— Ну звісно. Ніхто з нас цього не хотів. Однак не скажу, що ми на це не заслужили. — Тул ляснув Лоґена по плечу великою рукою. — Якщо захочеш це обговорити, я поряд.
Лоґен провів його поглядом. Хороша він людина, Грозова Хмара. Йому можна довіряти. Є ще на світі трохи людей, яким можна довіряти. Тул, Мовчун, Шукач. У певному розумінні й Чорний Доу. Завдяки цій думці Лоґен мало не відчув надію. Мало не зрадів, що вирішив повернутися на Північ. А тоді він знову поглянув на вервечку людей і побачив серед них Дрижака. Той спостерігав за Лоґеном. Лоґенові хотілося б відвести погляд, але Кривава Дев’ятка не міг цього зробити. Тож він просто сидів на своїй брилі, вони витріщались один на одного, і Лоґен відчував, як його мучить ненависть, аж доки Дрижак не зник серед дерев. Лоґен іще раз похитав головою, ще раз облизав зуби і сплюнув.
Батько казав йому: ножів забагато не буває. Якщо ці ножі не наставили на тебе люди, які тебе недолюблюють.
Найкращі вороги
— Тук-тук.
— Не зараз! — гримнув полковник Ґлокта. — Мені ще треба розгребти все це!
Він мав підписати, напевно, з десяток тисяч письмових зізнань. Його стіл аж стогнав під великими купами документів, а кінчик його пера був м’який, як масло. Через червоний колір чорнила позначки, які лишав Ґлокта, скидалися на темні плями крові, розбризканої по блідому паперу.
— Та хай йому! — розлютився він, коли каламар перекинувся від удару ліктем і по столу розбризкалося чорнило, всотуючись у купи паперів і крапаючи на підлогу з невпинним «тук-тук-тук».
— Зізнатися встигнете й пізніше. Більш ніж устигнете.
Полковник нахмурився. Повітря стало відверто студеним.
— Знову ви! Завжди в найбільш недоречний час!
— То ви мене пам’ятаєте?
— Здається, так… — Правду кажучи, полковникові важко було згадати за чим. У кутку начебто перебувала жінка, та її обличчя він розгледіти не міг.
— Творець упав, охоплений вогнем… розбився об міст… — Слова були знайомі, та звідки, Ґлокта не міг сказати. Давні перекази й маячня. Він поморщився. Трясця, як же болить нога.
— Здається, так… — Його звична впевненість розсіювалася. Тепер у кімнаті панував крижаний холод, Ґлокта бачив, як видихнуте повітря куриться в нього перед носом. Коли його недоречний гість підійшов ближче, він незграбно підвівся зі стільця. Скажено занила нога.
— Чого вам треба? — прокректав він.
Обличчя гостя опинилося на світлі. То був не хто інший як Мотіс із банківського дому «Валінт і Балк».
— Сім’я, полковнику. — Він безрадісно всміхнувся. — Мені потрібне Сім’я.
— Я… Я…
Ґлокта врізався спиною в стіну. Далі йти було нікуди.
— Сім’я! — Тепер він бачив перед собою лице Ґойла, потім — Сульта, після нього — Северарда, та вимагали вони всі лиш одного. — Сім’я! Мені уривається терпець!
— Баяз, — прошепотів він і замружив очі. З-під повік потекли сльози. — Баяз знає…
— Тук-тук, мучителю, — знову зашипів голос тієї жінки. Йому в скроню до болю сильно тицьнув кінчик пальця. — Якби те старе брехло знало, Сім’я вже було б моїм. Ні. Ти його знайдеш.
Йому відібрало мову від страху.
— Ти його знайдеш, бо інакше я вирву плату за нього з твоєї покорченої плоті. Тож тук-тук, час прокидатися.
Палець знову тицьнув Ґлокті в череп і почав врізатись йому в скроню, наче клинок кинджала.
— Тук-тук, каліко! — процідив жахливий голос йому на вухо. Дихання його власниці було таке холодне, що аж наче обпікало його голу щоку. — Тук-тук!
Тук-тук.
Якусь мить Ґлокта не розумів, де перебуває. Він різко підвівся, спробував звільнитися від постільної білизни, роззирнувся круг себе й побачив, що його зусібіч оточують загрозливі тіні. У голові свистіло його власне жалісне дихання. А тоді все раптом стало на свої місця. «Мої нові апартаменти». Фіранки серед липкої ночі заворушив приємний вітерець, що линув у єдине відчинене вікно. Ґлокта побачив, як ворушиться його тінь на оштукатуреній стіні. Вікно гойднулося й ударилось об раму, відчинилось, а тоді зачинилося знову.
Тук-тук.
Ґлокта заплющив очі й протяжно зітхнув. Опустився назад на ліжко і скривився, витягнувши ноги й заворушивши пальцями на них, щоб зняти судоми. «Ну, хоч якісь пальці гурки мені залишили. Це лише черговий сон. Усе…»
А тоді він згадав, і його очі широко розплющилися. «Король мертвий. Завтра обираємо нового».
Триста двадцять зізнань безживно висіли на своїх гвіздках. Останні кілька тижнів вони безупинно м’ялися, бруднилися й заяложувалися. «Тим часом ця справа також стала ще бруднішою». На багатьох із них розмазалося чорнило, вони були обписані сердитими карлючками зі вставками й викресленими фрагментами. «Людей купували й продавали, принижували й шантажували, підкупали й ошукували». Багато папірців були порвані: з них знімали віск, додавали новий, ліпили віск іншого кольору. «Змінювалися сторони, порушувались обіцянки, рівновага хиталася то туди, то сюди».
Архілектор Сульт стояв і люто дивився на них, як пастух на своє збитошне стадо. Його білий плащ був пом’ятий, а сиве волосся — скуйовджене. Ґлокта ще ніколи не бачив його не в бездоганному вигляді. «Певно, він нарешті відчув смак крові. Власної. Я був би ладний розсміятися, от тільки в мене самого страшенно солоно в роті».
— У Брока сімдесят п’ять, — цідив сам собі крізь зуби Сульт, крутячи за спиною руками в білих рукавичках. — У Брока сімдесят п’ять. У Ішера — п’ятдесят п’ять. У Скалда й Барезіна — по сорок. У Брока — сімдесят п’ять… — Він знов і знов бурмотів ці цифри так, ніби то був оберіг від зла. «Чи, може, від добра». — У Ішера — п’ятдесят п’ять…
Ґлокті довелося притлумити усмішку. «Брок, потім Ішер, далі Скалд і Барезін, тимчасом як Інквізиція й суд борються за недоїдки. Хоч як ми старалися, ситуація практично така сама, як тоді, коли ми розпочали цей потворний танець. У такому разі можна було спокійно тікати з країни й не морочитися цим. Можливо, ще й досі не пізно…»
Ґлокта голосно прокашлявся, і Сульт різко крутнув головою.
— Маєш якесь доповнення?
— У певному розумінні — так, Ваше Преосвященство, — відповів Ґлокта якомога послужливішим тоном. — Нещодавно я отримав вельми… бентежні відомості.
Сульт насупився й кивнув на папери.
— Більш бентежні, ніж оце?
«Як мінімум не менш бентежні. Зрештою, тому, хто переможе на виборах, недовго доведеться торжествувати, якщо за тиждень прийдуть гурки й переріжуть нас усіх».
— Мені натякнули… що гурки готуються вдертися до Міддерланду.
Запала нетривала й ніякова тиша. «Така реакція не віщує нічого доброго, та ми вже відплили. Тепер можна хіба що взяти курс просто до шторму».
— Вдертися? — насмішкувато перепитав Ґойл. — Із чим?
— Мені вже не вперше сказали, що в них є флот.
«Відчайдушно намагатися залатати своє судно, що тоне».
— Чималий флот, побудований таємно, після останньої війни. Ми спокійно могли б виконати певні приготування, а тоді, якщо гурки справді прийдуть…
— А якщо ти помиляєшся? — Архілектор дуже сильно хмурився. — Від кого надійшли ці відомості?
«О, хай йому грець, ні, це точно нікуди не годиться. Карлот дан Ейдер? Жива? Але як? Біля доків знайшли тіло…»
— Від анонімного інформатора, архілекторе.
— Анонімного? — Його Преосвященство сердито зиркнув примруженими очима. — І ти готовий спровадити мене до Закритої Ради в такий час, щоб я повідомив їй непідтверджені плітки від твого анонімного інформатора?
«Хвилі затоплюють палубу…»
— Я просто хотів сповістити Ваше Преосвященство про можливість…
— Коли вони надійдуть?
«Порвана парусина майорить на сильному вітрі…»
— Мій інформатор не…
— Де вийдуть на суходіл?
«Матроси з криками падають зі снастей…»
— Повторюся, Ваше Преосвященство, я не можу…
— Якою буде їхня кількість?
