Щось легенько клацнуло: різко розчахнулося дерево на потайних петлях і відкрило двофутову голку з ясного, мов дзеркало, металу. Фрост пронизливо вереснув.

«Випад-випад, Ґлокто. Випад-випад».

Сталь утратила чіткі обриси. Перший випад майстерно проштрикнув Фростові груди з лівого боку. Другий безшумно проколов йому шию з правого боку. Третій проколов маску і злегка торкнувся вилиці; блискуче вістря клинка на мить показалося просто під білим вухом Фроста, а тоді стрімко вилізло назад.

Фрост стояв нерухомо, від легкого подиву здійнявши білі брови. А тоді з малесенької ранки в нього на горлі заструменіла кров і чорною цівкою потекла йому на сорочку. Він простягнув одну велику білу руку. Захитався. Кров забулькала з-під його маски.

— Фядь, — видихнув він.

Фрост повалився на підлогу так, ніби з-під нього раптом висмикнули ноги. Простягнув одну руку, щоб відштовхнутись, але сили в ній не було. Він забулькав — спершу шумно, а тоді тихо, — а відтак завмер. «От і все».

Арді саме сідала поряд зі столом. Із її носа лилася, стікаючи по верхній губі, кров.

— Він мертвий.

— Я колись фехтував, — пробурмотів Ґлокта. — Здається, це вміння ніколи не полишає людину остаточно.

Він перевів погляд з одного трупа на другий. Фрост лежав у темній калюжі, що поволі ширшала. Одне його рожеве око дивилося вперед, не кліпаючи навіть після смерті. Северардова голова звисала зі спинки стільця, його вуста були широко роззявлені в беззвучному крику, понівечена рука досі була в кайданку, а друга безвільно висіла. «Мої хлопчики. Мої очі. Мої руки. Їм усім кінець». Ґлокта насуплено подивився на закривавлений шмат металу, який затиснув у руці. «Що ж… Ми мусимо шкандибати далі, як уміємо, без них».

Скривившись, він потягнувся донизу й підняв двома пальцями впалу деталь ціпка, а тоді різко затулив нею криваву сталь.

— Не зачините за мене ту скриню?

Арді великими очима дивилася на інструменти, на Северардів труп із роззявленим ротом, на заляпаний кров’ю стіл, що лежав на боці, і на розкидані по підлозі кавалки плоті. Кашлянула і притиснула тильний бік долоні до рота. «Якось забувається, що інші люди не звикли мати справу з цими речами. Однак треба покладатися на всяку допомогу, яку можна здобути, а поступово привчати когось зараз трохи запізно. Якщо вона може рубонути людину сікачем, то може й понести один-два клинки, не мліючи».

— Скриню, — різко промовив Ґлокта. — Інструменти мені ще знадобляться.

Арді кліпнула, з дрожем у руках підібрала нечисленні розкидані інструменти й повернула їх на місце. Взяла скриню під пахву й дещо невпевнено підвелася, витираючи білим рукавом кров під носом. Ґлокта помітив, що в неї у волоссі застряг шматочок одного з пальців Северарда.

— У вас щось… — він показав на свою голову, — отут.

— Що? Ой! — Вона вирвала шматок мертвечини й пожбурила його на землю, здригнувшись від огиди. — Вам варто знайти інший спосіб заробляти на життя.

— Я вже думав про це певний час. Однак мені ще потрібно знайти відповіді на кілька запитань.

Рипнули двері, і Ґлокта відчув раптовий напад панічного жаху. До кімнати ввійшов Коска. Оглянувши сліди кровопролиття, він тихенько свиснув і насунув капелюх на потилицю. Перо на ньому відкинуло на фреску за спиною найманця цілий розсип видовжених тіней.

— Добряче ви тут наслідили, очільнику, добряче.

Ґлокта помацав свій ціпок. Нога в нього палала, серце глухо гупало у скронях, а його тіло під кусючим одягом змокло від холодного поту.

— Цього було не уникнути.

— Я подумав, що ви захочете знати: до нас прийшли. Шестеро практиків Інквізиції. Серйозно підозрюю, що їх могли послати сюди вбити вас.

«Жодних сумнівів. За наказом архілектора, відповідно до відомостей, одержаних від покійного практика Фроста».

— І що? — запитав Ґлокта. Після того, що сталося за останню годину, він мало не очікував, що Коска накинеться на нього, розмахуючи мечем.

«Але, якщо остання година нас чогось і навчила, то це того, що той, кому довіряють найменше, не завжди є найменш надійним».

— І ми, звісно, їх пошматували, — широко всміхнувся штирієць. — Мене ображає те, що ви могли подумати інакше.

— Добре. Добре. — «Хоч щось пішло за планом». Ґлокті понад усе хотілося опуститися на підлогу, лежати там і кричати. «Але ще треба попрацювати». Він, скривившись, пошкутильгав до дверей. — Нам треба негайно вирушити до Аґріонта.

Коли Ґлокта разом з Арді видибав на Мідлвей, у холодне ясне небо вже витікали перші промені світанку. У повітрі ще висів туман, але він тепер розсіювався. «Здавалося б, попереду чудовий день. Чудовий день для кровопролиття, зради й…»

У тумані, далі на південь, уздовж широкої брукованої дороги рухалися тіні, прямуючи до моря. А ще лунали звуки. Торохтіння, дзеленчання. Дуже схоже на переміщення групи людей в обладунках. Десь далі хтось кричав. Забемкав дзвін, похмурий і приглушений. «Сполоховий дзвін».

Коска насуплено вдивився в дедалі рідший туман.

— Що це таке?

Силуети стали чіткішими. Люди в обладунках, зі списами, до того ж численні. Їхні високі шоломи явно були не союзного фасону.

Арді торкнулася Ґлоктиного передпліччя.

— Це що…

— Гурки.

Коли туман поволі розійшовся, їхні обладунки замерехтіли в убогому сірому світлі. Їх було дуже багато, і вони крокували вздовж Мідлвей на північ. «Напевно, таки висадили людей у доках, прорвалися в центр міста. Просто дивовижно невдало обрали час».

— Назад!

Ґлокта повернувся до завулка, послизнувся й мало не впав, скривившись, коли Арді підхопила його за лікоть і допомогла випрямитися.

— Назад, до особняка! — «І сподіваймося, що нас іще не побачили». — І тримайте ці лампи при собі, вони нам знадобляться.

Він як умів побіг до смердючого завулка, хоча його дорогою штовхали та штурхали найманці Коски.

— Та хай ті гурки сказяться, — процідив штирієць. — Хоч убийте, не знаю, чим їх так засмутив.

— Співчуваю.

Ворота з рипінням зачинились, і кілька найманців почали тягнути до них розбитий фонтан. «Цікаво, як довго це стримуватиме один із легіонів імператора?»

— Очільнику, а можна спитати, який саме в нас тепер план? Хоча ваш палац прегарний, сидіти тут і чекати на підмогу — це, вочевидь, не варіант.

— Ні. — Ґлокта насилу піднявся сходами й увійшов у відчинені парадні двері. — Нам потрібно дістатись Аґріонта.

— Мені щось підказує, що нашим гуркським друзям не­одмінно спало на думку те саме. Ми ж, безумовно, не дістанемося туди суходолом.

— Тоді треба йти під суходолом.

Ґлокта якомога елегантніше прошкандибав у нутро будівлі, а за ним стривожено пішли Арді й найманці.

— Тут є вхід до каналізації. Знаючи маршрут, можна дійти аж до Аґріонта.

— Каналізації? — всміхнувся Коска. — Як ви добре знаєте, я понад усе на світі люблю пробиратися крізь життєве болото, але каналізація може добряче… збивати з пантелику. Ви знаєте маршрут?

— Насправді ні.

«Але знаю людину, яка стверджує, ніби може знайти шлях крізь що завгодно, навіть крізь ріку з лайна».

— Брате Лонґфуте! — гукнув він, пошкандибавши до сходів. — У мене є для вас пропозиція!

Лорд-маршал Вест стояв у затінку покинутого сараю на схилі над родючими рівнинами Міддерланду, однією рукою в рукавичці міцно тримаючи підзорну трубу. На пласких осінніх полях, складених із бурих, зелених і жовтих клаптів, обтиканих деревами й розітнутих голими живоплотами, досі трималося трохи вранішнього туману. На віддалі Вест бачив зовнішні стіни Адуа — сувору сіру лінію, всіяну вежами. За стінами тягнулися до неба нечіткі силуети будівель — теж сірі, але світліші. Над ними бовванів височезний привид Будинку Творця, строгий і нерозкаяний. Загалом повернення додому для Веста вийшло безрадісним.

Вітру не було зовсім. Морозне повітря залишалося напрочуд спокійним. Наче й не було ніякої війни, не сходилися ворожі армії, ніхто не планував кривавих битв. Вест поводив підзорною трубою сюди-туди, але не бачив і сліду гурків. Унизу, перед стінами, йому начебто впав у око чи то малесенький парканчик, чи то обриси тонесеньких списів, але на такій відстані й у такому світлі він не міг бути впевнений ні в чому.