’я!

— Ферро.

— Впусти нас…

Вона на них не зважала. Якийсь чоловік в обладунках видивлявся в ніч, у бік Будинку Творця, що виділявся на тлі чорного неба ще чорнішим силуетом. Кавалок пітьми над Аґріонтом, у якому не було зір, не було залитих місяцем хмар, не було взагалі ніякого світла. Ферро замислилася, чи не чигає в тінях усередині Толомей, шкрябаючись об браму. Вічно шкрябаючись і шкрябаючись. Вона змарнувала свій шанс на помсту.

Ферро такого не зробить.

Вона прослизнула вздовж бійниць, обійшовши вартового й на ходу щільно закутавши його плечі у плащ. Вибралася на парапет — і скочила. Її шкіру овіяв швидкий вітер. Ферро подолала рів, де на воді під нею розходився рипучий лід. Швидко надійшла бруківка за ровом. Ноги Ферро глухо вдарились об неї, і Ферро покотилася геть, до будівель. Падаючи, вона порвала одяг, зате на шкірі в неї слідів не було. Навіть якоїсь краплинки крові.

— Ні, Ферро.

— Повернись і знайди Сім’я!

— Воно поряд із ним.

— Воно в Баяза.

Баяз. Можливо, вона повернеться, коли впорається на Півдні. Коли поховає великого Утмана-ул-Дошта серед руїн його ж палацу. Коли відправить Калула, його пожирачів, його жерців до пекла. Може, тоді вона повернеться і провчить Першого з-поміж магів так, як він заслуговує. Так, як збиралася його провчити Толомей. А втім, брехун Баяз чи ні, та він усе-таки дотримав даного їй слова. Дав їй засіб для помсти.

Тепер вона помститься.

Ферро скрадалася мовчазними руїнами міста, тиха і швидка, як нічний вітер. На південь, до доків. Вона знайде шлях. На південь, через море до Гуркулу, а тоді…

До неї шепотіли голоси. Тисяча голосів. Вони говорили про ворота, які зачинив Еуз, і про печаті, які Еуз на них наклав. Благали Ферро їх відчинити. Благали Ферро їх зламати. Розповідали, як це зробити, й наказували їй це зробити.

Але Ферро лиш усміхалася. Хай балакають.

Вона не має господарів.

Лоґен супився.

Супився на простору залу, на її блискучі дзеркала, на численних могутніх людей у ній. Хмурився на видатних лордів Союзу, що перебували навпроти нього. Щонайменше двісті душ, що розсілися з протилежного боку зали й теревенили. Їхні брехливі балачки, брехливі усмішки та брехливі обличчя викликали в Лоґена нудоту, наче він переїв меду. Однак не кращі почуття в нього викликали люди з його боку зали, що сиділи на високому помості разом із ним і великим королем Джезалем.

Насмішкуватий каліка, який ставив усі запитання того дня у вежі, тепер повністю вдягнений у біле. Товстун, у якого на обличчі луснула безліч вен і який мав такий вигляд, ніби починав кожен день із пляшки. Високий худорлявий покидьок у чорному нагруднику, вкритому вишуканим золотом, із м’якою усмішкою й жорсткими маленькими очицями. Лоґен іще не бачив хитріших брехунів, але один із них був страшніший за всіх інших разом узятих.

Баяз сидів із невимушеною усмішкою, неначе все вийшло саме так, як він розраховував. Може, так воно й було. Клятий чаклун. Лоґен мав би бути мудрішим, не довіряти людині без волосся. Духи попереджали його, що маги мають власні цілі, та він на це не зважив, сліпо попер уперед, сподіваючись на краще, як і завжди. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий ніколи нікого не слухає. Це одна з багатьох його вад.

Його очі перейшли у протилежний бік, до Джезаля. У королівській мантії той, здавалося, почувався достатньо затишно. На голові в нього виблискувала золота корона, а сидів він у золотому кріслі, навіть більшому за Лоґенове. Поряд сиділа його дружина. Їй, може, й була властива якась холодна гордість, але це її не псувало. Вона була прекрасна, як зимовий ранок. Та коли дивилася на Джезаля, її обличчя мало такий вираз… Лютий, неначе вона ледве стримувалася, щоб не вгризтися в нього зубами. Цей клятий щасливчик, здавалося, зав­жди виходив сухим із води. Його дружина могла б трішки надкусити Лоґена, якби схотіла, та яка жінка при здоровому глузді схоче це зробити?

Найбільше Лоґен супився на себе у дзеркалах навпроти. Він сидів на високому помості поряд із Джезалем і його королевою. Поряд із цією прекрасною парою він здавався чудовиськом — понурим і набурмосеним, пошрамованим і страхітливим. Людиною, створеною з душогубства й закутаною в яскраву тканину та рідкісні білі хутра, прикрашені начищеними заклепками та яскравими пряжками, з великим золотим ланцюгом на плечах на додачу. Тим самим ланцюгом, який носив Бетод. Лоґенові долоні, на яких бракувало одного пальця, стирчали з оторочених хутром рукавів, подерті й жорстокі, й трималися за підлокітники золоченого крісла. Одяг у нього, може, й королівський, зате руки від убивці. Він скидався на лиходія з якоїсь дитячої казки. Безжального воїна, що прорвався до влади вогнем і мечем. Видерся до трону по горі трупів. А може, він такий і є.