— Просто вражає те, у що готові повірити нікчемні ідіоти, якщо це викрикувати достатньо голосно. А ще ви сфальсифікували Турнір.

— Ви помітили? — Баязова усмішка стала ширшою. — Я вражений, очільнику, надзвичайно вражений. Ви весь цей час тинялися неймовірно близько до правди. — «І водночас неймовірно далеко від неї». — Та не треба через це журитися. У мене багато переваг. Сульт урешті навпомацки підійшов до відповідей, але занадто пізно. Я від початку підозрював, які в нього можуть бути плани.

— І тому ви попросили про розслідування мене?

— Те, що ви не задовольняли мого прохання до найостаннішої миті, дещо мене дратувало.

— Можливо, вам варто було б гарно про це попросити. — «Принаймні це було б незвично». — На жаль, я опинився у складному становищі. Дістав забагато господарів.

— Однак їх уже немає, чи не так? Я був мало не розчарований, коли дізнався, якими обмеженими були дослідження Сульта. Сіль, свічки, заклинання? Просто жалюгідна підліткова забавка. Може, цього й достатньо, щоби вчасно покінчити з отим любителем демократії, Маровією, та для мене це не становить ані найменшої загрози.

Ґлокта насуплено поглянув на дошку для квадратів. «Сульт і Маровія. Хай які вони були розумні, хай які могутні, їхня потворна маленька боротьба не мала жодної значущості. У цій грі вони були дрібними фігурами. Такими дрібними, що навіть не здогадувались, яка велика насправді дошка. Тоді хто я? У кращому разі — порошинка між клітинками».

— А як щодо таємничого візитера у ваших покоях того дня, коли я вперше з вами зустрівся?

«А може, ще й візитера в моїх покоях? Жінки, холодної…»

Баязове чоло перерізали сердиті зморшки.

— Помилка молодості. Не кажіть більше про неї.

— О, як скажете. А що з великим пророком Калулом?

— Війна триватиме. На інших полях, з іншими солдатами. Однак це буде остання битва, в якій битимуться зброєю минулого. Магія витікає зі світу. Уроки Старого часу губляться в мороці історії. Починається нова доба.

Маг безтурботно змахнув однією рукою, і щось майнуло в повітря, заторохтіло, впавши посередині дошки, а тоді закрутилось, аж доки не лягло остаточно, з тим характерним звуком, який видають гроші, що падають. Золота монета у п’ятдесят марок, яка тепло і привітно виблискувала у світлі лампи. Ґлокта мало не розсміявся. «О, навіть тепер, навіть тут, усе завжди зводиться до цього. Все має свою ціну».

— Саме гроші стали запорукою перемоги в недолугій гуркській війні короля Гуслава, — сказав Баяз. — Саме гроші згуртували Відкриту Раду довкола короля-бастарда. Саме гроші спонукали герцога Орсо помчати на захист доньки й схилили терези на наш бік. Завжди мої гроші.

— Саме гроші дали мені змогу так довго втримувати Дагоску.

— І ви знаєте чиї.

«Хто б міг подумати? Це радше перший з-поміж лихварів, а не Перший з-поміж магів. Відкрита й Закрита Ради, простолюд і королі, купці й кати — всі застрягли в золотому павутинні. Павутинні боргів, брехні й таємниць; за кожну його нитку смикає саме там, де треба, майстерний музикант, що грає на ній, як на арфі. А що ж бідолашний очільник Ґлокта, незграбний блазень? Чи є в цій солодкій музиці місце для його кислої ноти? Чи від мене зараз вимагатимуть повернути позику, що нею є моє життя?»

— Мабуть, вас варто привітати з гарним втіленням планів, — із гіркотою пробурмотів Ґлокта.

— Та ну! — відмахнувся Баяз. — Зігнати докупи ватагу дикунів під проводом отого кретина Харода і змусити їх поводитись як цивілізовані люди. Зберегти цілісність Союзу під час громадянської війни й посадити на трон отого дурня Арно. Підвести того боягуза Казаміра до завоювання Енґлії. Ото було гарне втілення планів. А це — дурниці. Всі карти завжди є й будуть у мене. Я…

«Це мені вже набридає».

— І ля-ля-ля, бля. Цей сморід самовдоволеності стає просто задушливим. Якщо ви збираєтеся мене вбити, спопеліть мене зараз, і покінчімо з цим, але згляньтеся на мене: припиніть мучити своїми вихваляннями.

Одну довгу мить вони сиділи нерухомо, мовчки глипаючи один на одного з протилежних боків затемненого столу. Цього часу вистачило, щоб у Ґлокти затремтіла нога, закліпало око, а в його беззубому роті стало сухо, мов у пустелі. Солодке передчуття. «Це станеться зараз? Це станеться зараз? Це станеться…»

— Убити вас? — лагідно перепитав Баяз. — І позбавити себе вашого прекрасного почуття гумору?

«Не зараз».

— Тоді… нащо розкривати переді мною карти?

— Невдовзі я покину Адуа. — Маг нахилився вперед, і його суворе обличчя опинилося на світлі. — Вам необхідно розуміти, хто володіє й завжди володітиме владою. Вам необхідний правильний погляд на речі — не такий, як у Сульта, як у Маровії. Необхідно… якщо ви служитимете мені.

— Служитиму вам?

«Та хай я краще просиджу два роки у смердючій темряві. Хай мені краще перекрутять на фарш ногу. Хай мені краще повиривають зуби. Але, позаяк усе це вже зі мною сталося…»

— Ви візьмете на себе роботу, яку колись виконував Фікт. Роботу, яку до нього виконували два десятки видатних людей. Ви будете моїм представником тут, у Союзі. Керуватимете Закритою Радою, Відкритою Радою й нашим спільним другом королем. Забезпечите йому спадкоємців. Підтримуватимете стабільність. Коротко кажучи, наглядатимете за дошкою, поки мене не буде.

— Але ж решта Закритої Ради нізащо…

— Із тими, хто вижив, уже поговорили. Усі вони схилятимуться перед вашою владою. Підконтрольною мені, ясна річ.

— Як я…

— Я виходитиму на зв’язок. Часто. Через своїх людей у банку. Через свого учня Сульфура. Іншими засобами. Ви їх упізнаєте.

— Вибору в мене, певно, немає?

— Ні, якщо ви не можете виплатити мільйон марок, який я вам позичив. Із відсотками.

Ґлокта обмацав сорочку.

— Трясця. Забув гаманець на роботі.

— Тоді, боюся, ви не маєте вибору. Та навіщо вам мені відмовляти? Я пропоную вам шанс допомогти мені витворити нову епоху. — «По лікоть занурити руки у твою брудну роботу». — Стати видатною людиною. Найвидатнішою з усіх. — «Осідлати Закриту Раду, наче калічний колос». — Залишити по собі пам’ятник із каменю на Алеї Королів. — «Де його страхітливий вигляд лякатиме дітей до сліз. Звісно, після того як там приберуть уламки та трупи». — Визначити курс країни.

— Під вашим керівництвом.

— Звісно. Безкоштовних речей не буває, ви самі знаєте.

Маг іще раз змахнув рукою, і на дошці для квадратів щось закрутилося й поскакало вперед. Предмет зупинився перед Ґлоктою, заблищавши золотом. Перстень архілектора. «Скільки разів я схилявся, щоб поцілувати цей самоцвіт. Кому могло б наснитися, що колись я його вдягну?» Ґлокта підняв його й задумливо покрутив у руці. «Отже, я нарешті звільняюся від темного володаря, та розумію, що мій повідець тепер у руці іншого, набагато темнішого й могутнішого. Але який у мене вибір? Який вибір насправді має будь-хто з нас?» Він надягнув перстень на палець. Великий камінь засяяв у світлі лампи численними пурпуровими іскрами. «Із мерців у найвидатніші люди королівства, і лише за один вечір».

— Він мені підходить, — стиха зауважив Ґлокта.

— Ще б пак, Ваше Преосвященство. Я завжди знав, що так буде.

Вест раптово прокинувся і спробував рвучко сісти. Біль пронизав йому одну ногу, груди, праву руку й зупинився, пульсуючи, в ній. Вест зі стогоном упав назад і витріщився на стелю. Склепінчасту, кам’яну, оповиту густими тінями.

Тепер до нього звідусіль підкрадалися звуки. Стогони та скімлення, кашель і схлипи, швидке важке дихання, протяжне гарчання. Часом — відверто зболені зойки. Звуки, які могли видавати як люди, так і тварини. Десь ліворуч від нього гортанно шепотів якийсь голос, монотонний і нескінченний, наче шкрябання пацюка об стіни.

— Нічого не бачу. Клятий вітер. Нічого не бачу. Де я? Хто-небудь. Нічого не бачу.