Йому тяжко було з цим змиритися, та він знав, що старий чиновник має рацію. Він нічого не вдіє. Те, що він пережив свою останню величну атаку, вже приголомшлива удача, а для нової зараз аж надто пізно. За межами Аґріонта гуркські вояки почали проникати на площу перед воротами. Кілька з них стали на коліна, тримаючи в руках луки, і випустили стріли, що полетіли дугою до мосту. Крихітні постаті валилися й падали, плюхалися в рів. До вершини Великої вежі легенько долинали тонкі крики.

На стінах заторохтів зустрічний залп, який усіяв гурків арбалетними стрілами. Хтось падав, іще хтось заточувався й перекидався, кілька тіл залишилися лежати на бруківці. Гурки кинулися шукати укриття в будівлях край площі; бійці мчали крізь тіні від будинку до будинку. Один солдат Союзу зіскочив із мосту й кілька разів змахнув кінцівками в рові, а тоді зник. Він так і не виринув. За ним іще повзла остання купка покинутих оборонців, які відчайдушно трималися за зброю. Думка про вище благо, напевно, не надто їх утішатиме, коли вони зроблять останні важкі вдихи. Джезаль замружив очі й відвів погляд.

— Отам! На сході!

Варуз і кілька людей із його штабу скупчилися довкола віддаленого парапету й дивилися на далекі поля за містом, позаду Будинку Творця. Джезаль підійшов до них і прикрив очі рукою від сонця, що сходило. Йому здалося, що за великою стіною Аґріонта, за сяйливою річкою й широкою дугою міста щось заворушилося. Заворушився великий півмісяць, що поволі сунув до Адуа.

Один з офіцерів опустив підзорну трубу.

— Кавалерія! Союзна кавалерія!

— Ви впевнені?

— Армія!

— Спізнились, — буркнув Варуз, — але від цього їм радітимуть не менше.

— Ура маршалові Весту!

— Нас визволено!

Джезалеві не хотілося кричати з радощів. Надія — це, звісно, чудово, і її вже давно бракувало, але святкувати ще було відверто зарано. Він перейшов на другий бік вежі й насуплено поглянув униз.

На площу за стінами цитаделі висипа`ли все нові й нові гурки, і йшли вони добре підготовленими. Вони котили вперед великі похилі ширми з дерева. Кожна з них була досить велика, щоб за нею могло сховатися не менше двох десятків людей. Найперша ширма уже наїжачилась арбалетними стрілами, та вони продовжували підповзати до мосту. Линули вгору й донизу стріли. Поранені падали й щосили повзли назад. Одна з будівель ізбоку площі вже спалахнула, і полум’я спрагло облизувало карнизи на її даху.

— Армія! — радісно гукнув хтось на протилежній бійниці. — Маршал Вест!

— А й справді. — Маровія насуплено поглянув на побоїще внизу. Звуки бою невпинно шаленіли. — Залишається сподіватися, що він не прийшов запізно.

Крізь прохолодне повітря до них долинув гамір бою. Бряжчання й цокання, лункі крики. Лоґен позирнув ліворуч і праворуч, дивлячись на людей довкола себе, які підтюпцем бігли вперед відкритими полями. Їхнє швидке дихання сичало, спорядження гриміло, всі вони відверто супилися та їжачилися гострою зброєю.

Те, що він знову вплутався в усе це, аж ніяк не підбадьорювало.

Сумно, але Лоґен відчував більше тепла й більше довіри в товаристві Ферро та Джезаля, Баяза й Кея, ніж зараз серед собі подібних. Вони були складними заразами, кожне по-своєму. Не можна сказати, що він по-справжньому їх розумів чи вони принаймні дуже йому подобались. Але Лоґен, коли був із ними, подобався сам собі. Там, на знелюднілому заході світу, він був людиною, на яку можна покластися, такою, як його батько. Людиною, якій не дихало у спину криваве минуле, яка не мала імені, чорнішого за пекло, й не мала потреби щомиті пильнувати себе. Людиною з надіями на краще.

Думка про нову зустріч із цими людьми, про можливість ізнову побути такою людиною, підстьобнула Лоґена так, що йому захотілося ще швидше побігти на сіру стіну Адуа. Здавалося — принаймні тієї миті, — ніби він зможе покинути Криваву Дев’ятку позаду.

Проте решта північан не поділяла його ентузіазму. Ця атака більше скидалася на прогулянку. Вони підбрели до групки дерев, у біле небо знялася, забивши крилами, парочка птахів, і вони остаточно зупинилися. Ніхто не казав нічого. Один хлопчина навіть сів спиною до дерева й заходився попивати воду з фляги.

Лоґен витріщився на нього.

— Ради мертвих, здається, я ще не бачив такої хрінової атаки. Ви що, зоставили хребти на Півночі?

Хтось забурмотів, кілька людей підозріливо на нього поглянули. Червона Шапка позирнув убік, втиснувши язика в нижню губу.

— Може, й так. Не зрозумій мене неправильно, отамане, ваша королівська високосте чи як там тебе тепер кличуть. — Він нахилив голову, щоб показати, що нікого не хоче зневажити. — Я колись бився, й бився доволі завзято, моє життя трималося на вістрі меча й таке інше. Просто, ну… я хочу сказати: нащо битися тепер? І так, гадаю, думаємо всі ми. Це ж не наша справа, так? Це не наш бій.

Шукач похитав головою.

— Союз матиме нас за справжнє збіговисько боягузів.

— А кого обходить, що там думають? — гукнув хтось.

Червона Шапка підійшов до Лоґена впритул.

— Поглянь, отамане, мене не так уже й обходить, чи вважає мене малодушним якийсь гівнюк. Я вже пролив достатньо крові для цього. Як і ми всі.

— Ха, — буркнув Лоґен. — Отже, ти голосуєш за те, щоб залишитися тут.

Червона Шапка знизав плечима.

— Ну, мабуть…

Він зойкнув: Лоґенове чоло врізалося йому в обличчя й роз’ю­шило носа, неначе розтрощивши горіх на ковадлі. Він важко опустився на спину в грязюку, а по його підборіддю текли бризки крові.

Лоґен розвернувся, і його лице обм’якло з одного боку, як колись. Лице Кривавої Дев’ятки — холодне й мертве, геть байдуже. Це було легко. Для нього це здавалося природним, як носити улюблені чоботи. Його рука намацала холодне руків’я меча Творця, і люди довкола нього відступили, повідсувалися, забурмотіли й зашепотілися.

— Що, гівнюки, ще хтось із вас хоче голосувати?

Хлопчина впустив свою флягу в траву й підскочив із місця, на якому сидів. Лоґен зиркнув на кількох із них по черзі — на тих, хто дивився найсуворіше, — і вони один за одним перевели погляди на землю, на дерева, на що завгодно, крім нього. Але врешті він поглянув на Дрижака. Той патлатий гад у відповідь дивився просто на нього. Лоґен примружив очі.

— А як щодо тебе?

Дрижак похитав головою. Перед його обличчям загойдалося волосся.

— О ні. Не зараз.

— Тоді в той час, коли ти будеш готовий. Коли хтось із вас буде готовий. А доти ви в мене працюватимете. Зброя, — прогарчав він.

Усі хутко приготували мечі й сокири, списи й щити. Люди метушилися, знаходили свої місця, раптом почали змагатися за право атакувати першим. Червона Шапка саме підводився й кривився, приклавши одну руку до закривавленого обличчя. Лоґен опустив на нього погляд.

— Якщо тобі здається, ніби з тобою повелися жорстоко, подумай ось про що. За старих часів ти зараз уже силкувався б утримати в собі кишки.

— Угу, — буркнув він, витираючи рота. — Ти маєш рацію.

Лоґен провів Червону Шапку поглядом, поки той, спльовуючи кров, ішов назад, до своїх хлопців. Що не кажи, а Лоґен Дев’ятипалий має талант обертати друзів на ворогів.

— А без цього було не можна? — запитав Шукач.

Лоґен знизав плечима. Він цього не хотів, але тепер був голов­ним. Це завжди було катастрофою, та він дійшов до цього, а людина на чолі не може допускати, щоби хтось ставив запитання. Просто не може. Спершу люди приходять із запитаннями, а потім — із ножами.

— Не бачив іншого виходу. Так воно й було завжди, хіба ні?

— Я сподівався, що часи змінилися.

— Часи не змінюються ніколи. Треба дивитися на речі реально, Шукачу.

— Ага. А втім, шкода.

Шкодувати можна було багато про що. Лоґен уже давно облишив намагання виправляти такі ситуації. Він витягнув меч Творця й підняв його.

— Тоді вперед! І цього разу — так, ніби нам не насрати!

***

Він побіг між дерев і почув, як за ним рушила решта хлопців. Коли вони вибралися на свіже повітря, перед ними бовваніли стіни Адуа, прямовисна сіра круча на вершині трав’янистого узвишшя, всіяній округлими вежами. Довкола лежало чимало трупів. Достатньо, щоб захолов навіть загартований у боях карл. Трупи, судячи з кольору шкіри, були здебільшого гуркськими й незграбно лежали серед усілякого зламаного приладдя; їх утоптували у збурену землю, топтали копитами.