— Пече, так? — сказав він, підвів погляд на Лоґена, зігнув решту пальців і розчепірив їх знову.

Лоґен, напевно, мав би його пожаліти. Він пам’ятав той біль і ще гірше розчарування. Тоді аж не віриться, що цього пальця в тебе вже не буде до скону. Однак Лоґен уже не міг жаліти нікого, крім самого себе.

— Звісно, пече, — буркнув він.

— Здається, ніби він досі є.

— Ага.

— Це відчуття зникає?

— З часом.

— За скільки часу?

— Найпевніше, більше, ніж у нас є.

Чоловік повільно й похмуро кивнув.

— Ага.

Сім днів — і це, здавалось, обридло навіть холодному каменю й мокрій деревині самої фортеці. Нові парапети покришились і осідали; їх укріплювали по змозі, і вони кришилися знову. Ворота порубали на гнилі дрова, крізь вирубані в них прогалини виднілося денне світло, а за ними були накладені брили. Мабуть, один добрячий удар — і заваляться. Якщо вже на те пішло, то один добрячий удар — і завалиться сам Лоґен, зважаючи на те, як він почувається.

Він набрав повен рот кислої води зі фляги. Вони наближалися до протухлої рідини на дні бочок. Харчів також було обмаль, та й усього іншого теж. Особливо бракувало надії, і її запаси ставали дедалі меншими.

— Ще живий, — шепнув Лоґен самому собі, та радості в цьому було небагато. Навіть менше, ніж зазвичай.

Може, цивілізація йому й не надто до смаку, та м’яке ліжко, якесь дивне місце для сцяння і трохи зверхності з боку якихось кощавих недоумків тепер видавалися Лоґенові не таким уже й кепським варіантом. Утисячне питаючи себе, нащо взагалі повернувся, він почув іззаду голос Краммока-і-Фаїла.

— Оце так, Кривава Дев’ятко. Ти явно стомлений, хлопче.

Лоґен нахмурився. Божевільні балачки горянина починали його дратувати.

— Останні кілька днів, якщо ти ще не помітив, доводилося тяжко працювати.

— Та помітив, і сам до цього долучився. Хіба ні, мої гарнюні?

Троє його дітей перезирнулися.

— Так? — тонесеньким голоском сказала дівчинка.

Краммок насупився на них.

— Шо, ця гра вам уже не до смаку? А як щодо тебе, Кривава Дев’ятко? Місяць перестав усміхатися, так? Ти наляканий, еге ж?

Лоґен добре, уважно придивився до цього гладкого падла.

— Краммоку, я стомився. Стомився від твоєї фортеці, твоїх харчів, а понад усе — від твоїх їбучих балачок. Не всім так подобається чути ляскання твоїх товстих губ, як тобі. Може, з’їбеш звідси й перевіриш, чи можеш запхати місяць собі у сраку?

Краммок широко всміхнувся. Серед його бурої бороди показалася крива лінія з жовтих зубів.

— А ось і хлоп, якого я так люблю.

Один із його синів — той, який носив із собою списа, — смикав батька за сорочку.

— Що в біса сталося, хлопче?

— Тату, а що буде, як ми програємо?

— Як ми що?! — прогарчав Краммок і вдарив сина великою рукою по голові так, що той гепнувся долілиць у багнюку. — Вставай! Хлопче, програшу тут не буде!

— Допоки нас любить місяць, — пробурмотіла його сестра — щоправда, не надто голосно.

Лоґен побачив, як малий сяк-так підвівся, приклавши до скривавленого рота одну руку. Йому, здавалося, хотілось заплакати. Лоґен знав, як це. Мабуть, треба було сказати щось про таке поводження з дитиною. У перший день — або навіть у другий — він, може, і сказав би. Але не тепер. Він був надто втомлений, надто змучений і надто зляканий, щоб дуже цим перейматися.

До них неквапом підійшов Чорний Доу з чимось доста схожим на усмішку. Єдина людина в таборі, про яку можна було б сказати, що вона в кращому гуморі, ніж зазвичай, а коли Чорний Доу починає всміхатися, стає ясно: ви в неабиякій сраці.

— Дев’ятипалий, — пробурчав він.

— Доу. Тобі вже нікого палити, так?

— Гадаю, невдовзі Бетод пошле мені когось іще. — Він кивнув у бік стіни. — Як думаєш, що він пошле сьогодні?

— Думаю, після того, що ми влаштували їм уночі, ті падлюки з-за Крінни вже здулися.

— Кляті дикуни. Гадаю, так і є.

— А шанка не було вже кілька днів.

— Чотири дні, відколи він наслав на нас плоскоголових.

Лоґен примружено глянув на небо, що поволі світлішало.

— Здається, сьогодні буде гарна погода. Гарна погода для обладунків, мечів і ходіння пліч-о-пліч. Гарна погода для того, щоб спробувати нас добити. Не здивуюся, якщо сьогодні Бетод пошле карлів.

— Я теж.

— Найкращих своїх карлів, — сказав Лоґен, — зі старих часів. Я не здивувався б, якби побачив, як після сніданку до воріт ідуть Білобок, Кривавець, Блідий-як-Сніг, їбучий Дрібнокост і всі інші.

Доу пирхнув.

— Найкращих? Та це правдиві уйобки.

Він повернув голову і сплюнув на землю.

— Що правда, те правда.

— Та невже? А хіба ти не бився разом із ними всі ці тяжкі криваві роки?

— Бився. Втім, не можу сказати, що вони коли-небудь дуже мені подобалися.

— Що ж, якщо це тебе втішить, то сумніваюся, що й вони тепер дуже високо оцінять тебе. — Доу зміряв Лоґена уважним поглядом. — Слухай, Дев’ятипалий, коли Бетод перестав тебе влаштовувати?

Лоґен і собі поглянув на нього.

— Важко сказати. Мабуть, це сталося поступово. Може, він із часом став більшим гадом. А може, я став меншим гадом.

— А може, на одному боці не вміщаються двоє таких великих гадів, як ви.

— Ой, не знаю… — Лоґен підвівся. — Ми з тобою страх як гарно працюємо разом.

Він поволі відійшов від Доу, думаючи про те, як легко було з Малакусом Кеєм, Ферро Малджин і навіть Джезалем дан Лютаром.

Сім днів — і вони вже гризуть одне одному горлянки. Роздраконені, стомлені. Сім днів. Одне втішало: попереду днів зосталося точно небагато.

— Вони йдуть.

Шукач позирнув убік. У цих словах, як і в більшості тих нечисленних слів, які вимовляв Мовчун, потреби не було. Вони всі бачили це так само чітко, як сонце, що сходить. Бетодові карли рухалися.

Рухалися неспішно. Йшли вперед, напружені й наполегливі, тримаючи попереду розмальовані щити й дивлячись на ворота. У них над головами майоріли знамена. Знамена, які Шукач упізнавав за старими часами. Він замислився, зі скількома людьми з тих, хто внизу, колись бився пліч-о-пліч. Скількох міг назвати на ім’я, впізнавши в обличчя. Скільки тих, із ким він пив, їв, сміявся, доведеться постаратися возз’єднати з землею. Він поволі вдихнув і видихнув. На полі бою почуттям не місце, сказав йому якось Тридуба, і Шукач прийняв ці слова близько до серця.

— Гаразд! — Він здійняв руку, поки люди, що стояли на вежі довкола нього, готували луки. — Почекайте з ними ще хвилинку!

Карли й далі тупали крізь збурене болото й побиті камені там, де долина звужувалася, минаючи тіла східняків і шанка, що лежали понівечені там, де попадали, розрубані, розчавлені чи нашпиговані зламаними стрілами. Вони не спотикалися, не оступалися, стіна щитів сунулася разом із ними, та не ламалася. В ній не з’являлося ні найменшої прогалини.

— Вони йдуть щільно, — стиха зауважив Тул.

— Ага. Надто щільно, зарази.

Тепер вони наближалися. Підійшли так близько, що Шукач був змушений випробувати удачу зі стрілами.

— Добре, хлопці! Цільтеся високо й випускайте їх!

Перший залп засвистів із вежі, описавши високу дугу й посипавшись на ту щільну колону. Карли затулилися від них щитами, і стріли застукали об розмальоване дерево, відлітаючи від шоломів і відскакуючи від кольчуг. Кілька стріл влучило, хтось заверещав. Там і тут з’явилися прогалини, але решта крокувала далі, поволі сунучи до стіни.

Шукач насуплено глянув на бочки, в яких стояли стріли. Тепер вони були повні менш ніж на чверть, і більшість стріл у них була витягнута з мерців.

— А тепер обережно! Обирайте собі цілі, хлопці!

— Угу, — озвався Мовчун і показав далеко вниз.

Із рову вибиралася чимала купка людей у жорсткій вичиненій шкірі та сталевих шоломах. Вони вишикувалися кількома акуратними рядами й поставали на коліна, зайнявшись своєю зброєю. Арбалетами, як у союзників.

— Пригніться! — крикнув Шукач.

Ті маленькі лихі арбалети заторохтіли й заплювалися. Більшість хлопців на вежі встигли сховатися за своїм парапетом, але один оптиміст, який висунувся назовні, дістав стрілу в рота, захитався й мовчки звалився з вежі. Ще один зловив стрілу в груди й задихав хрипко, як вітер, що дме крізь розщеплену сосну.