— Чому? Ти його знаєш?

Доу повернув голову і сплюнув.

— Це ж Краммок-і-Фаїл.

Тут Шукач мало не пошкодував, що їм світить розмова, а не напад із засідки. Кожна дитина знала: Краммок-і-Фаїл, ватажок горян — чи не найбожевільніший гад на всій клятій Півночі.

Наближаючись, він обережно відсував від себе списи та стріли.

— Не треба цього, мої милі. Ми ж усі друзі — чи принаймні маємо однакових ворогів, а це набагато краще, розумієте? Тільки на верховині в нас усіх багацько ворогів, еге ж? Місяць знає, я дуже люблю добре побитись, але перти на ті здоровезні брили, коли на них сидять Бетод і всі його дуполизи? Такий бій — це якось забагато для кого завгодно, еге ж? Навіть для ваших нових друзів із Півдня.

Він зупинився просто перед ними. Кістки з людських пальців загойдалися й заторохтіли. Троє дітей зупинилися за ватажком, вовтузячись зі своєю велетенською зброєю й набурмосено позираючи на Доу з Шукачем.

— Я Краммок-і-Фаїл, — назвався новоприбулий. — Ватажок усіх горян. Принаймні всіх тих, які чогось варті. — Він усміхнувся так, ніби прийшов на весілля. — А хто заправляє цією веселою вилазкою?

Шукач ізнову відчув, як у нього засмоктало під ложечкою, та ніяк не міг цьому зарадити.

— Я.

Краммок поглянув на нього, здійнявши брови.

— Справді? Ти ж замалий, щоб казати всім цим здорованям, що робити. У тебе, гадаю, неабияке ім’я.

— Я Шукач. А це — Чорний Доу.

— Дивна в тебе ватага, — зауважив Доу, суплячись на дітей.

— О, це точно! Це точно! І смілива! Хлопчина зі списом — то мій син Скофен. Той, що з сокирою, — мій син Ронд. — Краммок насуплено позирнув на дівчинку з молотом. — А як звати цього хлопаку, не згадаю.

— Я твоя донька! — крикнула дівчинка.

— Що, у мене скінчилися сини?

— Скенн занадто виріс, і ти дав йому власний меч, а Скефт поки ще замалий, щоб щось носити.

Краммок похитав головою.

— Якось це негоже — щоб клята баба бралася за молот.

Дівчинка пожбурила молот на землю й копнула Краммока по литці.

— Тоді носи його сам, падло старе!

— Ай! — вереснув він, сміючись і водночас потираючи ногу. — Тепер я тебе пригадую, Ісерн. Твій копняк одразу про все нагадав. Ти можеш братися за молот, таки можеш. Найменшій — найбільший вантаж, так?

— Тату, тобі треба сокира? — Найменший хлопчина, похитуючись, підняв сокиру.

— Тобі треба молот? — Дівчинка витягнула його з підліску й відштовхнула брата.

— Ні, мої любі, зараз мені треба тільки слова, а в мене й без вашої помочі їх знайдеться вдосталь. Скоро ви зможете подивитись, як ваш батько вбиває, якщо все мине добре, та сього­дні сокири й молоти непотрібні. Ми прийшли сюди не вбивати.

— А навіщо ви сюди прийшли? — спитав Шукач, хоч і не був упевнений, що взагалі хоче почути відповідь.

— То ти відразу берешся до справ — а як же обмін ґречностями? — Краммок витягнув шию вбік, завів руки за голову, підняв одну ногу й потрусив стопою. — Я прийшов сюди, бо прокинувся вночі, вийшов у темряву й місяць зашепотів до мене. У лісі, розумієш? Серед дерев, голосів сов на деревах — і знаєш, що сказав місяць?

— Що ти йобнутий? — прогарчав Доу.

Краммок ляснув себе по величезному стегну.

— Чорний Доу, ти гарно розмовляєш, як на потвору, але ні. Місяць сказав… — Він жестом підкликав до себе Шукача, неначе хотів поділитись якоюсь таємницею. — Тут, серед вас, є Кривава Дев’ятка.

— Ну, є, то й що? — Лоґен тихо підійшов іззаду, тримаючи ліву руку на мечі. Разом із ним прийшли Тул і Мовчун, похмуро дивлячись на численних горян із розмальованими обличчями довкола, на трьох замурзаних дітей, а передусім — на їхнього гладкого здорованя-батька.

— Он він! — проревів Краммок і вистромив один палець, який тремтів і скидався на велику ковбаску. — Прибери жменю з того клинка, Кривава Дев’ятко, поки я не обісцявся! — Він гепнувся коліньми в багнюку. — Ось він! Той самий!

Краммок посунув уперед крізь підлісок і схопився за Лоґенову ногу, притулившись до неї, наче собака до господаря.

Лоґен витріщився на нього згори вниз.

— Відчепися від моєї ноги.

— Відчеплюся! — Краммок різко відсахнувся й упав тлустою дупою в багно. Шукач іще ніколи не бачив такого спектаклю. Вочевидь, чутки про те, що у Краммока не всі вдома, були цілком правдиві. — Кривава Дев’ятко, знаєш щось гарне?

— Властиво, багато чого.

— То ось іще дещо. Я бачив, як ти бився із Шамою Безсердечним. Бачив, як ти розітнув його, наче голуба для печені, і я сам, благословенний, не зміг би краще. Прегарне видовище!

Шукач нахмурився. Він теж був при цьому присутній, однак не пам’ятав, щоб у тому було щось дуже гарне.

— Я казав тоді, — Краммок підвівся на коліна, — кажу дотепер, — став на ноги, — і казав, як спустився з верховини, щоб пошукати тебе, — здійняв руку, щоб тицьнути в Лоґена, — що ти любіший місяцеві за будь-яку іншу людину!

Шукач поглянув на Лоґена. Той знизав плечима.

— Хто може сказати, що до вподоби місяцеві, а що — ні? І що з того?

— Він іще каже: «Що з того?!» Ха! У мене на очах він міг би перебити хоч увесь світ, і це було б прекрасно! Що з того? А те, що я маю план. Він сплив у холодних джерелах під горами, його понесло струмками під камінням, а тоді його викинуло на берег священного озера зовсім поряд зі мною, поки я мочив пальці ніг на морозі.

Лоґен почухав пошрамоване підборіддя.

— У нас є робота, Краммоку. Як можеш сказати щось вартісне, кажи.

— І скажу. Бетод мене ненавидить, і це взаємно, та тебе він ненавидить більше. Бо ж ти протистояв йому, і ти — живий доказ того, що людина Півночі може бути сама собі господарем, не стаючи перед кимось на коліна й не вилизуючи сраку тому гадові в золотій шапці, його двом жирним синочкам і його відьмі, — Краммок нахмурився. — Щоправда, мене можна було б умовити торкнутись язиком відьми. Ти мене розумієш, не відстав?

— Не відстав, — відповів Лоґен, зате Шукач був не зовсім певен, що сам встигає за Краммоком.

— Якщо відстанеш, просто свисни — і я повернуся заради тебе. Хочу сказати ось що. Якби Бетод дістав гарну можливість застукати тебе геть самого, без друзів із Союзу, отих любителів сонця, які повзуть, мов мурахи, внизу, то… що ж, він міг би багато чим пожертвувати, щоб спробувати. Я гадаю, що його можна було б і зманити з його гарних пагорбів заради такої нагоди, а ти, га-а-а?

— Ти певен, що він страх як мене ненавидить.

— Що? Ти сумніваєшся, що тебе можна так ненавидіти? — Краммок відвернувся й широко розкинув великі, довгі руки, потягнувшись до Тула й Мовчуна. — Але йдеться не тільки про тебе, Кривава Дев’ятко! Про всіх вас, і про мене теж, і про моїх трьох синів!

Дівчинка знову кинула молот і вперла руки в боки, проте Краммок однаково теревенив далі.

— Думаю, твоїм хлопцям варто об’єднатися з моїми хлопцями — тоді в нас буде списів із вісімсот. Ми подамося на північ, неначе прямуємо до Високогір’я, щоб обійти Бетода ззаду й весело позбиткуватися з його заду. Гадаю, від цього він збіситься. Гадаю, не зможе впустити можливість возз’єднати нас усіх із землею.

Шукач обдумав почуте. Чимало Бетодових людей зараз могли бути знервовані. Побоюватися, що б’ються не по той бік Вайтфлоу. Можливо, вони вже чули про повернення Кривавої Дев’ят­ки й думають, що обрали не той бік. Бетод був би страшенно радий почепити на палі десь на видноті кілька голів. Дев’ятипалого й Краммока-і-Фаїла, Тула Дуру й Чорного Доу, а може, й самого Шукача. Бетод був би радий це зробити. Показати Півночі, що майбутнє можливе лише з ним. Дуже радий.

— Припустімо, що ми таки побредемо на північ, — запитав Шукач. — Як Бетод узагалі про це дізнається?

Краммок усміхнувся ширше, ніж досі.

— О, він дізнається, бо дізнається його відьма.

— Клята відьма, — подав голос хлопчина зі списом. Руки в нього тремтіли від намагань утримати спис вертикально.

— Ота сучка-заклиначка з розмальованою пикою, яку Бетод тримає при собі. Чи то вона тримає його при собі? Ось питання. Так чи інакше, вона спостерігає. Хіба ні, Кривава Дев’ятко?