Мотіс поглянув на нього зі щирим співчуттям. «Таким, яке один камінь може відчувати до іншого».

— Моїх працедавців не обходить, що ви йому скажете, якщо ви тільки послухаєтесь їх. Ви, як я бачу, опинились у скрутному становищі. Однак, кажучи по-простому, очільнику, я не розумію, що ви тут можете обирати. Гадаю, ви могли б піти до архілектора й розповісти йому все про нашу участь у цій справі. Про подарунок, який ви прийняли від моїх працедавців, про умови, на яких його було надано, про увагу, яку ви вже нам приділили. Можливо, Його Преосвященство ставиться до конфліктів інтересів поблажливіше, ніж видається.

— Хе, — пирхнув Ґлокта. «Якби я не був занадто розумний для цього, то, можливо, сприйняв би це як жарт — майже. Його Преосвященство лише трохи милосердніший за скорпіона, і ми обидва це знаємо».

— А ще ви могли б виконати своє зобов’язання перед моїми працедавцями і вчинити так, як вони вимагають.

— Коли я підписав ту кляту квитанцію, вони просили послуг. А тепер висувають вимоги? Чим це закінчиться?

— Це не мені визначати, очільнику. І не вам про це питати.

Мотіс позирнув на двері, перехилився через стіл і заговорив тихо, понизивши голос:

— Однак, якщо судити за моїм власним досвідом… це не закінчиться. Мої працедавці заплатили. А вони завжди отримують те, за що заплатили. Завжди.

Ґлокта ковтнув. «Здається, в цьому випадку вони заплатили за мою безумовну покірність. За звичайних обставин із цим, звісно, не виникло б проблем: я не менш смиренний за інших, а може, й іще смиренніший. Однак архілектор вимагає того ж. Мені із запізненням починає видаватися, ніби двоє добре поінформованих, безжальних господарів, які відверто протистоять одне одному — це забагато, один із них зайвий. Дехто сказав би, що тут зайві двоє. Однак я, як надзвичайно люб’язно пояснює Мотіс, не маю вибору». Ґлокта стягнув чобіт із крісла, залишивши на його шкіряній оббивці довгу брудну смугу, і з болем переніс вагу, почавши довго й нудно підводитися.

— Є щось іще чи ваші працедавці просто бажають, щоб я кинув виклик наймогутнішій людині Союзу?

— Також вони бажають, щоб ви за ним постежили.

Ґлокта застиг.

— Чого-чого вони бажають?

— Очільнику, за останній час багато чого змінилося. Зміни — це нові можливості, проте забагато змін — це погано для справ. Моїм працедавцям видається, що певний період стабільності піде на користь усім. Вони задоволені поточною ситуацією.

Мотіс зціпив бліді руки на червоній шкіряній оббивці.

— Їх непокоїть те, що деякі особи в уряді можуть бути незадоволені. Що вони можуть прагнути ще якихось змін. Що їхні необачні дії можуть призвести до хаосу. Особливо ж їх бентежить Його Преосвященство. Вони бажають знати, чим він займається. Що планує. Зокрема бажають знати, що він робить в Університеті.

Ґлокта реготнув, не вірячи власним вухам.

— І це все?

Мотіс не помітив, як це іронічно.

— Поки що так. Можливо, найкраще буде, якщо ви підете через чорний хід. Мої працедавці чекатимуть на новини протягом тижня.

Ґлокта, кривлячись, насилу спустився з вузьких сходів на задвірках будівлі — боком, наче краб. На чолі в нього виступив піт, і не лише від натуги. «Звідки їм знати? Спершу — про те, що я розслідував смерть принца Рейнолта всупереч наказам архілектора, а тепер — про те, що я за дорученням архілектора цікавлюся матір’ю нашого короля? Звісно, слід уважати, ніби вони знають усе, та ніхто не знає всього, якщо йому не підказують».

«Хто їм… підказав?»

«Хто ставив запитання про принца і про короля? Хто відданий передусім грошам? Хто вже якось кинув мене, щоб урятувати власну шкуру?» Ґлокта зупинився на мить посеред сходів і насупився. «Ой лишенько, лишенько. Невже тепер кожен сам за себе? Чи не завжди так було?»

Єдиною відповіддю йому був різкий біль у скаліченій нозі.

Вест сидів, тримаючи схрещені руки на луці сідла, і стуманіло дивився вглиб запилюженої долини.

— Ми перемогли, — сказав Пайк. Його голос не виражав жодних почуттів. Достоту таким голосом він міг би й сказати: «Ми програли».

Досі стояли, безживно повиснувши, кілька пошарпаних знамен. Велике знамено самого Бетода зірвали й потоптали кіньми, і тепер його обідраний каркас стирчав під неприродним кутом над імлою куряви, що ще влягалася, наче дочиста обгризені кістки. Гідний символ для раптового падіння короля північан.

Полдер зупинив коня поряд із Вестом і благопристойно всміхнувся, глипаючи на це побоїще, наче шкільний учитель, що глипає на впорядкований клас.

— Які підсумки, генерале?

— Втрати, здається, були чималі, сер, зокрема в наших передніх лавах, але ворог загалом був заскочений зненацька. Більша частина його найкращих військ уже була задіяна в атаці на фортецю. Коли наша кавалерія обернула їх навтіки, ми прогнали їх аж до стін! А їхній табір спустошили. — Полдер наморщив носа. У нього від огиди затремтіли вуса. — Кількасот отих диявольських шанка ми знищили мечами й набагато більше — прогнали на пагорби на півночі. І я не сумніваюся, що їм геть не хотітиметься звідти повертатися. Ми влаштували північанам різанину, яка вдовольнила б самого короля Казаміра, а решта їх склали зброю. Полонених, за нашими оцінками, п’ять тисяч, сер. Бетодову армію остаточно розбито. Розбито! — Він захихотів по-дівочому. — Ніхто не став би заперечувати, що ви, лорд-маршале, сьогодні добре, гідно помстилися за смерть кронпринца Ладісли!

Вест ковтнув.

— Звісно. Добре, гідно помстився.

— Зробити з наших північан приманку — це геніальний хід. Сміливий і рішучий маневр. Я вважаю й завжди вважатиму за честь зіграти в цьому невеличку роль! Знаменний день для армії Союзу! Маршал Бурр пишався б нами, якби це бачив!

Вест ніколи в житті не сподівався дістати похвалу від генерала Полдера, та тепер, коли ця знаменна мить настала, зрозумів, що не може нею потішитися. Він не здійснив жодного героїчного вчинку. Не ризикував власним життям. Не зробив нічого — тільки віддав наказ атакувати. Він потерпав від натертих сідлом саден і крайньої втоми, щелепа в нього нила, бо він увесь час стурбовано зціплював зуби. Навіть говорити було непросто.

— Бетод є серед мертвих чи полонених?

— Не можу сказати, хто саме є серед полонених, сер. Можливо, він у наших північних союзників. — Полдер нервово реготнув. — Якщо це так, сумніваюся, що він надовго залишиться з нами. А ви, маршале? А ви, сержанте Пайку? — Він усміхнувся на весь рот, різко провівши пальцем по череву й цокнувши язиком. — Чого тут думати? На нього чекає кривавий хрест! Хіба не так чинять ці дикуни? Кривавий хрест, правильно?

Вест не бачив, що в цьому кумедного.

— Подбайте про те, щоб нашим полоненим дали їжі й води, а пораненим серед них надали посильну допомогу. Ми, переможці, маємо бути милостивими.

Йому здавалося, що так і має говорити полководець після бою.

— Цілком слушно, мій лорд-маршале.

Полдер хвацько віддав честь, удаючи із себе еталон покірного підлеглого, а тоді повернув свого коня вбік і, пришпоривши його, подався геть.

Вест зліз із коня, зібрався за мить і поплентався вздовж долини пішки. Пайк пішов за ним, оголивши меч.

— Обережність зайвою не буває, сер, — зауважив він.

— Ні, — буркнув Вест. — Мабуть, ні.

Довгий схил був усіяний людьми, живими й мертвими. Трупи вершників із Союзу лежали там, де попадали. Хірурги з закривавленими руками й похмурими обличчями доглядали поранених. Дехто сидів і ридав — можливо, над полеглими товаришами. Дехто отетеріло глипав на власні рани. Ще хтось завивав і булькав, голосно вимагав допомоги чи води. Хтось інший мчав до них із допомогою чи водою. Останні акти милосердя для тих, хто помирав. Уздовж долини, попід скельною стіною, крокувала довга процесія понурих полонених під уважним наглядом кінних вояків Союзу. Неподалік лежали безладні купи зданої зброї, гори кольчуг, стоси розмальованих щитів.