— Очільнику Ґлокто, вам сказати, що зробило б щасливим мене?
«А тепер — роздуми чергового старого пердуна, ошалілого від влади».
— Звісно, ваша милосте.
Маровія пожбурив столове начиння на тарілку, відкинувся на спинку крісла і протяжно, натомлено зітхнув.
— Я хотів би, щоб короля взагалі не було. Хотів би, щоб усі люди були рівні перед законом, могли впливати на управління рідною країною та обирати своїх провідців. Хотів би, щоб не було ні короля, ні дворян, а Закриту Раду обирали самі громадяни і вона була їм підзвітна. Щоб Закрита Рада була, так би мовити, відкритою для всіх. Якої ви про це думки?
«На мою думку, дехто сказав би, що це звучить дуже схоже на зраду. Решта людей просто назвали б це божевіллям».
— На мою думку, ваша милосте, ваша ідея — це фантазія.
— Чому?
— Тому що переважна більшість людей однозначно воліла б діставати накази, а не робити вибір самостійно. Послух — це просто.
Верховний суддя засміявся.
— Можливо, ви маєте рацію. Проте ситуація зміниться. Недавнє повстання переконало мене в цьому. Ситуація мало-помалу зміниться.
— Я певен, що лорд Брок на троні — це та маленька зміна, якої не хотілося б нікому з нас.
— Лорд Брок і справді має дуже сильні переконання, здебільшого щодо самого себе. У вас переконливі аргументи, очільнику.
Маровія відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на живіт і примружено дивлячись на Ґлокту.
— Чудово. Можете сказати архілекторові Сульту, що цього разу в нас спільна справа. Якщо знайдеться нейтральний кандидат із достатньо потужною підтримкою, я проголосую так само, як він. І хто б міг подумати? Закрита Рада об’єдналася. — Він поволі захитав головою. — Дивні часи, далебі.
— Це вже точно, ваша милосте.
Ґлокта насилу встав, скривився, перенісши вагу на ту ногу, яка палала, і почовгав крізь напівтемний лункий простір до дверей. «Однак дивно, що наш верховний суддя так по-філософськи ставиться до перспективи втратити завтра посаду. Я, певно, в житті не бачив спокійнішої людини». Він зупинився, торкнувшись ручки дверей. «Можна подумати, ніби він знає щось таке, чого не знаємо ми. Можна подумати, що в нього вже є план».
Ґлокта обернувся назад.
— Верховний судде, вам можна довіряти?
Маровія різко підвів погляд, наставивши на м’ясо кухонний ніж.
— Яке прекрасно дивне запитання для людини вашого роду занять! Гадаю, ви можете не сумніватися, що я діятиму у власних інтересах. Так само, як я можу не сумніватися, що ви вчините так само. Поза тим наша домовленість не діятиме. І не має діяти. Ви розумна людина, очільнику, повернули мені усмішку на обличчя.
Він знову взявся за свій кусень м’яса і штрикнув його виделкою так, що потекла кров.
— Вам варто знайти іншого господаря.
Ґлокта почовгав за двері. «Чарівна пропозиція. Та в мене їх уже на дві більше, ніж хотілося б».
Арештант був кощавим, жилавим типом, як завжди оголеним і з мішком на голові. Його руки були надійно скуті кайданками за спиною. Фрост на очах у Ґлокти затягнув його з камер до кабінету під куполом. Його незграбні босі ноги ляскали по холодній підлозі.
— Взяти його було не надто важко, — промовив Северард. — Він уже доволі давно покинув решту, але тримався після того в місті, як запах сечі. Ми знайшли його вчора ввечері.
Фрост штовхнув арештанта на стілець. «Де я? Хто мене затримав? Чого він хоче? Жахлива мить перед самим початком роботи. Цей жах і ця безпорадність, цей хворобливий лоскіт передчуття. Мої власні спогади про це лише зовсім недавно раптово освіжилися завдяки чарівному магістрові Ейдер. Однак мене відпустили, не заподіявши шкоди». Арештант сидів нерухомо, похиливши голову набік. Мішковина спереду ворушилася сюди-туди від його швидкого дихання. «Дуже сумніваюся, що йому так пощастить».
Ґлокта з неохотою перевів погляд на картину над накритою мішком головою арештанта. «Наш давній друг Канедіас». Намальоване лице похмуро дивилося вниз зі склепінчастої стелі. Канедіас широко розкинув руки, а позаду нього виднівся барвистий вогонь. «Творець упав, охоплений вогнем…» Ґлокта нехотя зважив на долоні важкий молот.
— Тоді до справ.
Северард із пафосним, театральним жестом зірвав мішок.
Зобачивши яскраве світло лампи, навігатор примружився. Лице в нього було обвітрене, засмагле і з глибокими зморшками, а голова — поголена, мов у жерця. «Чи, звичайно ж, як у людини, що зізналась у зраді».
— Вас звати брат Лонґфут?
— Так, авжеж! Зі шляхетного Ордену навігаторів! Запевняю, що не винен у жодному злочині! — похапцем заговорив він. — Я не скоїв нічого незаконного, о ні. Це було б геть нехарактерно для мене. Я людина законослухняна й завжди таким був. Не уявляю жодної причини, з якої зі мною можна так грубо поводитися! Жодної!
Він опустив погляд і зобачив ковадло, що виблискувало на підлозі між ним і Ґлоктою, там, де за звичайних обставин стояв би стіл. Лонґфутів голос підвищився на цілу октаву.
— Орден навігаторів — поважна організація, а я її порядний учасник! Зразковий учасник! Навігація — головний з-поміж моїх видатних талантів, далебі, головний з-поміж…
Ґлокта грюкнув молотом по ковадлу так, що розбудив би й мертвого.
— Годі! Патякати!
Маленький чоловічок кліпнув і завмер із роззявленим ротом, але таки стулився. Ґлокта відкинувся на спинку стільця й пом’яв зморщене стегно. Його спину поколювало від болю.
— Ви хоч здогадуєтесь, який я втомлений? Як багато мушу робити? Вставати щоранку з ліжка — це така мука, що я залишаюся розбитим іще до початку дня, а поточна мить надзвичайно непроста. У зв’язку з цим для мене не становить абсолютно жодного інтересу те, чи матимете ви змогу ходити до кінця життя, чи бачитимете до кінця життя, чи могтимете тримати лайно в собі до кінця свого дивовижно короткого й дивовижно болючого життя. Зрозуміли?
Навігатор вирячив очі на Фроста, який нависав над ним здоровезною тінню.
— Зрозумів, — прошепотів він.
— Добре, — озвався Северард.
— Дуве добве, — підтакнув Фрост.
— Справді, дуже добре, — промовив Ґлокта. — Скажіть, брате Лонґфуте, до ваших видатних талантів належить надлюдське вміння витримувати біль?
Арештант ковтнув.
— Ні.
— Тоді правила цієї гри прості. Я ставлю запитання, а ви відповідаєте — точно, правильно, а головне — коротко. Ви мене розумієте?
— Я все зрозумів. Я говоритиму лише для того, щоб…
Фрост врізав йому кулаком у живіт, і він зігнувся, вибалушивши очі.
— Ви розумієте, — процідив Ґлокта, — що мали зараз відповісти «так»?
Альбінос схопив навігатора за ногу, поки той хрипів, і перетягнув його стопу до ковадла. «О, дотик холодного металу до чутливої підошви. Доста неприємно, проте могло б бути й незмірно гірше. А ще щось мені підказує, що, напевно, гірше й буде». Фрост застебнув кайданок у Лонґфута на щиколотці.
— Перепрошую за бідну уяву, — зітхнув Ґлокта. — Виправдатися ми можемо тим, що постійно вигадувати щось нове важко. Ну, тобто розбивати людині стопи кувалдою — це така…
— Ожибафельфина? — підказав Фрост.
Ґлокта почув із-під Северардової маски різкий регіт і відчув, що усміхається сам. «Йому справді треба було йти в комедіанти, а не в кати».
— Обивательщина! Саме так. Але не хвилюйтесь. Якщо ми не здобудемо того, чого потребуємо, перемоловши вам усе аж до колін, то спробуємо знайти щось вигадливіше для верхівки ваших ніг. Як вам таке?
— Але ж я нічого не зробив! — заверещав Лонґфут, який ще не зовсім перевів дух. — Я нічого не знаю! Я не…
— Забудьте… про все це. Тепер це не має значення. — Ґлокта поволі, з болем нахилився вперед, злегка цокнувши головкою молота по залізу біля босої ноги навігатора. — Мені потрібно, щоб ви думали лише про… мої запитання… пальці в себе на ногах… і цей молоток. Але не хвилюйтесь, якщо вам зараз важко це зробити. Повірте, коли молоток почне падати, вам стане легко не зважати більше ні на що.
