Налякано.

— Де… ваші… основні… сили? — питав Валлимір.

— Він не знає твоєї мови, біляче, — різко сказала Ферро, — і криками тут не допоможеш.

Валлимір розвернувся й сердито поглянув на неї.

— Можливо, варто було взяти з собою когось, хто знає кантійську, — сказав він із відвертою іронією.

— Можливо.

Запала довга тиша: Валлимір чекав, коли Ферро скаже щось іще, та вона не казала нічого. Врешті він протяжно зітхнув.

— Ти знаєш кантійську?

— Авжеж.

— Тоді чи не зволиш ти поставити йому за нас кілька запитань?

Ферро втягнула повітря крізь зуби. Це марнування її часу, але, якщо це треба зробити, то краще вже швидко.

— Що в нього спитати?

— Ну… як далеко гуркська армія, скільки в ній людей, яким маршрутом вони йдуть, сама знаєш…

— Хе.

Ферро сіла навпочіпки перед полоненим і зазирнула йому просто в очі. Він витріщився на неї, безпорадний і наляканий — поза сумнівом, не міг зрозуміти, що вона робить у товаристві цих біляків. Вона й сама не могла цього зрозуміти.

— Хто ти? — прошепотів розвідник.

Ферро витягнула ніж і показала його.

— Відповідай на мої запитання, бо інакше вб’ю тебе цим ножем. От хто я така. Де гуркська армія?

Він облизав губи.

— Можливо… за два дні шляху на південь.

— Скільки в ній людей?

— Мені й не злічити. Багато тисяч. Люди пустель, рівнин і…

— Яким маршрутом вони йдуть?

— Не знаю. Нам просто сказали поїхати до цього села й подивитися, чи безлюдне воно. — Він ковтнув. На його спітнілому горлі підскочив борлак. — Можливо, мій капітан знає більше…

— С-с-с-с, — просичала Ферро. Тепер, коли вона порізала голову його капітанові, той уже нікому нічого не скаже.

— Їх багато, — різко сказала вона Валлимірові спільною мовою, — а буде ще більше, вони за два дні шляху звідси. Яким маршрутом вони йдуть, він не знає. Що тепер?

Валлимір потер легку щетину в себе на підборідді.

— Гадаю… треба відвезти його до Аґріонта. Доставити Інквізиції.

— Він нічого не знає. Тільки сповільнить нас. Його треба вбити.

— Він здався! Війна війною, та вбити його було б звичайним душогубством. — Валлимір жестом підкликав одного з солдатів. — Не буду обтяжувати таким своє сумління.

— А я буду.

Ніж Ферро плавно ввійшов розвідникові в серце й вийшов із нього. Розвідник дуже широко роззявив рота й вибалушив очі. Із розітнутої тканини в нього на грудях, булькаючи, полилася кров, яка швидко утворила темне кільце. Він отетеріло витріщився на цю кров, протяжно втягуючи повітря.

— Буль…

Його голова відкинулася назад, а тіло обм’якло. Ферро повернулася й побачила, що вояки витріщаються на неї зі страшним шоком на блідих обличчях. Мабуть, у них сьогодні напружений день. Їм іще багато чого треба вивчити, та вони скоро до цього звикнуть.

Або вони звикнуть, або ж їх уб’ють гурки.

— Вони хочуть спалити ваші ферми, ваші селища, ваші міста. Хочуть зробити ваших дітей рабами. Хочуть, щоб усі на світі молилися Богові так, як вони, такими самими словами, і щоб ваша земля була провінцією їхньої імперії. Я це знаю. — Ферро витерла лезо ножа об рукав сорочки мертвого. — Єдина відмінність між війною та вбивством — це кількість мертвих.

Валлимір на мить поглянув на труп свого полоненого, задумливо стиснувши губи. Ферро замислилася: може, в нього більше відваги, ніж вона гадала? Урешті він повернувся в її бік.

— Що ти пропонуєш?

— Можна зачекати інших тут. Цього разу нам навіть можуть трапитися справжні гурки. Та їх може виявитися забагато, а нас мало.

— І що?

— Треба піти на схід чи на північ — і влаштувати таку пастку, як тут.

— І здолати армію імператора по десятку вояків за раз? Це повільно.

Ферро знизала плечима.

— Повільно, зате правильно. Хіба що ви вже наїлись і хочете повернутися до своїх стін.

Валлимір нахмурився на неї, а тоді повернувся до одного зі своїх людей, кремезного ветерана зі шрамом на щоці.

— Трохи далі на схід є село — так, сержанте Форесте?

— Так, сер. До Марлгофа щонайбільше десять миль.

— Тебе це влаштовує? — запитав Валлимір, поглянувши на Ферро і здійнявши брови.

— Мене влаштовують мертві гурки. Та й усе.

— Карлеон, — сказав Лоґен.

— Ага, — погодився Шукач.

Він сидів там, на розвилці ріки під похмурими хмарами. На прямовисній скелі над бистрою водою, там, де колись стояв замок Скарлінґа, здіймалися суворі обриси високих стін і веж. На довгому схилі, що тягнувся донизу, юрмилися шиферні дахи й кам’яні будівлі, оточуючи підніжжя пагорба. Зовні стояла ще одна стіна, і все це холодно, різко блищало від дощу, який щойно минув. Шукач не міг сказати, що радий бачити це місце знову. Досі кожен прихід сюди закінчувався кепсько.

— Він трохи змінився після тієї давньої битви.

Лоґен дивився на свою руку, розчепіривши пальці й ворушачи куксою середнього пальця.

— Тоді довкола нього не було таких стін.

— Атож. Але й союзної армії довкола нього теж не було.

Шукач не міг заперечувати, що це втішає. Патрулі Союзу пробиралися ворожими полями довкола міста, зростали хисткою лінією вали, палі, огорожі, а за ними ворушилися люди, серед яких тьмяне сонце раз у раз падало на метал. Тисячі людей, гарно озброєних і мстивих, що тримали Бетода в кільці.

— Ти певен, що він там?

— Без поняття, куди ще він міг податися. Більшість своїх найкращих хлопців він утратив у горах. Друзів у нього вже, мабуть, не зосталося.

— Та в нас усіх уже немає того, що було раніше, — буркнув Шукач. — Гадаю, ми просто посидимо тут. У нас же, як-не-як, є час. Багацько часу. Будемо сидіти тут, дивитись, як росте трава, й чекати, коли Бетод здасться.

— Так.

Однак Лоґен у це, вочевидь, не вірив.

— Так, — озвався Шукач.

Однак просто здатися — це якось не в дусі того Бетода, якого він знав.

Почувши, як на дорозі швидко стукають копита, він повернув голову і побачив, як один із тих гінців у шоломах, схожих на сердитих курей, вибіг із-поміж дерев і помчав до намету Веста. Кінь у нього був увесь у милі від швидкої їзди. Гонець незграбно, похапцем зупинився, мало не випав із сідла, квап­лячись злізти, пройшов на хистких ногах повз кількох вражених офіцерів і зайшов у намет. Шукач відчув усередині знайомий тягар тривоги.

— Здається, пахне кепськими новинами.

— А які ще вони можуть бути?

Тепер унизу щось тріпотіло, вояки кричали й розкидали руки.

— Ходімо, погляньмо, що там сталося, — пробурмотів Шукач, хоча сам однозначно волів би піти в інший бік. Краммок стояв біля намету й насуплено дивився на цю катавасію.

— Щось відбувається, — зауважив горянин. — Але я геть не розумію, що ці південці кажуть чи роблять. Присягаюся, вони всі несповна розуму.

Коли Шукач відсунув запону того намету, звідти справді долинула знавісніла балаканина. Там повсюди були офіцери Союзу в страшенному розгардіяші. Посеред усього цього стояв Вест; обличчя в нього було бліде, як свіже молоко, а кулаки міцно стискали порожнечу.

— Лютий! — Шукач схопив його за передпліччя. — Що в біса коїться?

— Гурки вторглися до Міддерланду.

Вест звільнив руку й заходився кричати.

— Хто що зробив? — пробелькотів Краммок.

— Гурки, — сильно насупився Лоґен. — Смагляві люди з далекого півдня. Я чув, суворий народ.

Тут саме надійшов Пайк. Його обпечене лице спохмур­ніло.

— Вони висадили армію з моря. Можливо, вже досягли Адуа.

— Ану стривайте. — Шукач нічогісінько не знав про гурків, Адуа чи Міддерланд, але те кепське відчуття щомиті ставало сильнішим. — Що саме ти маєш на увазі?

— Нам наказано вертатися додому. Негайно.

Шукач витріщив очі. Треба було відразу зрозуміти, що не може все бути так просто. Він знову схопив Веста за передпліччя й тицьнув брудним пальцем у бік Карлеона.

— Ми й близько не маємо стільки людей, щоб тримати це місце в облозі без вас!