— Отже, минув рік, — пробурчав Доу. — Ми декого вбили й збіса багато ходили, а ще бились у збіса великому бою. Втратили двох і здобули нового отамана. А що за чортівнею займався ти, Дев’ятипалий?

— Ну… тут ціла історія. — Лоґен замислився, яка саме, і зрозумів, що не знає напевне. — Я гадав, що шанка здолали вас усіх, бо життя навчило мене очікувати найгіршого, тож пішов на південь і натрапив на одного чаклуна. Пішов із ним у такі собі мандри, за море і ще далі, по певну річ, а коли ми дісталися куди треба… її там не було.

Тепер, коли він вимовив усе це вголос, це звучало доста божевільно.

— Яку річ? — запитав Тул, аж скривившись від спантеличення.

— А знаєш що? — Лоґен облизав зуби й відчув на них смак випивки. — Здається, я насправді й сам не знаю.

Всі перезирнулися так, ніби ніколи не чули такої придуркуватої історії, а Лоґен був змушений визнати: мабуть, таки не чули.

— Та зараз це вже не має значення. Виявляється, життя не таке паршиве, яким я його уявляв.

Лоґен товариськи плеснув Тула по спині.

Шукач надув щоки.

— Що ж, так чи інакше, ми раді, що ти повернувся. Тепер ти, мабуть, повернешся на своє місце?

— Своє місце?

— Перебереш владу на себе, хіба ні? Ну, тобто ти ж був отаманом.

— Колись, може, й так, але повертатися до цього не збираюся. Здається, ці хлопці цілком задоволені тим, що є.

— Але ж ти краще за мене знаєш, як вести людей за собою…

— Я в цьому не впевнений. Коли я був за старшого, це нікому великого добра не приносило, еге ж? Ані нам, ані тим, хто бився з нами, ані тим, проти кого ми билися. — Лоґен згорбив плечі, згадавши минуле. — Якщо хочеш, я даватиму поради, але сам волів би йти за тобою. Я вже накерувався, і не надто добре.

Шукач явно сподівався на інший кінець.

— Ну… якщо ти впевнений…

— Я впевнений. — Лоґен плеснув його по плечу. — Нелегко бути отаманом, еге ж?

— Так, — пробурчав Шукач. — Нелегко, хай йому грець.

— Та й, гадаю, чимало з цих хлопців раніше виступали проти мене й не надто раді бачити мене зараз.

Лоґен поглянув на суворі обличчя вздовж багаття, почув, як люди стиха перемовляються, згадуючи його ім’я — надто тихо, щоб зрозуміти, про що саме йдеться, та він здогадувався, що його не хвалять.

— Не турбуйся, коли почнуться бої, вони точно радітимуть, що ти з ними.

— Може, й так.

Страх як шкода, що йому доведеться вдатися до вбивств, щоб із ним почали хоча б вітатися. На нього з темряви визирали уважні очі, які швидко відверталися, коли Лоґен перехоплював їхній погляд. У вічі йому, по суті, дивилася всього одна людина. Здоровий хлопака з довгим волоссям біля середини багаття.

— Хто це такий? — спитав Лоґен.

— Хто саме?

— Отой хлопчина, який на мене дивиться.

— То Дрижак. — Шукач облизав загострені зуби. — Він, Дрижак, дуже сміливий. Бився з нами вже кілька разів, і б’ється він збіса добре. Передусім скажу тобі, що він людина хороша і ми йому завинили. А далі варто згадати, що він син Хрипія.

Лоґена накрило хвилею нудоти.

— Хто-хто?

— Його інший син.

— Хлопчисько?

— Усе те вже давно минуло. Хлопчиська виростають.

Це, може, й давно минуло, та ніхто нічого не забув. Лоґен бачив це відразу. Тут, на Півночі, ніщо ніколи не забувається, і він не мав би думати, ніби щось може забутися.

— Я мушу дещо йому сказати. Якщо нам доведеться битися разом… Я мушу дещо сказати.

Шукач поморщився.

— Можливо, краще не казати нічого. Деяких ран краще не чіпати. Поїж, а вранці поговори з ним. У денному світлі всі слова звучать справедливіше. А ще ти можеш вирішити цього не робити.

— Угу, — гмикнув Мовчун.

Лоґен підвівся.

— Найпевніше, ти маєш рацію, та краще вже зробити це…

— Ніж жити у страху перед цим. — Шукач кивнув на вогонь. — Лоґене, за тобою сумували, і це правда.

— За тобою теж, Шукачу. За тобою теж.

Він пішов крізь темряву, що смерділа димом, м’ясом і людьми, за спинами карлів, які сиділи біля вогню. Відчував, як вони горблять плечі й бурмочуть, коли він їх минає. Лоґен знав, про що вони думають. «Кривава Дев’ятка просто позаду мене, а це остання людина на світі, до якої варто повертатися спиною». Він усю дорогу бачив, як Дрижак спостерігає за ним, одне його холодне око визирає крізь довге волосся, а губи стискаються в сувору риску. Він витягнув ножа, щоб поїсти, та цим ножем було б так само зручно заколоти й людину. Лоґен сів навпочіпки біля Дрижака й подивився, як виблискує на лезі того ножа світло від вогню.

— То ти Кривава Дев’ятка.

Лоґен скривився.

— Так. Мабуть.

Дрижак кивнув, не зводячи з нього погляду.

— То он який із себе Кривава Дев’ятка.

— Сподіваюся, ти не розчарований.

— О ні. Я не розчарований. Приємно нарешті знати, яке в тебе лице.

Лоґен опустив погляд на землю, намагаючись зрозуміти, як на це відповісти. Що зробити руками, якого виразу надати обличчю, до яких слів удатися, щоб спробувати хоч трішечки залагодити провину.

— Важкі тоді були часи, — врешті промовив він.

— Важчі, ніж зараз?

Лоґен пожував губу.

— Ну, може, й ні.

— Гадаю, часи завжди важкі, — сказав Дрижак крізь зціп­лені зуби. — Це не виправдання для хрінових учинків.

— Правильно. Тому, що я накоїв, виправдань немає. Я цим не пишаюся. Не знаю, що ще можу сказати — скажу тільки, що сподіваюся, що ти зможеш про це забути і ми зможемо битися пліч-о-пліч.

— Буду з тобою чесним, — відповів Дрижак якимось натужним голосом — неначе силкувався не закричати, не заплакати, а може, не закричати й не заплакати водночас. — Важко просто взяти й забути про таке. Ти вбив мого брата, хоч і обіцяв йому милосердя, відтяв йому руки й ноги та прибив його голову до знамена Бетода.

Кісточки його пальців, які обхопили руків’я ножа, побіліли й затремтіли, і Лоґен зрозумів: Дрижак насилу стримується, щоб не вдарити його ножем у лице. Він не ставив цього Дрижакові на карб. Анітрохи.

— Після того мій батько вже ніколи не був такий, як колись. Він став геть порожній. Я багато років мріяв тебе вбити, Кривава Дев’ятко.

Лоґен неспішно кивнув.

— Що ж… Ти ніколи не будеш самотній у цій мрії.

Тепер він помітив, що з протилежного боку багаття на нього теж дивляться холодно. Насуплені обличчя в тіні, похмурі — в мерехтливому світлі. Він узагалі не знав цих людей, які були налякані до глибини душі чи плекали образи на нього. Величезний страх і сила-силенна образ. Людей, яким приємно було побачити його живим, Лоґен міг полічити на пальцях однієї руки. Навіть не маючи одного пальця. А це ж начебто ті, хто на його боці.

Шукач мав рацію. Деяких ран краще не чіпати. Лоґен підвівся, відчуваючи, як йому поколює плечі, й пішов назад, до початку багаття, де розмовляти було легше. Він не сумнівався, що Дрижак хоче його вбити так само сильно, як раніше, та це несподіванкою не було.

Треба дивитися на речі реально. Того, що він накоїв, не виправити жодними словами.

Очільнику Ґлокто!

Хоча нас, як мені здається, ще не відрекомендували один одному офіційно, протягом останніх кількох тижнів я часто чув Ваше ім’я. Сподіваюся, що Вас не ображу, та скидається на те, що Ваша участь ускладнює все в будь-якому приміщенні, куди я входжу та звідки Ви нещодавно пішли чи куди Ви невдовзі маєте завітати, а також у всіх переговорах, які я веду.

Хоча наші працедавці в цій справі виступають непримиренними супротивниками, ми не маємо причин не поводитись як цивілізовані люди. Можливо, нам із Вами вдасться порозумітися так, щоб мати менше клопотів і водночас досягти більшого.

Чекатиму на Вас на бійні поряд із Чотирма Кутами завтра від шостої ранку. Перепрошую, що обрав таке гамірне місце, та мені здається, що нашу розмову краще зберегти в таємниці.

Насмілюся припустити, що жодного з нас не відлякне трохи бруду під ногами.