Лонґфут витріщився на ковадло, роздуваючи ніздрі та швидко, шумно вдихаючи й видихаючи. «І от нарешті до нього доходить, яка ця ситуація серйозна».
— Отже, запитання, — сказав Ґлокта. — Ви знайомі з чоловіком, який називає себе Баязом, Першим з-поміж магів?
— Так! Будь ласка! Так! Донедавна він був моїм замовником.
— Добре. — Ґлокта посунувся на стільці в пошуках зручнішого положення, та все одно так само хилився вперед. — Дуже добре. Ви супроводили його під час подорожі?
— Я був його провідником!
— Куди ви прямували?
— На острів Шабуліан, що на краю світу.
Ґлокта знову цокнув головкою молота по ковадлу.
— Ой, годі, годі. На краю світу? Це ж, звісно, вигадка?
— Та справді! Справді! Я його бачив! Стояв на тому острові власними ногами!
— Хто їхав із вами?
— Був… був Лоґен Дев’ятипалий із далекої Півночі. — «А, так, отой, що зі шрамами й мовчить». — Ферро Малджин, кантійка. — «Та, що завдала нашому другові очільникові Ґойлу такого клопоту». — Джезаль дан Лютар… офіцер Союзу. — «Недоумкуватий позер». — Малакус Кей, Баязів учень. — «Худий брехун із кольором обличчя, як у троглодита». — А ще сам Баяз!
— Вас було шестеро?
— Лише шестеро!
— Ваша мандрівка була тривалою та складною. Що на краю світу, крім води, вимагало докласти таких зусиль?
У Лонґфута затремтіли губи.
— Нічого!
Ґлокта нахмурився і штовхнув великий палець на нозі навігатора головкою молотка.
— Його там не було! Того, чого шукав Баяз! Його там не було! Він казав, що його надурили!
— І що такого він сподівався там знайти?
— Він казав, що то камінь!
— Камінь?
— Його спитала жінка. Він сказав, що це камінь… камінь із Потойбіччя. — Навігатор замотав спітнілою головою. — Бісівська ідея! Я радий, що ми такого не знайшли. Баяз називав його Сім’ям!
Ґлокта відчув, як із його обличчя зникає усмішка. «Сім’я. Мені здається чи в кімнаті справді похолодало?»
— Що ще він про нього розповідав?
— Лише вигадки й дурниці!
— Все одно розповідайте.
— Історії — про Ґлустрода, про зруйнований Аулкус, про перетворення, про крадіжку облич! Про розмови з дияволами та про те, як їх викликали. Про Потойбіччя.
— Що ще? — Ґлокта ще раз стукнув Лонґфута молотком по пальцю, тепер уже сильніше.
— Ай! Ай! Він сказав, що Сім’я прийшло зі світу внизу! Що воно зосталося відтоді, коли ще не почався Старий час, коли по землі ходили демони! Казав, що воно — це велика й могутня зброя! Що хоче використати її проти гурків! Проти Пророка!
«Зброя з епохи до початку Старого часу. Викликання дияволів, перетворення». Канедіас на стіні, здавалося, нахмурився як ніколи сильно, і Ґлокта здригнувся. Йому згадалася власна кошмарна екскурсія до Будинку Творця, візерунки зі світла на підлозі, рухливі кільця в пітьмі. Згадалось, як він вийшов на дах і опинився високо над містом, не подолавши жодної сходинки.
— Ви його не знайшли? — прошепотів Ґлокта. У роті в нього пересохло.
— Ні! Його там не було!
— А що далі?
— Це все! Ми повернулися, перейшовши гори. Збудували пліт і виплили великою рікою Аос назад до моря. Сіли на корабель із Калкіса, тож тепер я сиджу перед вами!
Ґлокта примружив очі, уважно вдивляючись в обличчя свого полоненого. «Є щось іще. Я ж бачу».
— Чого ви мені не розповідаєте?
— Я сказав вам усе! Я не маю таланту до облуди!
«Принаймні це правда. Те, що він бреше, очевидно».
— Якщо термін дії вашого контракту завершився, чому ви досі в місті?
— Тому що… тому що… — Навігатор швидко оглянув кімнату.
— Ой, лишенько, ні.
Важкий молот опустився з усією силою, на яку міг здобутися скалічений Ґлокта, і з глухим ударом начисто роздушив Лонґфутові великий палець на нозі. Навігатор витріщився на нього з роззявленим ротом і вибалушеними очима. «Ах, ця прекрасна й жахлива мить між забиттям пальця й появою болю. Ось він іде. Ось він іде. Ось він…» Лонґфут оглушливо заверещав і заборсався на стільці. Його лице перекосилося від страшного болю.
— Знайоме відчуття, — сказав Ґлокта і скривився, поворушивши тими пальцями, які ще залишались у його спітнілому чоботі. — Справді, справді знайоме, і я вам співчуваю. Цей сліпучий спалах болю; після нього з’являється хвороблива, запаморочлива слабкість від перелому кістки; далі — пульсація, що поволі охоплює ногу, водночас виганяючи з очей воду і змушуючи тремтіти все тіло.
Лонґфут охнув і схлипнув. На його щоках виблискували сльози.
— А що далі? Кілька тижнів кульгання? Кілька місяців шкутильгання через каліцтво? А якщо наступний удар влучить по вашій щиколотці? — Ґлокта тицьнув Лонґфута кінцем молотка в гомілку. — Або просто по колінній чашечці — що тоді? Ви взагалі зможете потім ходити? Я добре знаю ці відчуття, повірте.
«То як я можу викликати їх тепер у когось іншого?» Ґлокта знизав покрученими плечима. «Це одна з таємниць життя».
— Ще раз? — знову здійняв він молоток.
— Ні! Ні! Стривайте! — завив Лонґфут. — Жрець! Поможи мені Боже, до Ордену приходив жрець! Гуркський жрець! Він сказав, що колись Перший з-поміж магів може звернутися по навігатора, і бажає, щоб його про це сповістили! Бажає, щоб опісля йому розповіли, що сталося! Він погрожував, жахливо погрожував, ми не мали вибору — довелося скоритися! Я чекав у місті на іншого навігатора, який передасть новини! Лише сьогодні вранці розповів йому все, що розповів вам! Я вже збирався покинути Адуа, присягаюся!
— Як звали того жерця?
Лонґфут не сказав нічого. Він вирячив мокрі очі й шумно дихав. «О, чому вони неодмінно мене випробовують?» Ґлокта опустив погляд на палець на нозі навігатора. Той уже починав розпухати й укриватися плямами; з обох його боків тягнулися прожилки чорних кривавих пухирів, ніготь набув темного, похмурого лілового кольору в яро-червоному обрамленні. Ґлокта люто втиснув у нього край держака молотка.
— Ім’я жерця! Ім’я! Ім’я! Ім…
— А-а-а-а! Мамун! Поможи мені Боже! Його звали Мамун!
«Мамун. Юлвей говорив про нього в Дагосці. Перший учень самого Пророка. Вони разом порушили Другий закон, разом їли людську плоть».
— Мамун. Зрозуміло. Отже… — Ґлокта нахилився ще далі вперед, не зважаючи на огидне поколювання вздовж покрученого хребта. — Що тут робить Баяз?
Лонґфут роззявив рота. З його нижньої губи звисала довга нитка слини.
— Не знаю!
— Чого йому від нас треба? Чого йому треба в Союзі?
— Не знаю! Я розповів вам усе!
— Нахилятися вперед — це для мене серйозне випробування. Воно починає мені набридати.
Ґлокта нахмурився й підняв молоток, який заблистів начищеною головкою.
— Я просто знаходжу шляхи з місця до місця! Просто займаюся навігацією! Прошу! Ні!
Лонґфут замружив очі, затиснувши язика між зубами. «Зараз буде. Зараз буде. Зараз буде…»
Ґлокта пожбурив молоток на підлогу так, що той загримів, і відкинувся назад, хитаючи зболілими стегнами з боку в бік у намаганні усунути цей біль.
— Чудово, — зітхнув він. — Я задоволений.
Арештант, кривлячись, спершу розплющив одне око, а відтак — друге. Підвів обличчя, на якому добре читалася надія.
— Мені можна йти?
Северард тихо захихотів під маскою. Навіть Фрост видав якесь сичання.
— Звісно, можете йти, — беззубо всміхнувся Ґлокта. — Можете йти назад у своєму мішку.
Лице навігатора обм’якло від жаху.
— Боже, зглянься на мене.
«Якщо Бог і є, то він не здатен зглянутися ні на кого».
Воєнний талан
Лорд-маршал Бурр саме писав листа, проте, коли Вест опустив запону в наметі, підвів погляд і всміхнувся.
— Як ви, полковнику?
— Дякую, сер, незле. Приготування в розпалі. Ми маємо бути готовими до відходу на світанку.
— Ви як завжди продуктивні. І що я без вас робив би? — Бурр показав на графин. — Вина?
