— Ваша королівська величносте, — з нищівною іронією проказала Арді. — Яка колосальна честь. Мені гепнутися долілиць? Чи зробити реверанс?

Хай які жорстокі були її слова, від голосу Арді Джезалеві все одно запирало дух.

— Зробити реверанс? — вимовив він. — А ти це взагалі вмієш?

— Якщо чесно, ні. Мене не готували до пристойного товариства, а тепер відсутність цієї підготовки мене просто губить. — Арді вийшла вперед, насуплено дивлячись на потемнілий сад. — Дівчам я під час найбільшого розгулу фантазії мріяла про те, як мене запросять до палацу, погостювати в самого короля. Ми їстимемо витончені тістечка, питимемо витончене вино й вестимемо витончену розмову про важливе до глибокої ночі. — Арді притиснула руки до грудей і замахала віями. — Дякую, що справдили жалюгідні мрії однієї безталанної бідосі, хай навіть і зовсім ненадовго. Інші жебраки нізащо мені не повірять, коли я їм розкажу!

— Ми всі неабияк шоковані тим, що сталося.

— О, це справді так, ваша величносте.

Джезаль здригнувся.

— Не зви мене так. Тільки не ти.

— А як мені вас називати?

— На ім’я. Тобто Джезалем. Як і раніше… будь ласка.

— Якщо так треба. Джезалю, ти обіцяв мені. Обіцяв, що не підведеш.

— Знаю, і я хотів дотримати обіцянки… але річ у тім, що… — Він, як завжди, заплутався у словах (і байдуже, король він чи ні), а тоді вони полилися з його вуст дурнуватим потоком: — Я не можу одружитися з тобою! Неодмінно одружився б, якби не… — Джезаль підняв руки й безпорадно опустив їх. — Якби не сталося все це. Проте це сталося, і я нічого не можу вдіяти. Я не можу з тобою одружитися.

— Звісно, не можеш. — Дівочі вуста болісно скривилися. — Обіцянки — це для дітей. Навіть раніше я думала, що це не надто ймовірно. Навіть тоді, коли найменше зважала на реальність. Тепер же ця ідея здається просто смішною. Король і селянка. Абсурд. Навіть найбанальніша книжка казок ніколи про таке не заїкнулася б.

— Це не конче має означати, що ми більше не побачимося.

Джезаль невпевнено підступив до неї.

— Звичайно ж, усе буде інакше, та ми все одно можемо знаходити час…

Він простягнув руку — повільно, незграбно.

— Час, щоб побути разом.

Лагідно торкнувся обличчя Арді й відчув той самий винуватий захват, що й завжди.

— У нас можуть бути такі самі стосунки, як і раніше. Не хвилюйся. Про все подбають…

Арді поглянула йому в очі.

— Отже… ти хотів би, щоб я була твоєю хвойдою?

Він відсмикнув руку.

— Ні! Звісно, ні! Я хочу сказати… Хотів би, щоб ти була… — І що він хотів сказати? Джезаль відчайдушно шукав кращого слова. — Моєю коханою?

— А… Розумію. А коли ти одружишся, ким тоді буду я? Яким словом, на твою думку, мене могла б назвати твоя королева? — Джезаль ковтнув і опустив погляд на своє взуття. — Хвойда — це завжди хвойда, хай як її називати. Від неї легко втомитись, а замінити її ще легше. А коли ти втомишся від мене і знайдеш собі інших коханок? Як тоді зватимуть мене вони? — Арді зло пирхнула. — Я мерзота і знаю це, та ти, напевно, ще гіршої думки про мене, ніж я сама.

— Я в цьому не винен. — Джезаль відчув, що йому на очі навернулися сльози. Від болю чи від полегшення, важко сказати. Може, від гіркого поєднання першого з другим. — Я в цьому не винен.

— Звісно, не винен. Я тебе не звинувачую. Я звинувачую себе. Колись я вважала себе безталанною, та мій брат мав рацію. Я погано вмію обирати. — Арді поглянула на нього з таким самим осудом у темних очах, як під час їхньої першої зустрічі. — Я могла б відшукати хорошого чоловіка, та обрала тебе. Треба було думати краще.

Вона простягнула руку вгору й торкнулася його обличчя, великим пальцем стерла з його щоки сльозу. Так само, як тоді, коли вони розлучилися раніше — в парку, під дощем. Але тоді існувала надія, що вони зустрінуться знову. Тепер же її не було. Арді зітхнула, опустила руку й набурмосено вдивилася в сад.

Джезаль кліпнув. Невже це справді все? Йому кортіло принаймні сказати щось ніжне наостанок, хотілося якогось гірко-солодкого прощання, та в голові було порожньо. Якими словами можна було змінити цю ситуацію? Між ними все скінчено, а подальші розмови лише сипали б їм сіль на рани. Були б марними. Він зціпив зуби й витер останні смуги вологи на обличчі. Арді має рацію. Король і селянка. Що може бути смішнішим?

— Ґорсте! — різко гукнув він. Двері зарипіли, відчинились, і з тіні вийшов м’язистий гвардієць, скромно похиливши голову. — Можете вести даму додому.

Він кивнув і відійшов від темної арки. Арді розвернулася й пішла до неї, надягнувши каптур, і Джезаль провів її поглядом. Замислився, чи не спиниться вона на порозі, чи не озирнеться, чи не зустрінуться їхні погляди, чи не побудуть вони востаннє разом. І йому востаннє запре дух. Востаннє заболить серце.

Однак вона не озирнулася. Пройшла крізь арку і зникла, не спинившись ані на мить, а за нею зник Ґорст, тоді як Джезаль зостався в залитому місяцем саду. Сам.

Ферро сиділа на даху складу, примруживши очі через яскраве сонце й умостившись на схрещених ногах. Вона спостерігала за човнами й за людьми, що з них висипали. Виглядала Юлвея. Заради цього вона й приходила сюди щодня.

Між Союзом і Гуркулом точилася війна, безглузда війна з купою балачок і без боїв, і тому до Канти не плавали кораблі. Однак Юлвей мандрував куди хотів. Він міг повернути її на Південь, щоб вона зуміла помститися гуркам. А до його прибуття Ферро вимушено стирчала серед біляків. Скреготала зубами, стискала кулаки й кривилася від власної нікчемності. Від нудьги. Від думок про згаяний час. Вона помолилася б Богові, щоб Юлвей з’явився.

Але Бог ніколи не слухає.

Джезаля дан Лютара, хоч він і дурень, із незрозумілих їй причин обдарували короною і зробили королем. Тепер Баяз (Ферро була впевнена, що він і стояв за всім цим) проводив із ним увесь час. Поза сумнівом, досі намагався зробити з нього людину, яка вестиме за собою інших. Так само, як це було весь довгий шлях через рівнину й назад, а тоді результати були скромні.

Джезаль дан Лютар — король Союзу. Дев’ятипалий, якби почув це, довго й сильно сміявся б. Уявивши, як він регоче, Ферро всміхнулась. А тоді усвідомила, що всміхається, й зусиллям волі припинила. Баяз обіцяв їй помсту й не дав їй нічого, ще й покинув її тут безсилу. Нема в неї причин усміхатися.

Ферро сиділа і спостерігала за човнами, виглядаючи Юлвея.

Вона не виглядала Дев’ятипалого. Не сподівалася побачити, як він, згорбившись, вибреде на пристань. Сподіватися на таке було б дурнувато, по-дитячому, годилося б тій дурній дитині, якою вона була, коли гурки обернули її в рабство. Він не передумає й не повернеться. Вона про це подбала. От тільки дивно, що їй досі здається, ніби вона бачить його серед людей.

Портові робітники почали її впізнавати. Якийсь час вони до неї кричали. «Спускайся сюди, красунечко, й поцілуй мене!» — гукнув один із них, і його дружки засміялися. Тоді Ферро жбурнула йому в голову пів цеглини й збила його в море. Коли бідолаху виловили, він уже нічого не міг їй сказати. Ніхто з них не міг, і це її цілком влаштовувало.

Ферро сиділа і спостерігала за човнами.

Сиділа, доки сонце не опустилося, яскраво освітивши хмари знизу та обсипавши мінливі хвилі іскрами. Доки юрби не позникали, вози не перестали їздити, а крики й гамір у доках не перетворилися на запорошену тишу. Доки вітерець не почав холодити Ферро шкіру.

Юлвей сьогодні не прийде.

Ферро злізла з даху складу й подалася завулками до Мідл­вей. Саме тоді, коли вона йшла тією широкою дорогою, спідлоба глипаючи на людей, які її минали, до неї дійшло. Хтось іде за нею назирці.

Гарно і обережно. То наближається, то віддаляється. Залишається поза полем зору, та зовсім не ховається. Вона звернула кілька разів для певності, а він усе йшов за нею. Він був повністю вдягнений у чорне, мав довге пряме волосся й маску, що закривала частину його обличчя. Весь у чорному, як тінь. Як ті люди, що гналися за нею й Дев’ятипалим, перш ніж вони подалися до Старої Імперії. Ферро стежила за ним краєчком ока, в жодному разі не дивлячись на нього прямо, в жодному разі не показуючи йому, що вона знає.