— Спершу дозвольте вас привітати, — прорипів він, — лорд-маршале.

— Дякую, генерале, за люб’язні слова.

— Чимале підвищення для такої молодої, недосвідченої людини…

— Я з десяток років був професійним вояком, брав участь у двох війнах і кількох битвах. Здається, його величність король уважає мене достатньо бувалим.

Крой прокашлявся.

— Звісно, лорд-маршале. Але головне командування — це для вас дещо нове. На мою думку, з вашого боку було б розважливо звернутися по допомогу більш досвідченої людини.

— Цілком із вами згоден.

Крой трохи здійняв одну брову.

— Радий це чути.

— Не маю ні найменшого сумніву, що цією людиною має бути генерал Полдер.

Слід було віддати Кроєві належне: його лице й не ворухнулося. З носа в нього вирвався тоненький писклявий звук. Єдине, що вказувало, як не сумнівався Вест, на безмежний відчай. Після прибуття його уразили. Тепер Крой намагався оговтатися. Ідеальний час для того, щоб вгородити клинок по саме руків’я.

— Я завжди дуже захоплювався підходом генерала Полдера до військової служби. Його блиском. Його енергією. На мою думку, він справжній еталон того, яким має бути офіцер.

— Це точно, — процідив Крой крізь зціплені зуби.

— Я прислухаюся до його порад у низці сфер. Наші погляди не збіглися лише в одному важливому питанні.

— Справді?

— Вашому, генерале Крою. — Обличчя Кроя набуло кольору общипаної курки, а залишкам зневаги вмить прийшов на зміну явний острах. — Полдер подумав, що вас треба негайно звільнити. Я був за те, щоб дати вам іще один шанс. Сержанте Пайку!

— Сер.

Колишній засуджений елегантно вийшов уперед і простягнув листа. Вест забрав у нього листа й показав генералові.

— Це лист до короля. Спершу я нагадую йому про щасливі роки нашої спільної служби в Адуа. Далі детально викладаю причини вашого негайного ганебного звільнення. Ваша безсоромна впертість, генерале Крою. Схильність привласнювати чужі заслуги. Ваша безкровна негнучкість. Ваше зухвале небажання працювати з іншими офіцерами. — Якщо лице Кроя могло витягнутися й побліднути ще більше, то воно невпинно наближалося до цього зараз, поки він дивився на складений папір. — Щиро сподіваюся, що мені ніколи не доведеться його відправити. Та хоч одна, бодай найменша провокація щодо мене чи генерала Полдера — і я це зроблю. Ви мене розумієте?

Кроєві неначе забракло слів. Кінець кінцем він прохрипів:

— Цілком розумію, мій лорд-маршале.

— Чудово. Ми неабияк зволікаємо з виходом до місця зустрічі з нашими північними союзниками, а я ненавиджу спізнюватися на зустрічі. Свою кавалерію тимчасово передайте під моє командування. Я поведу її на північ разом із генералом Полдером, ідучи за Бетодом.

— А я, сер?

— На пагорбах над нами ще залишається купка північан. Вашим завданням буде прибрати їх і розчистити шлях до Карлеона, показуючи нашим ворогам, буцімто наші основні сили не пішли на північ. Якщо вам це вдасться, я, можливо, захочу довірити вам щось більше. Виконайте відповідні приготування до світанку.

Крой розтулив рота так, неначе надумав поскаржитися, що виконати цей наказ неможливо.

— Вам є що додати?

Генерал швидко передумав.

— Ні, сер. Звісно, до світанку.

Він навіть спромігся зобразити обличчям щось трохи схоже на усмішку.

Вест без особливих зусиль усміхнувся у відповідь.

— Генерале, я радий, що ви користуєтеся цією можливістю реабілітуватися. Ви вільні.

Крой знову виструнчився, розвернувся на підборах, зачепився ногою за власну шаблю й дещо незграбно вийшов із намету.

Вест повільно вдихнув і видихнув. Голова в нього пульсувала болем. Понад усе йому хотілося прилягти на кілька секунд, але часу на це не було. Він знову пригладив на собі формений кітель. Якщо він пережив оту кошмарну мандрівку крізь сніг на північ, то може пережити й це.

— Запускай генерала Полдера.

Полдер увійшов до намету зухвало, неначе володів ним, і недбало виструнчився. Якщо Крой віддавав честь напружено, то він робив це театрально.

— Лорд-маршале Весте, хочу від щирого серця привітати вас із несподіваним підвищенням.

Полдер непереконливо всміхнувся, проте Вест не відповів йому усмішкою. Він просто сидів на місці й насуплено дивився на Полдера, як на проблему, з якою був готовий жорстко розібратися. Сидів і мовчав. Очі генерала нервово забігали по намету. Він винувато кашлянув.

— Лорд-маршале, можна одне запитання: про що ви розмовляли з генералом Кроєм?

— Та про все на світі, — відповів Вест із кам’яним обличчям. — Моя повага до генерала Кроя у військових справах безмежна. Ми з ним вельми схожі. Він дуже педантичний. Дуже уважний до деталей. На мою думку, він просто еталон вояка.

— Він дуже висококваліфікований офіцер, — процідив крізь зуби Полдер.

— Так. Це підвищення я дістав надзвичайно швидко, і мені здається, що я потребую когось старшого, людину з багатим досвідом, яка була б мені за… за наставника, так би мовити, позаяк маршала Бурра вже немає на світі. Генерал Крой люб’язно погодився виступити в цій ролі.

— Справді?

На чолі в Полдера заблищав піт.

— Він висунув низку чудових пропозицій, які я вже впроваджую в життя. Ми не змогли досягти згоди лише з одного питання. — Вест склав пальці «драбинкою» на столі перед собою й строго поглянув із-за них на Полдера. — Це питання стосувалося вас, генерале Полдере. Вас.

— Мене, лорд-маршале?

— Крой наполягав, що вас слід негайно звільнити. — Повне обличчя Полдера стрімко рожевіло. — Проте я вирішив дати вам один шанс наостанок.

Вест узяв той самий документ, який показував Кроєві.

— Це — лист до короля. Спершу я дякую йому за підвищення, цікавлюся його здоров’ям, нагадую про нашу близьку, задушевну дружбу. Відтак детально розповідаю про причини, з яких вас слід негайно розжалувати з ганьбою. Про вашу недоречну зухвалість, генерале Полдере. Вашу схильність привласнювати чужі заслуги. Небажання виконувати накази. Постійну нездатність співпрацювати з іншими офіцерами. Щиро сподіваюся, що мені ніколи не доведеться його відправити. Та найменша провокація — і я це зроблю. Найменша провокація стосовно мене чи генерала Кроя, зрозуміли?

Полдер ковтнув. Його червоне лице так і виблискувало потом.

— Так, мій лорд-маршале.

— Добре. Я довірю генералові Крою взяття під контроль пагорбів, розташованих між нами й Карлеоном. Ви ж залишатиметеся зі мною, доки не доведете, що гідні командувати окремою групою військ. Мені потрібно, щоб ваша дивізія була готова рушити на північ до світанку і найшвидші підрозділи рушили попереду. Наші північні союзники сподіваються на нас, і я не збираюся їх підводити. Щойно почне світати, генерале, і якнайшвидше.

— Звісно, якнайшвидше. Можете на мене покластися… сер.

— Сподіваюся на це, хоч і маю певні побоювання. Кожен має виконувати свою роль, генерале Полдере. Кожен.

Полдер кліпнув і поворушив ротом, майже розвернувся, щоб піти, але запізніло згадав, що треба віддати честь, а тоді вийшов із намету. Вест подивився, як запона ледь-ледь ворухнулася на вітрі знадвору, а тоді зітхнув, зім’яв листа в кулаці й пожбурив його в куток. Зрештою, то був просто чистий аркуш.

Пайк здійняв рожеву, майже безволосу брову.

— Як на мене, гарно зроблено, сер. Не чув майстернішої брехні навіть у таборах.

— Дякую, сержанте. Тепер, беручись до роботи, я розумію, що вона починає мені подобатися. Батько завжди радив мені не казати неправди, та він, між нами кажучи, був гівнюком, боягузом і невдахою. Якби він зараз був тут, я плюнув би йому в обличчя.

Вест устав, підійшов до мапи з найбільшим масштабом і зупинився перед нею, зчепивши руки за спиною. Достоту як маршал Бурр, подумалося йому. Він оглянув брудний слід від пальця серед гір, де Краммок-і-Фаїл позначив розташування своєї фортеці. Вест відстежив маршрут до поточних позицій армії Союзу далеко на півдні й нахмурився. Важко було повірити, що картограф із Союзу міг коли-небудь взятися за особисте дослідження цієї місцевості, і яскраві обриси її пагорбів та річок видавались явно несправжніми.