Лоґен замислився, чи так бачить світ Ферро Малджин. Чорне, біле й більше нічого. Жодних барв. Замислився, де вона тепер, що робить. Чи думає про нього.

Найпевніше, ні.

— От і повернулися.

— Ага, — озвався Дрижак. — Повернулися.

Усю довгу дорогу від Уффріта він говорив мало. Може, вони й урятували один одному життя, та розмови — це дещо інше. Лоґен вирішив, що вони з Дрижаком так і не стали найкращими друзями. І сумнівався, що це коли-небудь трапиться.

Вони їхали мовчки, довгою вервечкою суворих вершників поряд із чорним струмком — не більше ніж потічком крижаної води. Коні й люди шумно видихали пару, різко дзеленчала на холодному повітрі збруя. Вони переїхали через міст, тупаючи копитами по пустотілому дереву, і попрямували до тих воріт, де Лоґен розмовляв із Бетодом. Тих воріт, із яких його скинув. У колі, в якому він убив Страховидла, вже, поза сумнівом, відросла трава, а тоді випав сніг і засипав її. Так урешті-решт стається з усіма людськими діяннями. Їх засипає, і вони забуваються.

Надворі не було нікого, хто хотів би його привітати, та це не дивувало. Прихід Кривавої Дев’ятки ніколи не був приводом для радощів, тим паче в Карлеоні. Коли він навідався сюди вперше, всім було непереливки. Та й усі наступні рази теж. Люди, поза сумнівом, позамикалися в хатах, боячись, що їх першими спалять живцем.

Лоґен зіскочив із коня й покинув Червону Шапку та решту хлопців на самих себе. Пройшов брукованою вулицею, піднявся крутим схилом до воріт у внутрішній стіні разом із Дрижаком. За його наближенням спостерігало кілька карлів. Кілька хлопців Доу, явно суворих негідників. Один із них усміхнувся йому, показавши, що не має половини зубів.

— Король! — вигукнув чолов’яга й помахав мечем у повітрі.

— Кривава Дев’ятка! — крикнув інший і загримів щитом. — Король північан!

Він захрускотів ногами по тихому подвір’ю, в кутках якого лежали кучугури снігу, і підійшов до високих дверей великої зали Бетода. Підняв руки й розчахнув їх. Двері зарипіли. Усередині було ненабагато тепліше, ніж надворі, у снігу. Високі вікна у віддаленому кінці зали були відчинені, і крізь них долинав шум холодної-прехолодної річки далеко внизу. Трон Скарлінґа стояв на своєму підвищенні на вершині сходів і відкидав на грубі мостини довгу тінь, що тягнулася до Лоґена.

Коли його очі призвичаїлися до темряви, Лоґен здогадався, що на троні хтось сидить. Чорний Доу. Його сокира й меч підпирали трон ізбоку, виблискуючи в пітьмі нагостреним металом. У цьому Доу такий самий, як він. Завжди тримає зброю напоготові.

Лоґен усміхнувся йому.

— Призвичаюєшся, Доу?

— Правду кажучи, дупа від нього трохи потерпає, та сидіти тут краще, ніж на землі.

— Знайшов Кальдера і Скейла?

— Ага. Знайшов.

— То вони мертві?

— Ще ні. Я подумав, що спробую дещо інше. Ми з ними розмовляли.

— Розмовляли, так? Ти з цими двома гадами?

— Можу назвати й гірших за них. Де заповітрився Шукач?

— Досі там, перемовляється із Союзом, намагається порозумітися.

— Мовчун?

Лоґен похитав головою.

— Возз’єднався з землею.

— Хе. Ну, що ж… Так чи інакше, тоді це ще простіше.

Доу позирнув убік.

— Що простіше?

Лоґен роззирнувся довкола. Зовсім поряд із його плечем стояв Дрижак і хмурився так, ніби задумав чиєсь убивство. Питати, чиє саме, було непотрібно. Поряд із ним зблиснула в тіні сталь. Клинок, оголений і готовий. Дрижак уже давно міг би штрикнути Лоґена у спину. Але не штрикнув і не штрикав тепер. Усі вони, здавалося, доволі довго не рухалися, завмерли, як холодна долина за вікнами.

— До сраки це. — Дрижак відкинув ніж, і той забряжчав по підлозі. — Я кращий за тебе, Кривава Дев’ятко. Кращий за вас обох. Можеш і сам упоратися зі своєю роботою, Чорний Доу. Я з цим покінчив.

Він розвернувся й вийшов, проштовхавшись між двома карлами, які стояли при воротях, а тепер саме йшли у протилежний бік. Один із них підняв щит, нахмурившись на Лоґена. Другий зачинив двері й різко опустив засув. Той категорично грюкнув.

Лоґен витягнув із піхов меч Творця, повернув голову і сплюнув на мостини.

— То он воно як?

— Звісно, — промовив Доу, досі сидячи на троні Скарлінґа. — Якби ти хоч коли-не-коли дивився на крок далі власного носа, то знав би це.

— А як же старі звичаї, га? А як же твоє слово?

— Старим звичаям кінець. Ти їх убив. Ти й Бетод. Людське слово нині мало чого варте. То що? — гукнув він через плече. — Готові?

Лоґен відчув цю мить. Може, йому просто поталанило, та його життя взагалі часто визначав талан — чи його відсутність. Він пірнув убік, водночас почувши торохтіння арбалета, перекотився по підлозі й сів навпочіпки, тимчасом як стріла врізалась у стіну позаду нього. Тепер він бачив у темряві постать, що стала на коліна у віддаленому кінці зали. Кальдер. Лоґен почув, як той лайнувся й потягнувся по нову стрілу.

— Кривава Дев’ятко, собака ти нікчемний! — Із тіней вибіг Скейл, тупочучи чобітьми по мостинах і тримаючи у великих руках сокиру з лезом завбільшки з колесо від воза. — Ось твоя смерть!

Лоґен залишився на місці, навпочіпки, готовий до бою, а тоді відчув, що всміхається. Обставини, може, й проти нього, та в цьому немає нічого нового. Від того, що йому не треба було думати, мало не стало легше на душі. Гарні слова, політика — все це не означало для нього нічого. Але це? Це він розуміє.

Лезо гучно врізалось у мостини і розсипало в повітрі тріски. А Лоґен уже відкотився геть. Тепер він задкував, пильнуючи, рухаючись і дозволяючи Скейлові рубати повітря довкола. Повітря ж, як-не-як, гоїться швидко. Наступний удар майнув убік, і Лоґен відхитнувся назад. Сокира вирубала великий шмат штукатурки зі стіни. Він підступив ближче, тимчасом як Скейл знову загарчав, вирячивши люті маленькі очиці й приготувавшись замахнутися сокирою так, щоб одним ударом розколоти світ.

Ефес меча Творця із хрускотом врізався йому в рота, перш ніж він устиг це зробити. Його голова рвучко піднялася, полетіли краплі чорної крові та шматок білого зуба. Скейл відхитнувся, а Лоґен пішов за ним. Скейл опустив погляд і високо здійняв сокиру, роззявивши закривавленого рота, щоб заревіти знову. Лоґенів чобіт сильно вдарив його в ногу збоку. Одне Скейлове коліно різко ляснуло й зігнулося не в той бік, і він повалився на мостини. У нього з рук випала сокира, а його рев обернувся на болісний зойк.

— Моє коліно! Ай! Блядь! Моє коліно!

Він заметався на підлозі і спробував підвестися, спираючись на єдину здорову ногу. По його підборіддю стікала кров.

Лоґен засміявся з нього.

— Свинюко ти надута. Я ж тебе попереджав, хіба ні?

— Ради мертвих, блядь! — гаркнув Доу й підскочив із трону Скарлінґа, тримаючи в руках сокиру й меч. — Якщо, блядь, хочеш зробити щось правильно, будь готовий взятися за це сам!

Лоґен був би радий проштрикнути Скейлові його товсту голову, та довкола було забагато інших людей, за якими треба було стежити. Двоє карлів досі стояли біля дверей. Кальдер заряджав арбалет наступною стрілою. Лоґен обережно відступив, намагаючись одночасно спостерігати за всіма ними, а найбільше — за Доу.

— Так, зрадлива падлюко! — крикнув він. — Треба з тобою покінчити!

— Це я — зрадливий?! — пирхнув Доу, поволі, помаленьку спускаючись зі сходів. — Я страшна падлюка, авжеж, я знаю, що я за один. Але для тебе я — ніщо. Я вмію відрізняти друзів від ворогів. Своїх ніколи не вбивав. У одному Бетод мав рацію, Кривава Дев’ятко. Ти створений зі смерті. Якщо я зможу з тобою покінчити, то знаєш що? Це буде найкращим учинком у моєму житті.

— І все?

Доу показав зуби.

— А ще мене просто нудить від твоїх йобаних наказів.

Він кинувся вперед швидко, як змія, замахнувшись сокирою й блиснувши мечем на рівні пояса. Лоґен ухилився від сокири й парирував удар клинка власним клинком, брязнувши металом об метал. Доу вгатив йому коліном по зболілих ребрах, і Лоґен, задихаючись, хитнувся до стіни, а тоді знову пішов на нього. Їхні клинки лишали в темряві яскраві сліди. Лоґен відскочив геть, перекотився й підвівся, а тоді знову спокійно вийшов на середину зали, невимушено тримаючи в одній руці меч.