— Байдуже, хто там про що патякав. Убив ти Грозову Хмару чи ні? Це ж нескладне запитання. Або «так», або «ні», та й усе.

Лоґен пирхнув так, ніби зібрався розсміятися чи заплакати, але не розсміявся й не заплакав.

— Я не знаю, що зробив.

— Не знаєш? Яка користь від «не знаю»? Те саме ти казатимеш, коли проштрикнеш мені спину, поки я намагатимусь урятувати твоє нікчемне життя?

Лоґен скривився, опустивши погляд на мокру траву.

— Може, й так. Не знаю. — Він знову поглянув Шукачеві в очі й пильно в них вдивився. — Але така вже ціна, хіба ні? Ти знаєш, що я таке. Міг би обрати собі іншого поводиря.

Шукач провів його поглядом, не знаючи, що сказати, й не знаючи навіть, що думати. Він просто стояв на місці, посеред могил, і мокнув. Відчув, як до нього хтось підійшов. Червона Шапка. Той глипав у дощ, дивився вслід чорній постаті Лоґена, яка все тьмянішала і тьмянішала. Похитав головою, міцно стуливши вуста.

— Ніколи не вірив в історії, які про нього розповідали. Про Криваву Дев’ятку. Я гадав, що це все порожні балачки. Але тепер я їм вірю. Чув, він убив Краммокового сина під час того бою в горах. Розітнув його — недбало, наче жука розчавив, безпричинно. Ця людина нічим не переймається. Гадаю, гіршої людини не знайти на всій Півночі. Навіть Бетод не дотягує. Це справжнісінький лихий покидьок.

— Справді? — Шукач зрозумів, що впритул наблизився до обличчя Червоної Шапки і кричить. — То до сраки тебе, падлюко! Хто, блядь, дав тобі право судити?!

— Я просто кажу, та й усе. — Червона Шапка витріщився на нього. — Ну, тобто… Я гадав, ми думаємо про те саме.

— А от і ні! Щоб про щось думати, треба мати мозок, більший за горошину, а в тебе, придурку, такого нема! Ти не відрізнив би добру людину від злої, навіть якби вона на тебе посцяла!

Червона Шапка кліпнув.

— Правду кажеш. Бачу, що помилявся.

Він відступив на крок назад, а тоді пішов геть крізь мжичку, хитаючи головою.

Шукач провів його поглядом, зціпивши зуби й думаючи про те, що йому хотілося б когось ударити, тільки кого — невідомо. Там не було нікого, крім нього, принаймні тепер. Крім нього й мертвих. А втім, може, так воно й буває тоді, коли бої припиняються, з людиною, яка не знає нічого, крім боїв. Тоді людина б’ється із самою собою.

Він протяжно вдихнув холодного, вологого повітря й насуп­лено поглянув на землю над могилою Мовчуна. Замислився, чи відрізняє тепер добру людину від злої. Замислився, яка між ними різниця.

У холодних мокрих садах тривав сірий ранок, а Шукач просто стояв на місці й думав про те, що раніше було краще.

Прокинувшись, Ґлокта побачив, що з-поміж штор на його зіжмакану постільну білизну падає промінь м’якого сонячного світла, в якому танцює безліч порошинок. Він спробував перевернутись і скривився: шия клацнула. «Ах, перший спазм за день». Другий не забарився. Він пронизав Ґлокті ліве стегно, поки той силкувався лягти на спину, і вибив із нього дух. Біль проповз по його хребту й зупинився в нозі, де й залишився.

— Ох, — буркнув Ґлокта. Дуже обережно спробував покрутити щиколоткою, поворушити коліном. Біль умить став набагато сильнішим. — Барнаме!

Ґлокта перетягнув простирадло на один бік, і до його ніздрів негайно підібрався знайомий запах випорожнень. «Ніщо так не сприяє продуктивності зранку, як сморід власного лайна».

— Ох! Барнаме!

Він вив, бризкався слиною, хапався за зів’яле стегно, та нічого не допомагало. Біль невпинно посилювався. Його волокна стирчали з понищеної плоті Ґлокти металевими тросами, на кінці яких моторошно метлялася безпала стопа, геть йому не підвладна.

— Барнаме! — заволав Ґлокта. — Барнаме, уйобку! Двері!

Із його беззубого рота текла слина, по його зсудомленому обличчю текли сльози, руки намагалися за щось схопитись і набирали у пригорщі заляпане бурим простирадло.

Він почув квапливі кроки в коридорі, шкрябання в замку.

— Замкнено, йолопе! — вереснув Ґлокта крізь ясна, заметав­шись від болю та злості. Дверна ручка крутнулася, і двері, на превеликий Ґлоктин подив, відчинилися. «Що за…»

До ліжка підбігла Арді.

— Геть звідси! — процідив він, однією рукою безглуздо прикривши лице, а другою схопившись за постільну білизну. — Геть звідси!

— Ні.

Вона зірвала простирадло, і Ґлокта скривився. Він очікував, що вона поблідне на виду, чекав, що вона відсахнеться, прикривши рота рукою й вирячивши очі від шоку та огиди. «Я заміжня… за цим страховищем, викачаним у лайні?» Арді ж лише на мить опустила погляд і насупилась, а тоді взялася за його знівечене стегно і втиснула в нього великі пальці.

Ґлокта охнув, заметався і спробував випручатись, але її хват був безжальний: в самісіньку середину його зсудомлених сухожилків уп’ялися два вістря нестерпного болю.

— Ай! Йобана ти… ти…

Охлялі м’язи раптом обм’якли, а разом із ними обм’як і сам Ґлокта, повалившись назад на матрац. «А тепер те, що я обляпаний власним лайном, починає здаватися лише трішечки ніяковим».

Якусь мить він безпорадно лежав на місці.

— Я не хотів, щоб ти бачила мене… таким.

— Пізно вже. Ти зі мною одружився — пам’ятаєш? Тепер ми — одне тіло.

— Здається, я дістав із цього більше зиску.

— А я дістала життя, хіба ні?

— Навряд чи таке, якого прагне більшість молодих жінок. — Ґлокта подивився на Арді. Поки вона рухалася, по її затіненому обличчю ковзала вперед-назад смужка сонячного світла. — Я знаю, що ти не хотіла собі такого… чоловіка.

— Я завжди мріяла про чоловіка, з яким можна буде танцювати. — Арді підвела погляд і зазирнула йому в очі. — Але ти, мабуть, підходиш мені більше. Мрії — це для дітей. А ми обоє — дорослі.

— І все-таки. Тепер ти бачиш, що відсутність танців — це ще дрібниця. Ти не мусиш робити… оце.

— Я хочу це робити. — Вона міцно взялася за його обличчя й повернула його — трохи боляче — так, щоб Ґлокта дивився просто в обличчя їй. — Я хочу щось робити. Хочу бути корисною. Хочу бути комусь потрібною. Ти можеш це зрозуміти?

Ґлокта ковтнув.

— Так. — «Як мало хто може». — Де Барнам?

— Я сказала йому, що зранку він може не працювати. Сказала, що віднині займатимуся цим сама. Сказала, щоб він пересунув сюди моє ліжко.

— Але ж…

— Ти хочеш сказати, що мені не можна спати в одній кімнаті зі своїм чоловіком?

Її руки поволі ковзнули по його зів’ялій плоті, лагідні, але тверді, потираючи вкриту шрамами шкіру, тиснучи на знівечені м’язи. «Скільки часу минуло? Відколи якась жінка дивилася на мене не з жахом? Відколи якась жінка торкалася мене не жорстоко?» Ґлокта відкинувся назад, заплющивши очі й розтуливши рота. З одного його ока текли сльози, скрапували з боків його обличчя в подушку. «Майже комфортно. Майже…»

— Я на це не заслужив, — видихнув він.

— Ніхто не одержує того, на що заслуговує.

Коли Ґлокта придибав до сонячної вітальні королеви Терез, та поглянула на нього зверхньо, геть не намагаючись приховати однозначну огиду і зневагу. «Ніби побачила, як перед її королівські очі виповз тарган. Але ми ще подивимося. Зрештою, ми добре знаємо цей шлях. Ми йшли ним самі й потягнули за собою стількох людей. Спершу — гордість. Потім — біль. Невдовзі після цього — смирення. А відразу за ним — покора».

— Мене звати Ґлокта. Я новий архілектор Королівської Інквізиції.

— А, каліка… — посміхнулася вона. «Ця прямолінійність освіжає». — І чому ви втрутились у мій день? Тут ви злочинців не знайдете.

«Тільки штирійських відьом».

Ґлоктин погляд швидко перейшов на іншу жінку, що стояла пряма, мов стріла, біля одного з вікон.

— Нам краще обговорити це питання наодинці.

— Графиня Шалер була моєю подругою від народження. Ви не можете сказати мені нічого такого, чого не можна чути їй.

Графиня зиркнула на Ґлокту майже з такою самою нищівною зневагою, що й королева.