Тепер, коли він про це сказав, це дійсно здавалося знайомим, але Шукач не розумів, як може цьому зарадити.

— Лоґен же повернувся? Це допоможе.

Доу знову пирхнув.

— Ха! І коли це Кривава Дев’ятка приносив із собою щось, окрім смерті?

— Притримай язика, — буркнув Тул. — Ти йому винен, пам’ятаєш? Ми всі йому винні.

— Як на мене, борги людини мають свої межі. — Доу кинув свою пательню біля вогню й підвівся, витираючи руки об плащ. — А де він був, га? Покинув нас у долинах, не сказавши ні слова, хіба ні? Покинув нас на плоскоголових і з’їбався світ за очі! Хто може сказати, що він не подасться геть знову, якщо захоче, не перейде до Бетода, не заходиться вбивати ні за цапову душу чи не втне ще чогось — мертві його знають чого?

Шукач поглянув на Тула, і Тул у відповідь винувато поглянув на нього. Усі вони бачили, як Лоґен, коли на нього находило, робив недобре.

— Це було давно, — сказав Тул. — Усе змінюється.

Доу лиш усміхнувся.

— Ні. Не змінюється. Розказуйте цю казочку собі, якщо вам так легше спиться, та я, щоб ви знали, триматиму одне око розплющеним! Ми ж говоримо про Криваву Дев’ятку! Та хто його знає, що він утне далі?

— У мене є одна думка.

Шукач розвернувся й побачив Лоґена, який сперся на дерево. Всміхнувся, перехопивши його погляд. Цей погляд Шукач пам’ятав здавна, і він навівав купу жаских спогадів. Такий погляд буває у мерців, коли з них вилітає дух і їх уже ніщо не колише.

— Думаю, як маєш що сказати, можеш сказати це мені в обличчя.

Лоґен підійшов упритул до Доу, схиливши голову набік. На його опущеному обличчі виднілися бліді шрами. Шукач відчув, як у нього стає дибки волосся на руках: стало зимно, попри тепло сонця.

— Та ну тебе, Лоґене, — лагідно мовив Тул, намагаючись говорити так, ніби все це було жартом, хоч і було ясно як день, що це не жарт. — Доу не мав на увазі нічого такого. Він просто…

Лоґен перервав його, не припиняючи вдивлятися неживими, як у трупа, очима в обличчя Доу:

— Коли я провчив тебе востаннє, то думав, що тебе більше не доведеться провчати. Та, гадаю, в деяких людей пам’ять коротка. — Підійшов іще ближче — так близько, що їхні обличчя мало не торкались одне одного. — То що? Тебе провчити, хлопче?

Шукач скривився, не сумніваючись, що вони почнуть убивати один одного, а як їх у біса зупинити, коли вони почнуть, він навіть не уявляв. Ця напружена мить, здавалося, затягнулася на цілу вічність. Він, Чорний Доу, не стерпів би такого ні від кого іншого, живого чи мертвого, навіть від Тридуби, та врешті просто всміхнувся, показавши жовті зуби.

— Нє. Одного уроку мені досить.

Він повернув голову вбік, кашлянув і сплюнув на землю. Тоді неквапом відступив, не припиняючи всміхатися — наче казав, що цього разу, можливо, й витерпить нотацію, та наступного може й не витерпіти.

Коли Доу зник, а крові так і не пролилося, Тул тяжко видихнув — так, ніби вони вийшли сухими з води.

— Ну, добре. Отже, на Північ? Тоді варто підготувати хлопців до відходу.

— Угу, — підтакнув Мовчун, засунув останню стрілу в сагайдак і пішов за ним між дерев.

Лоґен постояв там якусь мить, проводжаючи їх обох поглядом. Коли вони зникли з поля зору, розвернувся й сів навпочіпки біля вогню, згорбившись, поклавши руки на коліна і звісивши долоні.

— Дякувати мертвим, що вийшло так. Я мало не всрався.

Шукач усвідомив, що весь цей час стояв затамувавши подих, і швидко, шумно видихнув.

— А от я, здається, обісрався — трішечки. Ти конче мусив це зробити?

— Сам знаєш, що так. Дай такому, як Доу, волю, і він не зупиниться ніколи. А тоді всі ці хлопці здогадаються, що Кривава Дев’ятка і близько не такий страшний, як їм казали, і рано чи пізно хтось ображений вирішить мене зарізати.

Шукач похитав головою.

— Важко про все так думати.

— Але все так і є. Нітрохи не змінилося. Та й ніколи не змінюється.

Може, це й було правдою, та ніщо ніколи не зміниться, якщо не допустити цього хоч на мить.

— І все-таки… Ти певен, що все це потрібно?

— Тобі, може, й ні. У тебе такий дар — подобатися людям.

Лоґен почухав підборіддя, сумовито дивлячись у ліс.

— Я свій шанс упустив років, мабуть, із п’ятнадцять тому. А нового не дістану.

Ліс був теплий і знайомий. На гілках щебетали птахи, не переймаючись ані Бетодом, ані Союзом, ані жодними людськими справами. Спокійнішого місця годі було шукати, і Шукачеві це геть не подобалося. Він нюхнув повітря, пропускаючи його крізь ніс і над язиком. Тепер, відколи прилетіла та стріла й убила Катіль у бою, він був удвічі обережніший. Може, він і зумів би врятувати Катіль, якби трішки більше довіряв своєму носу. Він шкодував, що не врятував її. От тільки жаль ніколи не помагає.

Доу сів навпочіпки в підліску і вдивився в нерухомий ліс.

— Що там, Шукачу? Що ти занюхав?

— Здається, людей, але запах якийсь кислий. — Він нюхнув іще раз. — Пахне…

Із-поміж дерев вилетіла стріла, врізалася, цокнувши, у стовбур дерева зовсім поряд із Шукачем і, затремтівши, застрягла там.

— От лайно! — вереснув він, плюхнувся на дупу й незграбно зняв із плеча лук — як завжди, спізнившись.

Доу, лаючись, припав до землі поряд із ним, і вони переплелись один з одним. Шукач мало не виколов собі око сокирою Доу, перш ніж зумів зіпхнути його із себе. Викинув назад долоню, наказуючи людям за ними спинитись, але вони вже кинулися врозтіч, щоб сховатися, підповзали на пузі до дерев і брил, витягали зброю і вдивлялись у ліс.

Із лісу попереду долинув голос:

— Ви з Бетодом?

Незнайомець говорив північною з якимось дивним акцентом.

Доу й Шукач якусь хвилю дивились один на одного, а тоді знизали плечима.

— Ні! — проревів у відповідь Доу. — А якщо ви з ним, то готуйтеся до зустрічі з мертвими!

Тиша.

— Ми не з тим падлом і ніколи з ним не будемо!

— То й добре! — гукнув Шукач і підвів голову щонайбільше на дюйм, тримаючи в руках повністю напнутий, готовий до пострілу лук. — Тоді покажіться!

Із-за дерева кроків за шість від нього вийшов чоловік. Шукач так вразився, що ледь не відпустив тятиву й мало не випустив стрілу. Із лісу довкола них почали вислизати інші. Десятки людей. Волосся в них було сплутане, обличчя — вимазані смугами бурої багнюки й блакитної фарби, вдягнені вони були в пошарпане хутро й наполовину дублені шкури, зате наконечники на їхніх списах і стрілах, клинки їхніх грубо викуваних мечів яскраво сяяли чистотою.

— Горяни, — пробурмотів Шукач.

— Ми горяни й пишаємося цим! — луною долинув потужний голос із лісу.

Кілька з них посунули вбік, неначе даючи комусь дорогу. Шукач кліпнув. Між ними йшла дитина. Дівчинка років десяти із забрьоханими босими ногами. Несла на плечі величезний молот із товстим дерев’яним держаком завдовжки один крок і щербатим шматком заліза завбільшки з цеглину замість голов­ки. Явно завеликий, щоб вона махала ним сама. Навіть тримати його дівчинці було непросто.

Наступним ішов маленький хлопчик. Він ніс на спині круг­лий щит, явно заширокий для нього, й тягнув обома руками велику сокиру. Пліч-о-пліч із ним ішов іще один хлопчик, зі списом, удвічі вищим за себе, й вимахував над головою його яскравим вістрям. Під наконечником у сонячному світлі виблискувало золото. Малому постійно доводилося позирати вгору, щоб не зачепитися списом за гілку.

— Я сню, — пробурмотів Шукач. — Так?

Доу нахмурився.

— Якщо так, то сон у тебе дивний.

Ці троє дітей були не самі. За ними йшов якийсь здоровило. На його широчезних плечах висіла пошарпана шкура, а на товстелезному череві — якесь велике намисто. Із купи кісток. Коли чолов’яга опинився ближче, Шукач побачив, що то кістки з пальців. Людських пальців упереміш із пласкими шматками дерева, на яких вирізьблено дивні знаки. Серед його сиво-­каштанової бороди виднілася широка жовтозуба усмішка, та Шукачеві від цього спокійніше не стало.

— Ох, от лайно, — простогнав Доу, — вертаймо назад. Назад на південь і зав’яжемо з цим.