— Сер, як довго, на вашу думку, туди доведеться йти? — запитав Пайк.

— Це неможливо сказати.

Навіть якщо вони почнуть негайно, а це малоймовірно. Навіть якщо Полдер учинить так, як йому сказали, а це вдвічі менш імовірно. Навіть якщо мапа почасти точна, а Вест знав, що це не так. Він похмуро захитав головою.

— Це неможливо сказати.

Небо на сході щойно загорілося. На його блідій блакиті розтягнулися видовжені смуги рожевих хмар і чорних хмар, а під ними вимальовувалися туманно-сірі обриси гір, щербатих і зазублених, як ніж різника. Небо на заході лишалося схожим на темне залізо — холодним і невтішним.

— День сьогодні підходящий, — зауважив Краммок.

— Так.

Однак Лоґен не був певен, що таке може бути.

— Ну, якщо Бетод не припреться й ми геть нікого не вб’ємо, то ви принаймні зробили з моєї стіни лялечку. Еге ж?

Просто вражає, як добре і швидко людина може залатати стіну, якщо ця купа каміння здатна врятувати їй життя. Кілька коротких днів — і вони наростили її та скріпили розчином по всій довжині, позрізавши більшу частину плюща. Всередині твердині, де земля була набагато вища, стіна видавалася не надто грізною. Ззовні стіна до хідника була втричі вища за великого на зріст чоловіка. Вони оновили парапет на вершині, який сягав людині по шию, і залишили там удосталь прогалин, із яких зручно було стріляти й метати каміння. Потім вирили непоганий рів спереду й натикали в ньому гострих паль.

Ліворуч, де стіна стикалася з кручею й вилізти на неї було найлегше, вони досі копали. То була ділянка Доу, і Лоґен чув, як той перекрикує удари лопат, звертаючись до своїх хлопців:

— Вйо копати, уйобки ледачі! Не хочу, щоб мене вбили через ваше неробство! Постарайтеся, зарази! — і таке інше цілісінький день. Незлий спосіб змусити людину працювати, думав Лоґен.

Особливо глибоким вони зробили рів просто перед старими воротами. Гарне нагадування для всіх про те, що йти вони не збираються. Та це місце однаково лишилося найслабшим, і оминути його було неможливо. Саме там буде Лоґен, якщо Бетод прийде. Просто посередині, на тій ділянці стіни, яку відвели Дрижакові. Тепер той стояв над арковим входом, неподалік Лоґена і Краммока. Його довге волосся майоріло на вітрі, а сам він указував на тріщини, які ще треба було залити розчином.

— Гарна стіна! — гукнув йому Лоґен.

Дрижак роззирнувся, поворушив ротом, а тоді сплюнув через плече.

— Авжеж, — пробурчав він і відвернувся.

Краммок нахилився до Лоґена.

— Якщо дійде до бою, тобі, Кривава Дев’ятко, доведеться остерігатися того хлопаки.

— Мабуть.

Гуща бою — гарне місце для того, щоб розквитатися з кимось на вашому боці. Після бою ніхто особливо не придивляється, ззаду чи спереду було вдарено трупи. Усі надто заклопотані: або плачуть над власними ранами, або копають, або тікають. Лоґен придивився до здорованя-горянина.

— Якщо дійде до бою, мені доведеться багато кого остерігатись. І ми не такі вже й приятелі, щоб серед цих людей не було тебе.

— У мене те саме, — зізнався Краммок, і по його великому бородатому обличчю розтягнулась усмішка. — Ми обидва знамениті тим, що не надто роздумуємо, кого вбити, коли починається різанина. Та це й не погано. Коли довіри забагато, люди стають неуважними.

— Довіри забагато? — У Лоґена вже давно не було забагато чогось, окрім ворогів. Він тицьнув великим пальцем у бік вежі. — Зараз підіймуся й дізнаюся, чи не побачили там чогось.

— Сподіваюся, що побачили! — відповів Краммок, потираючи товстими долонями. — Сподіваюся, цей гад прийде сьогодні!

Лоґен зіскочив зі стіни й пішов через усю твердиню — якщо її можна було так назвати, — минаючи карлів і горян, які сиділи компаніями та їли, розмовляли або ж чистили зброю. Кілька з них усю ніч пробули на варті й тепер спали, закутавшись у ковдри. Він проминув кошару, в якій скупчилися вівці. Їх стало помітно менше, ніж раніше. Проминув тимчасову кузню, поставлену біля кам’яного хліва. Кілька чоловіків у сажі саме працювали з міхом, а ще один заливав метал у форми для наконечників стріл. Наконечників їм знадобиться достобіса, якщо Бетод надійде. Лоґен наблизився до вузьких сходів, вирізьблених у скелі, і, долаючи по дві сходинки відразу, піднявся на вершину вежі, що здіймалася над твердинею.

Там, на тому уступі у схилі гори, стояла велика купа каміння для метання, а також шість великих бочок, під зав’язку напханих голими стрілами. Біля нещодавно залитих розчином парапетів стояли добірні лучники, ті, хто мав найкращий зір і слух: вони тепер виглядали Бетода. Серед решти Лоґен побачив Шукача. З одного боку від нього стояв Мовчун, а з другого — Тул.

— Отамане! — Вимовляючи це слово, Лоґен досі мимоволі всміхався. Колись давно в них усе було навпаки, але так, на його думку, виходило набагато краще. Так принаймні ніхто не боявся весь час. Принаймні не боявся власного отамана. — Бачиш що-небудь?

Шукач розвернувся з усмішкою і простягнув йому флягу.

— Та багато чого.

— Угу, — сказав Мовчун.

Сонце тепер підіймалося над горами, розтинаючи хмари яскравими рисками, вгризаючись у тіні на твердій землі й випалюючи світанкову млу. Обабіч від них сміливо й безтурботно вимальовувалися великі пустирі, де-не-де порослі жовто-зеленою травою й папороттю, тимчасом як на бурих вершинах подекуди виднівся голий камінь. Гола долина внизу лишалася тихою й спокійною. Вона була помережана чагарниками й купками чахлих дерев, морщилася стежками, що утворилися з висохлих струмків. Така сама безлюдна, як і напередодні, як і за день до того, та й узагалі відколи вони туди дісталися.

Це нагадало Лоґенові, як він у юності сам-один лазив по Високогір’ю. Лазив по кілька днів поспіль, випробовуючи себе на міцність у горах. Тоді його імені ще ніхто не чув. Він ще не одружився, не завів дітей, а його дружина й діти ще не возз’єдналися з землею. Щасливі долини минулого. Він протяжно вдихнув холодного високогірного повітря й випустив його з легень.

— Тут незле місце для огляду, далебі, та мене цікавило, чи бачили ми свого давнього друга.

— Тобто Бетода, справжнісінького найяснішого короля північан? Ні, не бачили. Ним і не пахло.

Тул похитав великою головою.

— Якби він сюди йшов, то, як на мене, на це вже щось указувало б.

Лоґен покрутив у роті трохи води й виплюнув її за вежу, а тоді подивився, як вона розбризкується по камінню далеко внизу.

— Може, він на це не повівся.

Лоґен розумів: якщо Бетод не прийде, це буде по-своєму добре. На віддалі помста здається привабливою, та зблизька вона не така вже й гарна. Тим паче тоді, коли ворогів удесятеро більше, ніж вас, а тікати нікуди.

— Може, й не повівся, — тужливо мовив Шукач. — Як там стіна?

— Та нічого — аби вони тільки не принесли з собою драбини. Як гадаєш, скільки нам доведеться чекати, перш ніж…

— Гм, — буркнув Мовчун, показуючи довгим пальцем униз, у долину.

Там Лоґен помітив якийсь рух. І ще якийсь. Ковтнув. Люди — можливо, кілька людей — скрадалися серед брил, наче жуки серед гравію. Лоґен відчув, як бійці довкола нього напружуються, почув, як вони забурмотіли.

— От лайно, — процідив він, скоса поглянув на Шукача, і той поглянув на нього. — Здається, Краммоків план спрацював.

— Скидається на те. Принаймні Бетод таки пішов за нами.

— Ага. Решта — це якраз найскладніше.

Це найскладніше цілком могло вбити їх усіх, але Лоґен знав: усі думають про це й так, без його нагадувань.

— Тепер просто сподіваймося, що союзники дотримають своїх обіцянок, — сказав Шукач.

— Ми сподіваємося.

Лоґен спробував усміхнутись, але вийшло не надто добре. Сподівання ніколи не приносили йому великого щастя.

Коли вони почали надходити, долина швидко наповнилася людьми — Шукач і оком не встиг змигнути. Чітко й гладко, цілком по-бетодівськи. Знамена було піднято між двома скелями, за три добрих постріли з лука, а довкола них щільно скупчилися карли і трели, що всі як один дивилися вгору, на їхню стіну. На блакитному небі, де відкидало тінь усього кілька маленьких хмаринок, здіймалося вгору сонце, і купа сталі, яку вони принесли, іскрилася й блищала, наче море під місяцем.