— Чудово. — Дубильник підскочив на ноги. — А тепер, боюся, мені треба йти. Безліч різних справ. Нам нема спокою, так, полковнику Лютаре? Ані миті спокою.

Він обмінявся довгим поглядом із Баязом, а тоді вискочив на денне світло і зник.

— Якщо хтось раптом спитає, — прошепотів Джезалеві на вухо Перший з-поміж магів, — я сказав би йому, що ти вів непрості переговори із кмітливими й рішучими опонентами, проте зберіг самовладання, нагадав їм про обов’язок перед королем і вітчизною, благав їх повернутися до своїх полів і таке інше.

— Але ж… — Джезалеві захотілося розплакатися від спантеличення. Проте він відчував не лише страшенне спантеличення, а й страшенне полегшення. — Але ж я…

— Якщо хтось раптом спитає.

У Баязовому голосі звучала нотка, яка натякала на те, що цей епізод вичерпано.

Шукач стояв, мружачись на сонце, й дивився, як усі хлопці з Союзу сунуть повз нього у протилежний бік. Переможені після бою мають такий вигляд, який не сплутати ні з чим. Ворушаться повільно, горбляться, заляпані грязюкою, завзято вдивляються в землю. Раніше Шукач доволі часто бачив таких людей. Та й сам не раз таким був. Шкодував через програш. Соромився того, що їх здолали. Почувався винним через те, що здався, не діставши поранення. Шукач знав, як воно, і це почуття могло бути дошкульним. А втім, почуття провини менш болісне, ніж поріз від меча, та й зникає дещо швидше.

Декому з постраждалих було не так уже й кепсько. Вони були забинтовані чи дістали лубки, шкутильгали з ціпками чи обхопивши однією рукою плечі товариша. Цього було досить, щоб на кілька тижнів перейти на легку роботу. Іншим пощастило менше. Шукач, здавалося, впізнав одного з таких. Офіцер — молодий, ледве доріс до бороди, гладеньке обличчя перекошене від нестерпного болю й потрясіння, нога трохи вище коліна відтята, одяг, ноші й двоє бійців, які його понесли, забризкані й заляпані темною кров’ю. Саме він сидів на воротах, коли Шукач і Тридуба прийшли до Остенгорма, щоб об’єднатися з військом Союзу. Саме він глипав на них, як на купки лайна. Тепер він уже начебто був не такий пихатий, вищав щоразу, коли його ноші смикались, але Шукач через це майже не всміхався. Зостатися без ноги — це вже надто суворе покарання за насмішкуватість.

Вест був поряд зі стежкою, розмовляв з офіцером, який мав брудну пов’язку на голові. Шукач не чув, що вони кажуть, проте міг здогадатись, у чому суть розмови. Раз у раз один із них показував угору, на пагорби, з яких вони прийшли. Ці два пагорби були круті й страхітливі, здебільшого вкриті лісом — тільки де-не-де виднівся жорсткий голий камінь. Вест обернувся й перехопив погляд Шукача. Лице в нього було похмуре, наче в копача могил. Не треба було бути розумником, щоб зрозуміти: війну ще не виграно.

— От лайно, — буркнув собі під носа Шукач. Відчув, як засмоктало під ложечкою. Це сумне відчуття з’являлося в нього щоразу, коли доводилося розвідувати нову землю, Тридуба кликав до зброї чи на сніданок не було нічого, крім холодної води. Однак відколи він став отаманом, це відчуття його наче й не покидало. Тепер усе було його клопотом. — Усе безнадійно?

Вест, підійшовши, кивнув на згоду.

— Бетод чекав на нас, до того ж із великими силами. Окопався на тих пагорбах. Окопався добре, гарно підготувавшись, між нами й Карлеоном. Найпевніше, він був до цього готовий навіть раніше, ніж перетнув кордон.

— Бетод завжди любив бути готовим. А обійти його ніяк не вийде?

— Крой спробував скористатись обома дорогами, і його двічі розгромили. Тепер Полдер спробував атакувати пагорби навпростець, і його розгромили ще гірше.

Шукач зітхнув.

— Обійти не вийде.

— Обійти так, щоб Бетод не дістав гарної нагоди встромити в нас ніж.

— А Бетод такої нагоди не пропустить. На неї він і сподіватиметься.

— Лорд-маршал згоден. Він хоче, щоб ти повів своїх людей на північ. — Вест пильно поглянув на сірі обриси інших, віддаленіших пагорбів. — Хоче, щоб ти пошукав слабкого місця. Бетод аж ніяк не може контролювати весь хребет.

— Хіба? — перепитав Шукач. — Поживемо-побачимо.

Відтак він пішов між дерев. Хлопці будуть у захваті.

Шукач пройшов стежиною й невдовзі опинився там, де стала табором його ватага. Вона постійно зростала. Тепер там загалом було душ із чотириста, до того ж душ суворих. Це здебільшого були ті, хто взагалі ніколи не любив Бетода, ті, хто бився проти нього у війнах. Якщо вже на те пішло, ті, хто бився ще й проти Шукача. Ліси аж кишіли ними: вони сиділи довкола багать, куховарили, чистили зброю й вовтузилися зі спорядженням, а кілька бійців тренувалися з ножами, б’ючись один з одним. Почувши дзенькіт сталі, Шукач скривився. Згодом цього дзенькоту буде більше, і крові теж проллється більше, він не сумнівався.

— Отамане! — загукали вони йому. — Шукачу! Отамане! Агов!

Бійці заплескали в долоні й застукали зброєю по камінню, на якому сиділи. Шукач підняв один кулак, відповів дивним напівусміхом, сказав «так, добре, добре» і все в такому дусі. Правду кажучи, він досі поняття зеленого не мав, як має поводитися отаман, тому просто поводився як завжди. Однак ватага начебто була цілком задоволена. Як і завжди, думалось йому. Доки вони не почнуть програвати бої й не вирішать, що хочуть нового отамана.

Він підійшов до багаття, за яким коротали день найкращі з його Іменитих. Лоґеном і не пахло, зате довкола багаття сиділа решта старої ватаги — і явно нудилася. Принаймні ті, хто ще був живий. Тул побачив, що він іде.

— Шукач повернувся.

— Угу, — озвався Мовчун, підрівнюючи бритвою кілька пір’їн.

Доу стирав куснем хліба жир із пательні.

— То як там союзники дали раду тим пагорбам? — Насмішка в його голосі підказувала, що він уже знає відповідь. — Всралися, так?

— Ну, вони дістали друге місце, якщо ти про це.

— Друге місце там, де дві сторони, — це я й називаю «всралися».

Шукач глибоко вдихнув і не став на це зважати.

— Бетод добре окопався, пильнує дороги до Карлеона. Легкого шляху до нього не бачить ніхто, легкого шляху, щоб його обійти, теж. Він, гадаю, добре до цього підготувався.

— Трясця, та я сам міг би тобі так сказати! — гарикнув Доу, плюючись масними крихтами. — Він поставить на один пагорб Дрібнокоста, на другий — Білобока, а тоді пошле далі Блідого-як-­Сніг і Кривавця. Ці четверо не пропустять нікого, та якщо й надумають пропустити, то за ними сидітиме Бетод і всі інші, і його шанка, і його їбучий Страховидло, готовий понищити їх аж бігом.

— Більш ніж імовірно. — Тул підніс меч до світла, придивився до нього, а тоді знову заходився начищати клинок. — Бетод завжди волів мати план.

— А що кажуть ті, хто тримає нас на шворці? — єхидно спитав Доу. — Яку роботу Лютий підготував своїм тваринкам?

— Бурр хоче, щоб ми пройшли трохи на північ, через ліс, і подивилися, чи нема там у Бетода слабкого місця.

— Хе, — пирхнув Доу. — Бетод не має звички лишати якихось дір. Хіба що ями, в які можна провалитися. І зламати собі шиї.

— Ну, значить, будемо дивитися собі під ноги.

— Знову ці кляті доручення.

Шукачеві здавалося, що бурчання Доу почало набридати йому так само, як колись Тридубі.

— А що ще, га? Таке життя. Доручення за дорученням. Якщо ти чогось вартий, то виконуєш їх якнайкраще. Та що за чиряк на сраці тебе сьогодні мучить?

— Оце! — Доу смикнув головою, показуючи на дерева. — Оце й мучить! Нічого особливо не змінилося, хіба ні? Може, ми й перейшли через Вайтфлоу, вернулися на Північ, але Бетод добряче там окопався й Союзу не обійти його так, щоб не зостатися з голим задом. А якщо союзники й виб’ють його звідти, що далі? Ну, доберуться вони до Карлеона, ввійдуть до нього, спалять його не гірше, ніж Дев’ятипалий минулого разу, то й що? Це нічо не значить. Бетод продовжуватиме своє, як і завжди, битиметься й відступатиме, і вічно знаходитимуться нові пагорби, на яких можна осісти, нові штуки, які можна спробувати. Настане час, коли Союз цього наїсться, з’їбе на південь і залишить це нам. Тоді Бетод розвернеться і знаєш що? Тоді він сам прожене нас через усю йобану Північ і назад. Зима, літо, зима, літо — і вся та хрінь, яка була раніше, повторюється. Ось ми, не такі численні, як колись, але досі валандаємося по лісах. Знайомо?