Джо Аберкромбі

Останній аргумент королів

Очільник Ґлокта стояв у коридорі й чекав. Витягнув скручену шию в один бік, а тоді — у другий. Почув знайоме клацання, відчув, як переплетені м’язи між лопатками пронизують знайомі канати болю. «Чому я це роблю, якщо це незмінно завдає мені болю? Навіщо випробовувати біль? Лизати виразку, терти пухир, колупати струп?»

— Га? — різко спитав він.

Мармуровий бюст біля підніжжя сходів відповів лише німою зневагою. «А мені її й так дістається задосить». Ґлокта почовгав геть, тягнучи нікчемну ногу по кахлях за собою. Стукання його ціпка відлунювало серед ліпнини на далекій стелі.

На тлі видатних дворян у Відкритій Раді лорд Інґелстад, власник цього надміру великого коридору, був людиною по-справжньому непримітною. Голова родини, становище якої з роками погіршилось, а багатство та вплив майже зійшли нанівець. «А що дрібніша людина, то сильніше в неї, як правило, роздуті претензії. Чому до них ніколи не доходить? У великих приміщеннях дрібні речі здаються ще дрібнішими».

Десь у тіні пробив кілька разів годинник — мляво, спроквола. «Уже запізнився. Що дрібніша людина, то довше доводиться чекати, поки вона зволить щось зробити. Проте я вмію бути терплячим, коли треба. Зрештою, на мене не чекають із нетерпінням бучні бенкети, ошалілі натовпи чи прекрасні жінки. Уже не чекають. Гурки подбали про це в темряві під в’язницями імператора». Ґлокта втиснув язик у голі ясна й застогнав, пересуваючи ногу: колючий біль у ній пронизав його спину знизу вгору й викликав дрож у повіці. «Я вмію бути терплячим. Єдиний плюс такого стану, коли кожен крок перетворюється на випробування. Людина швидко навчається ступати обережно».

Двері поряд із ним різко відчинились, і Ґлокта швидко крутнув головою, постаравшись не скривитися, коли в шиї хруснули кістки. У дверях стояв лорд Інґелстад — огрядний, симпатичний чоловік із червонястим обличчям. Жестом покликавши Ґлокту до кімнати, він товариськи всміхнувся. «Можна подумати, ніби це дружній візит і йому навіть раді».

— Маю вибачитися за те, що змусив вас чекати, очільнику. У мене від прибуття до Адуа було стільки гостей, що аж голова йде обертом! — «Сподіваймося, що вона від цього не відірветься». — Така безліч гостей!

«Поза сумнівом, гостей із пропозиціями. Пропозиціями в обмін на ваш голос. Пропозиціями в обмін на допомогу у виборі нашого наступного короля. Але від моєї пропозиції вам, гадаю, буде боляче відмовитися».

— Вина, очільнику?

— Ні, мілорде, дякую. — Ґлокта кульгаво переступив поріг. — Я ненадовго: мені теж потрібно виконати багацько справ.

«Ви ж розумієте, що вибори самі себе не фальсифі­кують».

— Звісно, звісно. Прошу, сідайте.

Інґелстад весело плюхнувся в одне зі своїх крісел і показав жестом на друге. Ґлокта влаштувався не відразу: обережно опустився, а тоді посовав стегнами, доки не знайшов позу, в якій спина не завдавала йому постійного болю.

— І що ви бажаєте зі мною обговорити?

— Я прийшов від імені архілектора Сульта. Сподіваюся, ви не образитесь, якщо я висловлюся прямо, та Його Преосвященству потрібен ваш голос.

Важке обличчя дворянина скривилося у вдаваному спантеличенні. «Ще й так погано вдаваному, як на те».

— Здається, я не розумію. Мій голос із якого питання?

Ґлокта витер під мокрим оком трохи вологи. «Невже ми мусимо влаштовувати такі ганебні танці? У вас для цього негодяща статура, а в мене — негодящі ноги».

— Із питання того, хто займе трон наступним, лорде Інґелстаде.

— А… Це.

«Так, це. Ідіот».

— Очільнику Ґлокто, сподіваюся, що не розчарую ні вас, ані Його Преосвященство — людину, до якої я відчуваю лише максимальну повагу, — він схилив голову, утрирувано зображаючи скромність, — якщо скажу: не можу зі спокійною совістю допускати, щоб мене підштовхували в якомусь напрямку. На мою думку, мені та всім членам Відкритої Ради довірили священну справу. Обов’язок вимагає від мене проголосувати за людину, яка видасться мені найчудовішим кандидатом із-поміж численних чудових чоловіків, які підходять на цю роль.

Тут Інґелстад здобувся на посмішку, що вказувала на неймовірне самовдоволення.

«Прекрасна промова. Сільський дурник міг би навіть їй повірити. Скільки разів я чув ці слова чи щось подібне за останні кілька тижнів? За традицією, наступним має бути торг. Розмова про те, скільки саме коштує довіра у священній справі. Яка кількість срібла переважує чисту совість. Яка кількість золота долає перепони обов’язку. Але сьогодні я не схильний до торгів».

Ґлокта дуже високо здійняв брови.

— Маю вас привітати: ваша позиція шляхетна, лорде Інґелстаде. Якби в усіх був такий характер, як у вас, ми жили б у кращому світі. Дійсно шляхетна позиція… а надто для того, хто може втратити так багато. Щонайменше… та, мабуть, усе. — Він скривився, взявши в одну руку ціпок і з болем хитнувшись уперед, до краю крісла. — Проте на вас, як я бачу, це не вплинуло, тож я прощаюся…

— Що ви маєте на увазі, очільнику?

На пухкому обличчі дворянина була просто-таки написана бентега.

— Як це — що, лорде Інґелстаде? Ваші нечесні ділові операції, звісно.

Червонясті щоки добряче поблідли.

— Це, напевно, якась помилка.

— О ні, запевняю вас. — Ґлокта вийняв зі внутрішньої кишені плаща письмові зізнання. — Бачте, ви часто фігуруєте в зізнаннях старших мерсерів. Дуже часто. — Він простягнув тріскучі аркуші так, щоб їх було видно обом. — Тут вас називають — як ви розумієте, це не моє формулювання — «спільником». Тут — «основним бенефіціаром» украй брудної контра­бандної схеми. А тут, як ви помітите — і мені майже соромно про це згадувати, — дуже близько одне до одного стоять ваше ім’я та слово «зрада».

Інґелстад згорбився, втиснувся у своє крісло і поставив келих на стіл поряд із собою так, що той заторохтів і на поліроване дерево вихлюпалося трохи вина. «О, це справді варто витерти. Може залишитися жахлива пляма, а деякі плями вивести неможливо».

— Його Преосвященство, — продовжив Ґлокта, — вважаючи вас другом, для загального добра подбав про те, щоб ваше ім’я не згадувалося під час початкового пошуку відомостей. Він розуміє, що ви просто намагалися покращити становище своєї родини, яке невпинно погіршувалось, і співчуває вам. Та якби ви раптом розчарували його в цій справі з голосами, його співчуттю швидко настав би кінець. Розумієте, про що я?

«Гадаю, я розтлумачив усе більш ніж чітко».

— Так, — видушив із себе Інґелстад.

— А пута обов’язку? Чи не здається вам зараз, що вони ослабли?

Дворянин ковтнув. Із його обличчя вже начисто зник рум’я­нець.

— Звісно, я дуже хочу допомогти по змозі Його Преосвященству, та… річ у тім, що…

«Що тепер? Відчайдушна пропозиція? Підкуп із розпачу? Може, навіть апеляція до моєї совісті?»

— До мене вчора приходив представник верховного судді Маровії. Чоловік на ім’я Харлен Морроу. Він робив дуже схожі заяви… і озвучував вельми схожі погрози.

Ґлокта нахмурився. «Та невже? Маровія та його малий черв’як. Завжди всього на крок попереду чи всього на крок позаду. Але в жодному разі не далеко». В голосі Інґелстада раптом з’явилася істерична нотка.

— Що мені робити?! Не можу ж я підтримати вас обох! Очільнику, я покину Адуа й більше не повернуся! Я… Я утримаюся від голосування…