— Вони, напевно, нас очікують. Це точно.

— А може, вони сплять допізна, — сказав Джеленгорм, як завжди, налаштований оптимістично.

Пайк був прямолінійніший.

— А якщо й так, то яка різниця?

— Майже жодної, — визнав Вест.

Король Джезаль віддав цілком конкретні накази. Місто заполонили гуркські війська, і оборона була близька до остаточного краху. Не було часу ні на вигадливі військові хитрощі, ні на обережне наближення, ні на пошук у ворога слабких місць. За іронією долі, принц Ладісла в цій ситуації міг би виявитися непоганим командиром. Тепер обставини нарешті почали вимагати величного наступу, за яким чекатиме або смерть, або слава. У руках Веста було лиш одне — час.

Неподалік зупинив коня Брінт, і в холодне повітря дощем здійнявся пісок. Брінт зіскочив із сідла й елегантно віддав честь.

— Лорд-маршале, кавалерія генерала Кроя зайняла позицію з правого крила й готова атакувати за вашим наказом.

— Дякую, капітане. Його піхота?

— Розгорнута десь наполовину. Деякі роти досі розсипані на дорогах.

— Досі?

— Іти доводиться по багнюці, сер.

— Хе. — Армії залишають по собі багнюку, як слимак залишає слід. — А що з Полдером?

— Наскільки я розумію, в нього аналогічна ситуація, — відповів Брінт. — Повідомлень немає?

Джеленгорм заперечно хитнув головою.

— Генерал Полдер зранку був неговіркий.

Вест поглянув на місто, на ту далеку сіру лінію за полями.

— Вже скоро. — Пожував губу, вже й без того зболілу через його постійні тривоги. — Дуже скоро. Не треба випускати стрілу, не натягнувши лука повністю. Коли надійде ще трохи піхоти…

Брінт насуплено дивився на південь.

— Сер, це…

Вест подивився туди, куди Брінт показував пальцем. На лівому крилі, де перед цим збирав свою дивізію Полдер, кавалерія вже елегантно просувалася вперед.

Вест витріщився на вершників, які набирали швидкість.

— Що за…

Два повні полки важкої кінноти перейшли у величний чвал. Тисячі вершників помчали вперед відкритими полями, огинаючи дерева й розрізнені фермерські будинки, здіймаючи хмари запилюженої землі. Тепер Вест чув тупіт їхніх копит, подібний до далекого грому, мало не відчував чобітьми вібрацію від нього. На піднятих мечах і списах, на щитах і повних обладунках виблискувало сонце. Майоріли й шарпалися на вітрі знамена. Неабияка демонстрація військової величі. Сцена з приголомшливої книжки казок із м’язистим героєм, де часто повторюються такі безглузді слова, як «честь» і «праведність».

— От лайно, — буркнув крізь зуби Вест, відчуваючи, як за очима починається знайома пульсація.

Генералові Полдеру під час мандрів Північчю не терпілося влаштувати кавалерійську атаку з тих, якими він так уславився. Там цьому заважали суворий ландшафт, сувора погода чи суворі обставини. Тепер же, коли умови були ідеальні, він, здавалося, не зміг устояти перед такою нагодою.

Джеленгорм поволі захитав головою.

— Клятий Полдер.

Вест роздратовано загарчав і підняв підзорну трубу, щоб розтрощити її об землю, але спромігся в останню мить зупинитися, важко вдихнув і сердито склав пристрій. Того дня він не міг дозволити собі потурати власним примхам.

— Що ж, тоді на цьому все. Хіба ні? Віддавайте наказ наступати по всій лінії!

— Сурміть атаку! — заревів Пайк. — Атаку!

Залунав різкий поклик горна, оглушливо гучний у студеному вранішньому повітрі. Від цього біль, що пульсував у Веста в голові, аж ніяк не ослабнув. Він просунув один забрьоханий чобіт у стремено й нехотя підтягнувся до сідла. Йому вже боліло після цілої ночі їзди верхи.

— Гадаю, нам треба їхати до слави слідом за генералом Полдером. Тільки, можливо, не на такій поважній відстані. Комусь однаково треба координувати цю катавасію.

До них долинули звуки горнів, що відповідали їм далі вздовж строю, і праворуч пішли клусом вершники Кроя.

— Майоре Джеленгорме, накажи піхоті вирушити на підмогу, щойно та надійде. — Вест поворушив ротом. — За потреби — частинами.

— Звісно, лорд-маршале.

Здоровань уже почав розвертати коня, щоб віддати наказ.

— Війна, — пробурмотів Вест. — Шляхетна справа.

— Прошу? — перепитав Пайк.

— Та нічого.

Останні кілька сходинок Джезаль долав через одну, тимчасом як позаду нього торохтіли Ґорст і десяток його лицарів, снуючи за ним по п’ятах, наче тіні. Він владно проминув варту й вийшов на яскраве вранішнє світло на вершині Великої вежі, що височіла над нещасним містом. Лорд-маршал Варуз уже стояв біля парапета, оточений зграйкою своїх штабних офіцерів. Усі вони сердито дивилися на протилежний бік Адуа. Старий вояк стояв виструнчившись і зціпивши руки за спиною, як це завжди бувало під час тренувань із фехтування колись давно. Однак за старих часів Джезаль ніколи не помічав, щоб у нього трусилися руки. Тепер же вони трусилися, до того ж сильно. Поряд із ним стояв верховний суддя Маровія в чорній мантії, яку ворушив легенький вітерець.

— Які новини? — поцікавився Джезаль.

Лорд-маршал швидко й нервово провів язиком по губах.

— Гурки пішли в атаку до світанку. Оборонці стіни Арно не встояли. Невдовзі їм вдалося висадити людей у доках. Багато людей. Ми надзвичайно відважно вели ар’єргардні бої, але… ну…

Насправді казати щось іще було непотрібно. Підійшовши ближче до парапету й побачивши зранену Адуа, Джезаль чітко розгледів гурків, що потоком ішли вздовж Мідлвей, тимчасом як над цією людською масою підскакували золоті знамена імператорських легіонів, наче плавник на блискучій припливній хвилі. Джезаль почав помічати рух і деінде, а згодом — повсюди, неначе зауважив на килимі одну мураху, а тоді поступово розгледів сотні мурах по всій своїй вітальні. Гуркські солдати заполонили навіть самісінький центр міста.

— Вели ар’єргардні бої зі… змінним успіхом, — кволо закінчив Варуз.

Унизу з будівель біля західних воріт Аґріонта вирвалося кілька людей і побігло брукованою площею перед ровом, узявши курс на міст.

— Гурки? — писнув хтось.

— Ні, — буркнув лорд-маршал. — Це наші.

Люди, які всіляко намагалися врятуватися від різанини, що, поза сумнівом, уже коїлася в зруйнованому місті. Джезаль достатньо часто дивився в очі смерті, щоб здогадуватись, як вони почуваються.

— Проведіть цих людей під наш захист, — наказав він. При цьому йому трохи урвався голос.

— Боюся… ваша величносте, ворота замкнені.

— То відімкніть їх!

Варуз нервово перевів погляд вологих очей на Маровію.

— Це було б… нерозважливо.

До мосту вже дісталося не менше дюжини людей, які кричали й розмахували руками. Їхніх слів було не чутно через відстань, але безпорадний, відвертий жах у їхніх голосах було неможливо не помітити.

— Треба щось зробити. — Джезаль міцно вчепився в парапет. — Треба щось зробити! Там неодмінно є й інші, багато інших!

Варуз прокашлявся.

— Ваша величносте…

— Ні! Сідлайте мого коня. Збирайте Лицарів Тіла. Я не бажаю…

Верховний суддя Маровія вже заступив двері, що вели до сходів, і тепер спокійно й сумовито поглянув Джезалеві в лице.

— Якби ви зараз відчинили ворота, то наразили б на ризик увесь Аґріонт. Багато тисяч громадян, які чекають від вас захисту. Тут ми можемо вберегти їх, принаймні поки що. Ми мусимо їх уберегти. — Його погляд ковзнув убік, до вулиць. Джезаль помітив, що очі в нього різного кольору: одне око блакитне, друге — зелене. — Ми маємо визначити, де вище благо.

— Вище благо.

Джезаль поглянув у протилежний бік, углиб Аґріонта. Він знав: довкола стін стоять хоробрі оборонці, готові до смерті битися за короля й вітчизну, хай як мало ті на це заслуговують. Уявлялися йому й цивільні, що біжать вузькими провулками, шукаючи прихистку. Чоловіки, жінки, діти, старі й молоді, вигнані зі зруйнованих домівок. Люди, яким він обіцяв безпеку. Його очі ковзнули за високі білі будівлі довкола зеленого парку, за широку площу Маршалів, за довгу Алею Королів із її високими статуями. Він знав: там повно безпорадних і нужденних. Тих, кому не пощастило мати кращої опори, ніж цей безхребетний шахрай, Джезаль дан Лютар.