Двоє запопадливих лакеїв відчинили й потримали великі, оздоблені панелями двері королівської опочивальні, а відтак, коли король і королева Союзу промайнули повз них, безшумно їх зачинили. Більшу частину простору з віддаленого боку кімнати займало масивне ліжко; жмутки довгих пір’їн по кутках його балдахіна відкидали видовжені тіні на позолочену стелю. Його насичено-зелені завіси були знадливо розкриті, а шовковий простір за ними повнився м’якими та спокусливими тінями.

Терез із похиленою головою поволі ввійшла на кілька кроків углиб кімнати, випередивши Джезаля, тимчасом як він крутив ключ у замку. Борозни на ключі протяжно і плавно клацали. Джезаль швидко задихав, підійшовши ззаду до дружини, піднявши руку й лагідно поклавши її на оголене плече дівчини. Відчув, як під її гладенькою шкірою напружуються м’язи, всміхнувся, зрозумівши, як вона нервується — дуже схоже на нього. Замислився, чи не сказати щось таке, що могло б її заспокоїти, та навіщо? Вони обоє знають, що зараз має статись, і особисто Джезалеві не терпілося розпочати.

Він підійшов ближче, обхопив Терез вільною рукою за талію й відчув, як його долоня прошурхотіла по нерівному шовку. Злегка торкнувся губами її карку — раз, двічі, тричі. Тицьнувся носом їй у волосся, втягуючи в легені її пахощі й тихенько видихаючи їх Терез у щоку. Відчув, як вона затремтіла, коли його подих торкнувся її шкіри, та це його лише підбадьорило. Джезаль ковзнув пальцями по її плечу та грудях, опустивши долоню до корсажу Терез, зачепив її діаманти. Він наблизився ще більше, притулився до неї, вдоволено муркнув; його прутень приємно тулився до її сідниць крізь одяг…

Мить — і Терез, охнувши, відірвалася від нього, розвернулася й дала йому такого ляпаса, що в голові аж задзвеніло.

— Падлюка ти брудна! — заверещала вона Джезалеві в обличчя. З її скривленого рота полетіла слина. — Йобаний скурвий син! Як ти смієш мене мацати?! Ладісла був кретином, але в нього принаймні була чиста кров!

Джезаль роззявив рота, притиснувши одну руку до розпеченого обличчя і заціпенівши всім тілом від шоку. Кволо простягнув другу руку.

— Але ж я… ох-х-х!

Вона з безжальною точністю вдарила Джезаля коліном поміж ніг так, що йому вибило дух і він якусь мить хитався, позбавлений повітря у грудях, а тоді повалився, наче картковий будиночок, на який упала кувалда. Коли він зі стогоном опустився на килим, змучений тим надзвичайним різким болем, якого може завдати лише удар по яйцях, його майже не втішило те, що він таки мав рацію.

Його королева явно відзначалася рідкісною й полум’яною пристрасністю.

Сльози так щедро полилися з його очей не лише від болю, страшного здивування й тимчасового розчарування: він дедалі сильніше плакав від жаху, що поступово ставав тільки глибшим. Вочевидь, він дуже серйозно помилився в оцінці почуттів Терез. На людях вона всміхалася, зате тепер, наодинці, всіляко показувала, що зневажає Джезаля й усе, що він собою представляє. Тому, що він народився бастардом, він навряд чи міг якось зарадити. Судячи з усього, шлюбну ніч йому доведеться провести на королівській підлозі. Королева вже втекла на той бік кімнати й щільно зімкнула завіси на ліжку, ховаючись від нього.

Уночі східняки прийшли знову. Підкралися в темряві, знайшли місце, в якому можна було видертися, й убили одного вартового. Тоді поставили драбину і юрбою прошмигнули всередину, перш ніж їх викрили. Крики розбудили Шукача, який, щоправда, однаково майже не спав, і він швидко заборсався в пітьмі, заплутавшись у ковдрі. Усередині фортеці були вороги, бійці бігли й репетували, в темряві миготіли тіні, все смерділо панікою й безладдям. Люди билися в зоряному сяйві, у світлі смолоскипів, зовсім без світла, розмахували клинками, навряд чи здогадуючись, куди ті летять, чиїсь чоботи заточувались і здіймали снопи яскравих іскор із ватр, що вже догоряли.

Урешті вони відігнали східняків. Зігнали їх до стіни, здолали багатьох із них, і лише трьом удалося кинути зброю і здатись. Як виявилося, вони жахливо помилилися. За останні сім днів загинуло багато бійців. Щоразу, коли сідало сонце, могил ставало більше. На милосердя не був налаштований ніхто — якщо взагалі колись мав схильність до нього, а така схильність була мало в кого. Тож, коли вони спіймали цю трійцю, Чорний Доу зв’язав їх на стіні, звідки їх було видно Бетоду й усім іншим. Зв’язав посеред суворого блакитного світанку, коли чорне небо щойно розітнули перші струмені світла, облив їх усіх олією й підпалив. Одного за одним. Щоб інші бачили, що на них чекає, й починали кричати, перш ніж черга дійде до них.

Шукач не дуже любив дивитись, як люди палають. Не любив слухати, як вони кричать і як потріскує їхній жир. Не всміхався, добре відчуваючи нудотно-солодкий сморід їхнього горілого м’яса. Та спробувати це зупинити він теж не збирався. Для м’якості є свій час, але він не зараз. На війні милосердя і слабкість — це одне й те саме, і нагород за гарну поведінку там не дають. Це він колись давно дізнався від Бетода. Може, тепер ці східняки добре подумають, перш ніж знову припертися вночі і спаскудити всім сніданок.

А може, це ще й надасть сміливості решті ватаги Шукача, бо багато хто в ній уже починав нервуватися. Дві ночі тому кілька хлопців спробували дати драла. Покинули в темряві свої місця й перебралися через стіну, а тоді спробували спуститися в долину. Тепер їхні голови стирчали на списах перед ровом Бетода. Десяток побитих грудок м’яса з волоссям, що розвівалося на вітрі. Зі стіни їхніх облич майже не було видно, та чомусь здавалося, ніби вони сердиті й засмучені. Ніби вони були певні, що їх до цього довів Шукач. Неначе йому було замало докорів живих.

Він насуплено поглянув униз, на Бетодів табір, де саме почали вимальовуватися в імлі й пітьмі обриси його наметів і знамен, і замислився, що можна вдіяти, крім як стояти на місці й чекати. Усі його хлопці рівнялися на нього, сподівалися, що він якимись чарами витягне їх із цього живими. От тільки Шукач чарами не володів. Одна долина, одна стіна й жодного виходу. У відсутності виходів і полягала суть плану. Він замислився, чи зможуть вони протриматися ще один день. А втім, він роздумував про це й минулого ранку.

— Що Бетод, на нашу думку, планує зробити сьогодні? — пробурмотів Шукач собі під носа. — Що він задумав?

— Побоїще? — буркнув Мовчун.

Шукач суворо зиркнув на нього.

— Я, можливо, обрав би слово «атака», та не здивувався б, якби ще до кінця дня вийшло по-твоєму.

Він примружив очі і вдивився вниз, у затінену долину, надіючись побачити те, на що сподівався останні сім довгих днів. Якийсь знак, що союзники надходять. Але нічого не було. За широким табором Бетода, його наметами, його знаменами, його людськими юрмищами не було нічого, крім голої безлюдної землі, де в тінистих западинах іще лишався туман.

Тул штурхнув його здоровенним ліктем у ребра й видушив із себе широку усмішку.

— Не знаю, що це за план такий. Чекати на союзників і таке інше. Як на мене, звучить трохи ризиковано. Чи не можна зараз передумати?

Шукач не засміявся. Йому вже було не до сміху.

— Навряд.

— Ні. — Велетень тяжко зітхнув. — Мабуть, ні.

Сім днів, відколи шанка вперше прийшли до стін. Сім днів, а здавалося, ніби минуло сім місяців. У Лоґена вже, певно, не зосталося жодного м’яза, який не нив би від важкої праці. На ньому з’явився легіон синців, ціле військо подряпин, армія саден, забиттів і опіків. Він перев’язав довгий поріз на нозі й туго закутав ребра після копняків, під волоссям у нього ховалося кілька чималих струпів, а плече задерев’яніло від удару щитом. Кісточки пальців були подряпані й опухлі після того, як він спробував ударити східняка і влучив по каменю. Лоґен перетворився на суцільне хворе місце.

Решті бійців велося ненабагато краще. В усій фортеці навряд чи зосталася хоч одна людина без якогось ушкодження. Навіть Краммокова донька десь подряпалась. Один із хлопців Дрижака позавчора втратив палець. Мізинець на лівій руці. Тепер він дивився на куксу пальця, щільно закутану в брудну криваву ганчірку, і кривився.