— Обережно! — прокричав Лоґен, біжучи між них і далі. — Обережно!

Він помітив дещо попереду — паркан із загострених паль. З однієї звисав труп коня. За палями хтось ворушився. Люди з луками.

— Щити!

Вниз полетіло кілька стріл. Одна з глухим ударом врізалася в щит Дрижакові, ще кілька — в землю біля ніг Лоґена. Карл менш ніж за крок від нього зловив стрілу в груди й перекинувся.

Лоґен біг. Огорожа, хитаючись, наближалася до нього, знач­но повільніше, ніж йому хотілося б. Між двома палями стояв якийсь чоловік — смаглявий, у блискучому нагруднику, з червоним плюмажем на загостреному шоломі. Він кричав на юрбу інших людей, що зібралися довкола нього, й розмахував вигнутим мечем. Мабуть, гуркський офіцер. Незла мішень для атаки. Лоґенові чоботи зачвакали по збуреній землі. Повз нього промайнуло ще кілька стріл, випущених поспіхом. Офіцер вирячив очі. Стурбовано позадкував і здійняв меч.

Лоґен смикнувся ліворуч, і вигнутий клинок гепнув об ґрунт біля його ніг. Він із гарчанням замахнувся мечем Творця, і важка металева зброя брязнула об яскравий нагрудник офіцера і глибоко вгрузла в нього, лишивши по собі велику вм’ятину. Офіцер заверещав, а тоді хитнувся вперед, зігнутий і майже нездатний вдихнути. Меч випав у нього з руки, і Лоґен ударив офіцера в потилицю так, що шолом у нього зім’явся, а сам він розтягнувся в багнюці.

Лоґен поглянув на інших, але ніхто з них і не ворухнувся. Вони здавались обідранцями, схожими на найслабших трелів, тільки смаглявими. Мало скидалося на тих безжальних паскуд, яких він очікував через те, як Ферро завжди говорила про гурків. Вони збилися докупи, виставивши на всі боки списи. Кілька навіть тримали в руках луки зі стрілами й, мабуть, могли б зробити з нього їжака, та утримувалися від цього. А втім, цілком можливо, що вони прокинулися б, якби він пішов у наступ просто на них. Лоґенові вже доводилося ловити стріли, і робити це знову йому не хотілося.

Тож замість того, щоб наступати, він випростався й заревів. То був бойовий рев, як тоді, коли він біг із пагорба в атаку під Карлеоном багато років тому — ще тоді, як усі його пальці й надії були цілі. Лоґен відчув, як до нього підійшов Шукач, підняв меча й теж закричав. Відтак поряд із ними знайшовся Дрижак, який ревів, наче бик, і гамселив об щит головкою сокири. Потім — Червона Шапка із закривавленим обличчям, і Мовчун, і всі інші зі своїми бойовими кличами.

Вони стояли довгою шеренгою, трусили зброєю, гучно били однією зброєю об іншу, ревли, кричали й гукали на весь голос. Виходив такий галас, ніби відкрилося саме пекло й людей вітала своїм співом юрба дияволів. Смагляві люди з пильністю і дрожем стежили за ними. Роти в них були роззявлені, а очі — вирячені. Лоґенові здавалося, що вони ще ніколи такого не бачили.

Один із них кинув списа. Може, він і не хотів цього — просто його так сильно вразив цей гамір і вигляд купи божевільних волохатих тварюк, що пальці розтиснулися. Хай там як, хотів він цього чи ні, спис упав — і на цьому все, вони всі почали кидати спорядження. Воно стрімко й гучно падало у траву. Здавалося, кричати далі буде якось дурнувато, і бойові кличі стихли, а тоді два гурти бійців на тій ділянці землі, всіяній гнутими палями й покорченими трупами, мовчки витріщились один на одного.

— Дивний бій, — стиха промовив Дрижак.

Шукач нахилився до Лоґена.

— Що робитимемо з ними тепер, коли ми їх здолали?

— Ми не можемо просто сидіти тут і панькатися з ними.

— Угу, — підтакнув Мовчун.

Лоґен пожував губу й закрутив мечем, намагаючись вигадати, що б таке розумне з цим зробити. Якось не вигадувалося.

— Можна просто дати їм піти.

Він смикнув головою, показуючи на північ. Ніхто не ворухнувся, тож Лоґен спробував іще раз і показав мечем. Коли він здійняв меча, вони зіщулились і почали стиха перемовлятись, а один із них гепнувся в багнюку.

— Просто валіть отуди, — сказав Лоґен, — і ми нічого не матимемо проти. Просто… валіть… отуди!

Він іще раз тицьнув мечем.

Тут до одного з вояків дійшло, і він сторожко відступив на крок від групи. Його ніхто не забив, і він побіг. Невдовзі за ним побігли інші. Шукач подивився, як останні з них дременули геть, а тоді знизав плечима.

— Ну, хай їм щастить, чи що.

— Атож, — буркнув Лоґен. — Хай щастить. — А тоді додав — так тихо, що ніхто не почув: — Ще живий, ще живий, ще живий…

Ґлокта шкандибав крізь смердючий морок, долаючи затхлий хідник пів кроку завширшки; триматися на ногах було так важко, що його язик втискався в голі ясна, і він постійно кривився від дедалі сильнішого болю в нозі, всіляко стараючись не дихати носом. «Лежачи скалічений у ліжку після повернення з Гуркулу, я гадав, що вже не впаду нижче. Те саме я думав і тоді, коли очолював страхітливу смердючу в’язницю в Енґлії. Коли з моєї волі на бійні зарізали клерка, я гадав, що досяг дна. Як же я помилявся».

Коска та його найманці вишикувалися вервечкою так, що Ґлокта опинився посередині, і їхні лайки, бурчання й тупіт луною розходилися по всьому склепінчастому тунелю, а світло ламп, які гойдалися в їхніх руках, відкидало на лискучий камінь бурхливі тіні. Гнила чорна вода крапала згори, потроху стікала замшілими стінами, булькала у брудних ринвах, мчала й нуртувала у смердючому каналі поряд із Ґлоктою. Позаду човгала Арді, тримаючи під пахвою його інструменти. Вона вже облишила намагання притримувати поділ сукні, і її тканина добряче заквецялася чорною багнюкою. Арді поглянула на Ґлокту крізь мокре волосся на обличчі й кволо спробувала всміхнутися.

— Ви, безперечно, водите дівчат лише до найкращих закладів.

— О, справді. Поза сумнівом, саме талант знаходити романтичні місця пояснює, чому я досі популярний серед прекрасної статі. — Ґлокта скривився, відчувши напад сильного болю. — Попри те, що я калічне страховисько. Куди йдемо тепер?

Лонґфут шкандибав попереду, прив’язаний мотузкою до одного з найманців.

— На північ! Приблизно на північ. Ми зовсім поряд із Мідлвей.

— Хе.

«Менш ніж за десять кроків над нами розташовані чи не наймодніші будівлі міста. Блискучі палаци й річка з лайна, незмірно ближчі одне до одного, ніж була б готова повірити більшість людей. Усе прекрасне має темний бік, і декому з нас доводиться жити на ньому, щоб інші мали змогу сміятися на світлі». Ґлокта пирснув, але його смішок обернувся на панічний зойк: його безпала нога ковзнула по липкому хіднику. Він замахнувся вільною рукою на стіну, впустив ціпок, і той зі стукотом повалився на слизьке каміння. Арді підхопила Ґлокту за лікоть, перш ніж він упав, і допомогла йому випрямитися. Він не втримався, і з проміжків у його зубах вирвався дівчачий писк від болю.

— Вам справді невесело, еге ж?

— У мене бували й кращі дні. — Коли Арді нахилилася, щоб підняти його ціпок, Ґлокта вдарився потилицею об камінь. — Коли зраджують обидва… — несподівано для самого себе забурмотів він, — …це боляче. Навіть мені. Однієї зради я очікував. Одну міг витримати. Але щоб обидва? Чому?

— Тому що ви безжальний, хитрий, ображений, перекошений лиходій, який жаліє сам себе?

Ґлокта витріщився на Арді. Вона знизала плечима.

— Ви ж запитали.

Вони знову почимчикували крізь нудотну темряву.

— Це запитання мало бути риторичним.

— Риторика? В каналізації?

— Ану зачекайте!

Коска підняв одну руку, і буркотлива процесія знову загальмувала. Згори долинав якийсь звук, спершу тихо, а потім гучніше — ритмічний і глухий тупіт ніг, які, здавалося, надходили звідусіль одночасно, і це бентежило. Коска притулився до липкої стіни. На його обличчя падали смуги світла з решітки вгорі, а довга пір’їна на його капелюсі обвисла від слизу. У мороці залунали голоси. «Кантійські голоси». Коска всміхнувся й тицьнув пальцем на дах.

— Наші давні друзі гурки. Ці падлюки не здаються, еге ж?

— Вони швидко пройшли, — буркнув Ґлокта, намагаючись перевести подих.

— На вулицях, гадаю, вже мало хто б’ється. Всі або відступили до Аґріонта, або здалися.