Ґойл нахилився вперед, не встаючи зі стільця.

— Можливо, Ваше Преосвященство, настав час іще раз завітати до нашого друга в Університеті…

Архілектор люто засичав, і Ґойл швидко стулив рота. Ґлокта поглянув у велике вікно, вдаючи, ніби не почув нічого надзвичайного. У краєвиді з вікна передусім впадали в око шість напіврозвалених шпилів Університету. «Та яку допомогу можна знайти там? Серед занепаду, пилюги й тих старих недоумків Адептів?»

Сульт не дав йому добре над цим подумати.

— Я поговорю із Хюґеном сам. — Він тицьнув пальцем в один із папірців. — Ґойле, напиши лорд-губернаторові Міду і спробуй здобути його підтримку. Ґлокто, домовся про бесіду з лордом Веттерлантом. Він іще не заявляв про підтримку жодного з кандидатів. Паняйте звідси, обидва. — Сульт відвернувся від своїх аркушів із секретами й уп’явся жорстоким поглядом блакитних очей у Ґлокту. — Паняйте звідси й добудьте… мені… голоси!

— Холодна нічка! — прокричав Шукач. — А я думав, зараз літо!

Усі троє підвели погляд. Найближче був старигань із сивим волоссям і обличчям, яке, видно, обвівало чимало вітрів. Просто за ним був молодший чоловік, який не мав лівої руки нижче ліктя. Третій, ще хлопчисько, стояв у кінці пристані й насуплено дивився на темне море.

Шукач підійшов до нього, вдавши, що сильно шкутильгає: потягнув одну ногу за собою і скривився так, ніби йому боляче. Причовгав під ліхтар, який звисав із високого стовпа разом зі сполоховим дзвоном, і простягнув глека так, щоб його було видно всім.

Старий усміхнувся і притулив свого списа до стіни.

— Край води завжди холодно. — Він підійшов ближче, потираючи руки. — Добре, що хоч ти можеш нас зігріти. Еге ж?

— Ага. Повезло з усім, як не крути.

Шукач витягнув корок і облишив його — хай теліпається, — підняв один із кухлів і налив трохи пійла.

— Нема чого соромитись — еге ж, хлопче?

— Та, мабуть, ні.

Шукач налив іще трохи. Однорукому, коли йому вручили кухоль, довелося покласти списа на землю. Хлопець одержав своє останнім і насторожено поглянув на Шукача.

Старий штурхнув його ліктем.

— Хлопче, ти певен, що мамця не заборонила б тобі пити?

— Та кого обходить, що вона сказала б? — буркнув він, спробувавши надати своєму високому голосу хрипкості.

Шукач передав йому кухоль.

— Про мене, той, хто доріс до списа, доріс і до кухля.

— А я доріс! — різко додав хлопчисько й вирвав посудину з Шукачевої руки, але здригнувся, коли надпив із неї. Шукач згадав, як уперше випив сам — як паршиво йому тоді було і як він замислився, чому довкола цього стільки галасу, — і всміхнувся сам собі. Хлопчина, найпевніше, подумав, що це з нього сміються. — Та й хто ти такий?

Старий несхвально цокнув язиком.

— Не зважай на нього. Він іще юний, от і думає, ніби за хамство поважають.

— Та нічо, — відповів Шукач і налив собі кухоль, а тоді поставив глека на каміння. Добре подумав, що такого сказати, аби точно не схибити. — Мене кличуть Креґґом.

Знав він колись одного Креґґа: той загинув у сутичці серед пагорбів. Шукач був не надто до нього прихильний і гадки не мав, чому йому спало на думку це ім’я, але тепер, як він гадав, могло підійти будь-яке. Він ляснув себе по стегну.

— Мене штрикнули в ногу під Дунбреком, і вона не загоїлась як треба. З переходами зав’язав. Строю мені вже, мабуть, не тримати, тож отаман послав мене сюди, глипати на воду разом із вами. — Він поглянув на море, яке коливалося й мерехтіло в місячному світлі, наче живе. — Та не можу сказати, що дуже шкодую. Якщо чесно, бої мені вже в печінках сидять.

Принаймні останнє брехнею не було.

— Я тебе розумію, — сказав Однорукий і помахав куксою в Шукача перед носом. — Як там справи?

— Та незле. Союзники досі сидять під власними стінами, роблять усе, щоб залізти всередину, а ми ждемо їх по той бік річки. І так уже не один тиждень.

— Я чув, деякі наші перейшли на бік Союзу. Чув, що старий Тридуба був там і загинув у тому бою.

— Видатна була людина — Рудд Тридуба, — озвався старигань, — видатна.

— Так, — кивнув Шукач. — Що правда, те правда.

— Однак я чув, що його місце посів Шукач, — зауважив Однорукий.

— Та невже?

— Я чув, що так. Він іще та зараза. Неабиякий здоровань. Його звуть Шукачем, наче пса, через те, що він відкусив соски якійсь бабі.

Шукач кліпнув.

— Що, справді? А я ніколи його не бачив.

— Я чув, там був Кривава Дев’ятка, — прошепотів хлопчисько з такими великими очима, ніби говорив про привида.

Решта двоє пирхнули.

— Хлопче, Кривава Дев’ятка мертвий, і по заслузі йому, цьому лютому виблядку. — Однорукий здригнувся. — Дурні в тебе думки, хай йому грець!

— Та я просто кажу, що чув.

Старий швидко ковтнув іще напою і прицмокнув губами.

— Не так уже й важливо, де хто є. Союзники, найпевніше, знудяться, щойно повернуть фортецю собі. Знудяться й подадуться додому, за море, і все знову стане як годиться. Принаймні сюди, до Уффріта, ніхто з них не піде.

— Саме так, — радісно заявив Однорукий. — Сюди вони не поткнуться.

— То чому ми їх тут виглядаємо? — занив хлопчисько.

Старигань закотив очі так, ніби чув це вже разів десять і зав­жди відповідав однаково:

— Тому що нам так загадали, хлопче.

— А якщо тобі загадали щось зробити, це варто зробити правильно. — Шукач пригадав, як Лоґен казав йому те саме, та й Тридуба теж. Їх обох уже не було на світі — обидва возз’єдналися з землею, — та це все одно лишалося правдою. — Навіть якщо справа нудна, небезпечна чи лиха. Навіть якщо ти волів би цього не робити.

Трясця, йому треба посцяти. В такі миті йому завжди хотілося посцяти.

— Що правда, те правда, — докинув старий, усміхаючись у кухоль. — Роботу треба виконувати.

— Це так. От тільки шкода… Ви ж начебто непогані хлопці.

Тут Шукач потягнувся за спину, ніби чухаючи дупу.

— Шкода? — явно спантеличився хлопчисько. — Що ти маєш на ува…

Тут у нього за спиною з’явився Доу й розітнув йому шию.

Майже тієї ж миті брудна рука Мовчуна затиснула рота Однорукому і з прогалини в його плащі визирнуло закривавлене вістря клинка. Шукач вискочив уперед і тричі хутко штрикнув старого в ребра. Той захрипів і заточився, вирячивши очі; з його долоні досі звисав кухоль, а з розтуленого рота лилася хмільна слина. А тоді він упав.

Хлопчина трохи відповз. Одну руку він притиснув до шиї, намагаючись зупинити кровотечу, а другою потягнувся до стовпа, на якому висів тривожний дзвін. Шукач подумав, що хлопець відважний, якщо він із розітнутим горлом думає про дзвін, однак той і кроку не подужав, перш ніж Доу щосили наступив йому на карк і придушив його.

Почувши, як затріщали кістки в шиї хлопчини, Шукач скривився. Він, найпевніше, не заслужив на таку смерть. Але така вже це штука — війна. На війні вбивають багацько людей, які на це не заслуговують. Цю роботу треба було виконати, і вони це зробили — і всі троє зосталися живі. Від такої справи навряд чи можна було очікувати більшого, та йому це все одно не подобалося. Шукачеві з цим завжди було непросто, але тепер, коли він був отаманом, стало як ніколи тяжко. Дивина: вбивати людей набагато легше, якщо хтось наказує тобі це робити. Важка це справа — вбивати. Важча, ніж можна подумати.

Звісно, якщо тебе не звати Чорний Доу. Тому падлюці вбити людину так само легко, як помочитися. Тим-то він і опанував цю справу так добре, хай йому грець. Шукач побачив, як Чорний Доу нагнувся, зняв плащ із обм’яклого тіла Однорукого й накинув на плечі собі, а тоді викотив труп у море — недбало, наче сміття викинув.

— У тебе дві руки, — зауважив Мовчун, який уже надягнув плащ старого.

Доу поглянув на себе.

— Ти про що? Не стану я відтинати собі руку, щоб краще замаскуватися, придурку!

— Він хоче сказати: не показуй її. — Шукач побачив, як Доу витер один кухоль брудним пальцем, налив собі пійла й вихилив його. — Як ти можеш пити в такий час? — спитав, знімаючи скривавлений плащ із трупа хлопчиська.