Ліворуч сиділи офіцери зі штабу генерала Кроя, похмурі й лиховісні завдяки чорній формі, як завжди сильно випрасуваній. Праворуч спокійно влаштувалися люди Полдера, недбало розстебнувши верхні ґудзики на одязі, щоб відверто образити своїх колег; вони були надуті, як павичі, що демонструють своє хвостове пір’я. Самі ж видатні генерали дивились один на одного підозріло, як армії-суперниці на полі бою, чекаючи на розпорядження, що відкриє одному з них шлях до Закритої Ради й на вершину влади, а другому навічно розіб’є надії. Розпорядження, в якому буде названо нового короля Союзу та його нового лорд-маршала.

Звісно ж, це мав бути або Полдер, або Крой, і кожен із них чекав на остаточну, славну перемогу над другим. Тим часом армія, й зокрема Вест, сиділа паралізована. Безсила. Далеко на півночі Шукач і його товариші, які рятували Вестові життя в дичавині стільки разів, що він уже й не міг згадати, поза сумнівом, боролися за виживання, відчайдушно виглядаючи підмогу, яка ніколи не надійде.

Вестові все це дуже нагадувало перебування на власному похороні, до того ж такому, на який здебільшого прийшли його вороги — єхидні, усміхнені, зухвалі. Має бути або Полдер, або Крой, і хоч хто з них отримає підвищення, Вест приречений. Полдер ненавидів його з полум’яною пристрастю, Крой — із крижаною зверхністю. Швидше й нижче за нього міг упасти лише Полдер чи Крой — залежно від того, котрого з них урешті обійде увагою Закрита Рада.

Надворі заворушилося щось тьмяне, і дехто з цікавістю повернув голову, щоб подивитися. Хтось шаркав до намету, і кілька офіцерів із тривогою підвелися зі стільців. Запону різко відкинули вбік, і врешті за неї з дзвоном забіг лицар-герольд. Він був надзвичайно високий і, випроставшись, мало не проколов крилами на шоломі дірку в стелі намету. На одному броньованому плечі в нього був шкіряний футляр, прикрашений штампом — золотим сонцем Союзу. Вест витріщився на нього, затамувавши подих.

— Передайте своє послання, — закликав Крой, простягнувши руку.

— Передайте його мені! — різко виміг Полдер.

Двоє чоловіків, утративши гідність, заборюкались один з одним, тимчасом як лицар-герольд байдужо на них супився.

— Полковник Вест тут присутній? — поцікавився він гучним басом. Усі повернули до нього очі, а надто — Полдер і Крой.

Вест усвідомив, що мимоволі підіймається зі стільця.

— Гм… Вест — це я.

Лицар-герольд безтурботно обійшов генерала Кроя й посунув на Веста, дзенькаючи шпорами. Відкрив свою плечову сумку, витягнув сувій пергаменту і продемонстрував його.

— За наказом короля.

Здавалося, останнім виявом іронії долі в непередбачуваній кар’єрі Веста стало те, що саме він оголосить ім’я людини, яка за кілька секунд звільнить його з ганьбою. Але, якщо він уже зібрався падати на власний меч, то від затримки буде лише болючіше. Він узяв сувій із укритої рукавичкою руки лицаря і зламав важку печатку. Розгорнув його наполовину й побачив стовпець плавного тексту. Коли він почав читати, всі присутні затамували подих.

Вест реготнув, не вірячи власним очам. Хоча в наметі панувало напруження, як перед винесенням вироку в залі суду, та стриматися він не міг. Перш ніж Вест більш-менш її осмислив, йому довелося прочитати першу частину ще двічі.

— Що смішного? — поцікавився Крой.

— Відкрита Рада обрала новим королем Союзу Джезаля дан Лютара, віднині знаного як Джезаль Перший.

Вестові довелося знову стримувати сміх, хоча, якщо це й був жарт, то не з кумедних.

— Лютара? — перепитав хтось. — Хто це в біса такий — Лютар?

— Отой хлопчисько, який переміг на Турнірі?

Усе це в певному розумінні було страшенно логічно. Джезаль завжди поводився так, ніби був кращий за всіх інших. А тепер, здавалося, став кращим за всіх інших. Однак усе це, хай які наслідки воно могло мати, в поточній ситуації відходило на другий план.

— Хто новий лорд-маршал? — загарчав Крой, і офіцери обох штабів почовгали вперед; усі вони тепер звелися на ноги, ставши вичікувальним півколом.

Вест глибоко вдихнув і зібрався, наче дитина, що готується пірнути в басейн із крижаною водою. Розгорнув сувій і швидко пробіг очима нижню частину тексту. Нахмурився. Імені Полдера чи Кроя не було ніде. Прочитав іще раз, уже уважніше. Раптом у нього сильно розм’якли коліна.

— Про кого там ідеться? — мало не заверещав Полдер. Вест розтулив рота, та не міг дібрати слів. Він продемонстрував листа, і Полдер вирвав сувій у нього з руки, тимчасом як Крой марно силкувався зазирнути йому через плече.

— Ні, — видихнув Полдер, вочевидь, дійшовши до кінця.

Крой вирвав у нього депешу і швидко її проглянув.

— Це, напевно, помилка!

Але лицар-герольд так не вважав.

— Закрита Рада не схильна помилятися. Ви дістали наказ від короля! — Він повернувся до Веста й уклонився. — Мій лорд-маршале, прощаюся з вами.

Найкращі й найрозумніші люди армії повитріщалися на Веста з відвислими щелепами.

— Гм… так, — затинаючись, вимовив він. — Так, звісно.

Годину по тому намет спорожнів. Вест сидів сам за Бурровим письмовим столом, нервово переставляючи знов і знов перо, чорнило, папір, а передусім — великий лист, який щойно запечатав грудкою червоного воску. Насуплено поглянув на нього, а тоді — вгору, на мапи на дошках, а тоді знову вниз, на свої руки, що лежали без діла на пошкрябаній шкірі, і спробував зрозуміти, що це за чортівня сталася.

Наскільки зрозумів він сам, його раптом підвищили до однієї з найвищих посад у Союзі. Лорд-маршал Вест. Якщо не брати до уваги самого Бетода, він наймогутніша людина по цей бік Кругу морів. Полдер і Крой будуть зобов’язані називати його «сер». Він має місце в Закритій Раді. Він! Коллем Вест! Простолюдин, якого все життя висміювали, принижували і зверхньо наставляли. І як таке могло статися? Безумовно, не завдяки його заслугам. Не через якусь його дію чи бездіяльність. Лише завдяки випадку. Випадковій дружбі з людиною, яка багато в чому не надто йому подобалась і від якої він точно не очікував жодної ласки. Людиною, яка тепер завдяки удачі, яку можна назвати лише дивом, зійшла на трон Союзу.

Вест засміявся, не вірячи сам собі, та сміявся недовго. У нього в голові формувалася вкрай неприємна картина. Принц Ладісла лежить десь у дичавині з розбитою головою, напівголий і непохований. Вест ковтнув. Якби не він, королем тепер був би Ладісла, а сам він чистив би нужники, а не готувався б перебрати на себе командування армією. Йому заболіла голова, і він нервово потер собі скроні. Можливо, він усе-таки відіграв вирішальну роль у своєму просуванні по службі.

Зашурхотіла запона намету, і всередину ввійшов Пайк зі своєю вигорілою руїною-усмішкою.

— Прибув генерал Крой.

— Хай трохи попітніє.

От тільки пітнів тепер Вест. Він потер вологою долонею об долоню й пригладив формений кітель, із пліч якого ще зовсім недавно зрізали погони полковника. Він мусив видатися людиною, що спокійно тримає все під контролем, як це завжди вдавалося маршалові Бурру. Як вдавалося маршалові Варузу в сухих пустищах Гуркулу. Треба розчавити Полдера і Кроя, поки є змога. Якщо він не зробить цього зараз, то вічно перебуватиме під їхньою владою. Буде шматком м’яса, який розриватимуть двоє лютих псів. Вест із неохотою взяв листа і простягнув його Пайкові.

— А не можна просто їх повісити, сер? — спитав засуджений, узявши листа.

— Якби ж то! Але нам без них не обійтися, хай скільки клопоту вони завдають. Новий король, новий лорд-маршал, і про жодного з них загалом ніхто нічого не чув. Воякам потрібні провідники, яких вони знають. — Вест протяжно вдихнув носом, випнувши груди. Кожен має виконувати свою роботу, та й усе. Він шумно видихнув. — Будь ласка, впусти генерала Кроя.

— Так, сер. — Пайк підняв запону намету й проревів: — Генерале Крою!

Чорна форма Кроя, прикрашена вишитим золотим листям на комірці, була так сильно накрохмалена, що дивувало вже те, як він узагалі пересувається. Крой став і напружено виструнчився, дивлячись кудись не надто далеко. Він бездоганно віддав честь, кожна частина його тіла була в необхідному за статутом положенні, а проте генерал якось примудрився чітко показати свою зневагу й розчарування.