— …Також його ясновельможність сподівається й вірить, що ворожнеча між вашою видатною країною й Гуркульською імперією невдовзі зможе закінчитись і що у Крузі морів знову зможе розпочатися вільна торгівля.

І посол, і тлумач несподівано зробили ґречну паузу на якусь мить, і Джезаль зумів спроквола заговорити:

— Ми маємо подібні сподівання. Прошу передати Великому герцогу нашу подяку за чудовий дарунок.

Тим часом двоє лакеїв поставили величезну скриню на бік і доклали її до решти крикливого непотребу, який Джезаль дістав того дня.

У залі знову затеревенили штирійською:

— Його ясновельможність бажає передати вашій королівській величності щирі вітання з майбутнім шлюбом із принцесою Терез, перлиною Таліна, безумовно, найбільшою красунею з-поміж нині живих у всьому Земному колі.

Джезаль зміг хіба що втримати на обличчі натягнуту усмішку. Цього дня він уже стільки разів чув про цей шлюб як про щось однозначне, що втратив охоту виправляти тих, хто так помилявся, й навіть більше — мало не почав уважати себе за зарученого. Йому хотілося лиш одного: хай з аудієнціями нарешті закінчать, щоб він зміг викроїти якусь мить і зануритись у спокій.

— Також його ясновельможність наказали нам побажати вашій королівській величності тривалого і щасливого правління, — роз’яснив тлумач, — і численних спадкоємців: хай ваш рід продовжується, не втрачаючи слави.

Джезаль усміхнувся на один зуб ширше й нахилив голову.

— Бажаю вам гарного вечора!

Оспрійський посол уклонився, театрально змахнувши рукою, і зірвав із голови свого величезного капелюха, на якому завзято засмикалися барвисті пір’їни. Відтак посол подрібушив назад по блискучій підлозі, так і не розігнувшись. Він якимось робом вибрався в коридор, не беркицьнувшись на спину, і за ним плавно зачинилися великі двері, оздоблені сухозліткою.

Джезаль зірвав із голови корону й пожбурив її на подушку біля трону, а тоді однією рукою потер сліди, що залишилися на спітнілій шкірі його голови, другою розтягнувши на собі вишитий комірець. Ніщо не допомагало. Він усе одно відчував запаморочення, слабкість і гнітючий жар.

Ліворуч від Джезаля вже підлизувався Хофф:

— Це був останній із послів, ваша величносте. Завтрашній день буде присвячено дворянству Міддерланду. Йому не терпиться засвідчити свою повагу…

— Не сумніваюся, поваги буде купа, а допомоги — обмаль!

Хофф здобувся на задушливо фальшивий смішок.

— Ха-ха-ха, ваша величносте. Вони прагнули аудієнцій від світанку, а нам не хотілося б їх образити…

— Та щоб його! — процідив Джезаль, підскочив і затрусив ногами в марній спробі відірвати штани від спітнілого заду.

Він стягнув через голову свій багряний пояс і пожбурив його геть, різко розкрив позолочений сюртук і спробував його зірвати, та врешті-решт заплутався рукою в манжеті й був змушений вивернути ту кляту одежину, щоб нарешті її позбутися.

— Щоб його!

Джезаль пожбурив сюртук на мармуровий поміст і вже майже був готовий роздерти його ногами на клапті. А тоді отямився. Хофф сторожко відступив на крок і супився так, ніби довідався, що в його чудовому новому особняку царює жахлива гниль. Різноманітні слуги, пажі й лицарі (як герольди, так і Лицарі Тіла) всі як один пильно вдивлялися вперед, старанно наслідуючи статуї. У темному кутку зали стояв Баяз. Його очі приховувала пітьма, зате лице відзначалося кам’яною похмурістю.

Джезаль зашарівся, наче хуліганистий школяр, якого змусили відповідати за свої вчинки, і притулив одну руку до очей.

— Страшенно виснажливий день…

Він збіг зі сходів помосту й вийшов із зали для аудієнцій з опущеною головою. В коридорі його переслідувало ревіння запізнілих і трохи фальшивих фанфар. А також, на жаль, Перший з-поміж магів.

— Це було негарно, — зауважив Баяз. — Гніваючись рідко, людина викликає страх. Гніваючись часто, стає смішною.

— Перепрошую, — буркнув Джезаль крізь зціплені зуби. — Корона — це великий тягар.

— І великий тягар, і велика честь. Здається, ми вже мали розмову про твоє прагнення бути її гідним. — Маг багатозначно помовчав. — Можливо, тобі варто було б прагнути завзятіше.

Джезаль потер зболілі скроні.

— Мені просто треба трохи побути самому, та й усе. Одну секунду.

— Та скільки завгодно. Однак уранці, ваша величносте, на нас чекатимуть справи — такі, від яких неможливо ухилитися. Дворянство Міддерланду не може дочекатися можливості тебе привітати. До зустрічі на світанку. Тоді ти, я певен, будеш сповнений сил і завзяття.

— Так, так! — кинув через плече Джезаль. — Сповнений!

Він дременув у невеличкий дворик, із трьох боків оточений тінистою колонадою, і застиг посеред прохолодного вечора. Стрепенувся, замружив очі, закинув голову назад і протяжно, неквапливо вдихнув. Одна хвилина на самоті. Джезаль замислився, чи це не вперше він опинився на самоті від того дня безуму в Осередку лордів — якщо не брати до уваги часів, коли мочився чи спав.

Він потерпів — а може, одержав зиск — від колосальної помилки. Чомусь усі прийняли його за короля, хоча цілком очевидно, що він — самозакоханий нетямущий ідіот, який, певно, ніколи в житті не думав більш ніж на один день наперед. Щоразу, коли хтось називав його «ваша величність», він почувався дедалі більшим шахраєм, і його ніяковий подив через те, що його не викрили, щомиті посилювався.

Джезаль побрів бездоганним моріжком і протяжно зітхнув, жаліючи самого себе. Зітхання застрягло в горлі. Біля дверей навпроти стояв Лицар Тіла; він так напружено виструнчився, що Джезаль досі його не помічав. Він лайнувся собі під носа. Хіба його не можна залишити самого бодай на п’ять хвилин? Підійшовши ближче, Джезаль спохмурнів. Цей чоловік чомусь видавався знайомим. Здоровезний хлопака з поголеною головою і явно закороткою шиєю…

— Бремер дан Ґорст!

— Ваша величносте, — озвався Ґорст. Його обладунки загриміли від удару м’ясистим кулаком по відполірованому нагруднику.

— Радий вас бачити!

Він не сподобався Джезалеві з першого ж погляду, а коли це безшиє чудовисько віддухопелило Джезаля на фехтувальній арені, його думка про нього не стала кращою — і байдуже, переміг зрештою Джезаль чи ні. Зате тепер усе, що скидалося на знайоме обличчя, діяло на нього, як склянка води в пустелі. Джезаль навіть усвідомив, що простягнув долоню й тисне важку руку чолов’яги так, ніби вони — давні друзі. Довелося змусити себе її відпустити.

— Ваша величність робить мені завелику честь.

— Прошу, не треба мене так звати! Як ви опинилися при дворі? Я гадав, що ви служите у гвардії лорда Брока.

— Те призначення мені не підходило, — відповів дивовижно високим, тонким голосом Ґорст. — Кілька місяців тому мені поталанило знайти місце серед Лицарів Тіла, ваша вел… — Він зупинився.

Джезалеві блиснула одна думка. Він озирнувся через плече, та поблизу не виявилося більше нікого. У саду було спокійно, як на цвинтарі, а в його затінених аркадах — тихо, як у криптах.

— Бремере… Можна я зватиму вас Бремером?

— Гадаю, мій король може звати мене як забажає.

— Хотів би знати… можна попросити вас про послугу?

Ґорст кліпнув.

— Ви тільки попросіть, ваша величносте.

Почувши, як відчинилися двері, Джезаль розвернувся. Ґорст, стиха задзвенівши обладунками, ввійшов до колонади. За ним безшумно пройшла постать у плащі й каптурі. Коли вона скинула з голови каптур і промінчик світла з вікна вгорі прослизнув по нижній частині її обличчя, Джезаль відчув давній захват. Йому було видно яскравий вигин її щоки, один бік її рота, обриси однієї ніздрі, блиск її очей у тіні — і на цьому все.

— Дякую, Ґорсте, — сказав Джезаль. — Можете нас залишити.

Здоровань гупнув кулаком собі у груди й, позадкувавши крізь арковий вхід, зачинив за собою двері. Вони, звісно, вже не вперше зустрічалися потай, але тепер обставини були інакші. Джезаль замислився, як це для них закінчиться: поцілунками й тихою розмовою чи просто закінчиться. Початок обіцяв дуже небагато.