— І це все? — запитав він, усміхаючись, попри біль у боці.

— Та просто розганяю кров.

Доу скочив уперед, удав, ніби кинеться праворуч, а сам зробив випад ліворуч, одночасно змахнувши мечем і сокирою. Лоґен вчасно їх побачив, ухилився від сокири, відбився від меча власним мечем і, загарчавши, вступив у бій. Коли клинок Творця просвистів у повітрі просто перед носом у Доу, той відсахнувся й незграбно позадкував на крок чи два. У нього засіпалось око, по щоці з порізу просто під ним витекло трохи червоної рідини. Лоґен усміхнувся й покрутив руків’я меча.

— Ну що, кров розігналася, так?

— Так. — Доу всміхнувся й собі. — Достоту як за старих часів.

— Треба було вбити тебе ще тоді.

— Точно, хай йому грець. — Доу кружляв довкола Лоґена, постійно рухаючись. Зброя виблискувала в холодному світлі з високих вікон. — Але ж ти любиш удавати з себе добряка, так? Знаєш, хто гірший за лиходія? Лиходій, який уважає себе героєм. Така людина не зупиниться ні перед чим, і в неї завжди знайдеться виправдання. Один безжальний покидьок у нас уже зробився королем Півночі, і хай я провалюся, якщо застану когось іще гіршого.

Доу зробив фальшивий випад уперед, і Лоґен сахнувся.

Він знову почув клацання арбалета Кальдера й побачив, як просто між ними промайнула стріла. Доу набурмосився на нього.

— Намагаєшся мене вбити? Як випустиш іще одну стрілу, будеш прохромлений. Чуєш?

— Тоді припини клеїти дурня і вбий його! — відрізав Кальдер, завзято готуючи арбалет до пострілу.

— Убий його! — заревів Скейл десь у тіні.

— Я над цим працюю, свиното. — Доу мотнув головою на двох карлів біля дверей. — А ви битись збираєтеся чи як?

Вони перезирнулися. Жодному з них цього не кортіло. А тоді вони вийшли вперед, піднявши круглі щити й дивлячись на Лоґена, і почали заганяти його до кутка.

Лоґен позадкував, вишкіривши зуби.

— То он як ти це зробиш?

— Я волів би вбити тебе по-чесному. Але вбити тебе нечесно? — Доу стенув плечима. — Теж нітрохи не гірше. Мені неохота ризикувати. Тож уперед! До нього!

Та парочка сторожко насувалася, тимчасом як Доу відійшов убік. Лоґен квапливо позадкував, намагаючись удати, ніби злякався, й чекаючи на якусь можливість. Вона не забарилась. Один із карлів підступив трохи заблизько й низько опустив щит. Здійняв сокиру не тоді, коли треба, і не так, як треба. Меч Творця, клацнувши, відтяв карлові передпліччя, і воно повисло в нього на лікті, тримаючись на клаптику кольчуги. Карл хитнувся вперед, із хрипом втягнув у себе повітря, готуючись закричати, поки з кукси його руки цебеніла кров і оббризкувала мостини. Лоґен рубонув його по шолому, лишивши великий слід, і карл повалився на коліна.

— Гвар-р-р… — пробелькотів він.

Із його обличчя збоку стікала кров. Він закотив очі до стелі й гепнувся на бік. Другий карл перескочив через його тіло, заревівши на повну силу. Лоґен перехопив його меч, і їхні клинки зчепились, а тоді він врізався плечем у щит противника так, що той гепнувся на дупу. Карл заволав і задер один чобіт догори. Лоґен різко опустив меч Творця й розітнув ногу в тому чоботі надвоє аж до щиколотки.

Крізь карлів крик почулися швидкі кроки. Лоґен крутнувся й побачив, що на нього пре Чорний Доу, скрививши обличчя в убивчій посмішці.

— Здохни! — процідив він.

Лоґен відхитнувся. З одного боку його ледь не вдарило клинком, а з другого — сокирою. Він спробував замахнутися мечем Творця, та Доу був надто швидкий і надто кмітливий: відштовх­нув Лоґена ногою так, що той заточився.

— Здохни, Кривава Дев’ятко!

Лоґен ухилявся, відбивав удари, спотикався, тимчасом як Доу надходив знов і знов, без перепочинку й без милосердя. Виблискувала в темряві сталь, щосили били клинки, кожен удар яких був убивчим.

— Здохни, їблане ти лихий!

Меч Доу рубонув згори вниз, і Лоґен ледве встиг змахнути своїм, щоб його заблокувати. Раптом надійшла знизу сокира, стукнула об хрестовину, і Лоґенів клинок випав із його заціпенілої руки й закрутився в повітрі. Лоґен, хитаючись, відступив на кілька кроків і зупинився, важко дихаючи. Шию пощипувало від поту.

Лоґен ускочив у неабияку халепу. Він уже бував у серйозних халепах і виживав, щоб потім співати про це пісні. Втім, щось гірше за цю ситуацію важко було уявити. Лоґен кивнув на меч Творця, який лежав на мостинах зовсім поряд із чоботом Доу.

— Може, ти все-таки даси людині шанс на чесний бій і дозволиш мені взяти той клинок?

Доу всміхнувся так широко, як іще не всміхався ніколи.

— Мене що, звати Білий Доу?

Лоґен, звісно, мав при собі ножа. Він завжди мав при собі ножа, і не одного. Його погляд перейшов із щербатого клинка меча Доу на блискуче лезо його сокири, а тоді назад. Із цим, принаймні в руках Доу, не зрівняються ніякі ножі. А тим часом досі торохтів арбалет Кальдера, який намагався знову зарядити ту гадську штуку. Він не мазатиме вічно. Карл із розітнутою ногою, квилячи, повз до дверей: збирався пустити до зали ще когось і закінчити цю справу. Якщо Лоґен залишиться й битиметься, йому не жити, Кривава Дев’ятка він чи ні. Отже, залишився вибір між смертю й шансом вижити, а це взагалі не вибір.

Коли знаєш, що треба зробити, краще зробити це, ніж жити у страху перед цим. Так сказав би Лоґенів батько. Тож Лоґен повернувся до високих вікон. Високих відчинених вікон, у які проникали яскраве біле сяйво сонця й холодний вітер. А тоді побіг на них.

Він чув, як позаду кричать люди, та не зважав на них. Він біг, шумно дихаючи. Видовжені смуги світла хиталися й ставали дедалі ближчими. За кілька стрибків здолав сходи, промайнув повз трон Скарлінґа, невпинно пришвидшуючись. Його права нога тупнула по лунких мостинах. Ліва ляснула по кам’яному підвіконню. Лоґен з останніх сил вискочив у порожнечу й на мить став вільним.

А тоді він почав падати. Швидко. Повз нього, шалено обертаючись, промайнули шерехаті стіни, а далі поверхня прямовисної кручі — сірий камінь, зелений мох, клапті білого снігу.

Лоґен повільно перевернувся у повітрі, безцільно махаючи руками і ногами — надто наляканий, щоб закричати. Стрімкий вітер шмагав по очах, шарпав за одяг, не давав вдихнути. То ось що він обрав? Тепер, коли він летів униз, до річки, це здавалося не таким уже й розумним вибором. Однак, що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий…

Його зустріла вода. Ударила в бік, немов оскаженілий бик, вибила з легенів повітря, висадила з голови всю тяму і затягнула в глибоку, холодну пітьму…

Дякую чотирьом людям, без яких…

Брен Аберкромбі, чиї очі втомилися це читати

Ніку Аберкромбі, чиї вуха втомилися про це слухати

Робу Аберкромбі, чиї пальці втомилися гортати сторінки

Лу Аберкромбі, чиї руки втомилися мене підтримувати

А також:

усім у Будинку питань, хто брав участь у цьому непростому допиті, зокрема: очільникові Спентону, практикові Віру та, звісно, інквізиторові Редферн.

Можете відкласти інструменти.

Я зізнаюся… 

ФІНАЛ ТРИЛОГІЇ «ПЕРШИЙ ЗАКОН»

ІСТОРІЯ, ЯКУ ПОРІВНЮЮТЬ З ЕПІЧНОЮ «ПІСНЕЮ ЛЬОДУ Й ПОЛУМ'Я» ДЖОРДЖА МАРТГНА

Джо Аберкромбі — британський письмеиник-фантаст, автор популярної трилогії «Перший закон», якого вважають «майбутнім сучасного фентезі». Романи автора перебувають у списках бестселерів від The New York Times та Sunday Times. Аберкромбі є володарем престижної нагороди від журналу Locus та номінантом премії Джона В. Кемпбелла («Найкращий новий письменник-фантаст»). Популярний ресурс SFP World двічі визнавав його романи книгами року.　

Союз переживає непрості часи. Війна проти короля північан Бетода затяглася, країною шириться селянське повстання, а в столиці, Адуа, зривають вибори верховного короля Союзу.