— Що? — геть отетерівши, пробелькотів Джезаль.

Коли Маровія пішов до них, його обличчя поволі розтануло. Під ним почало проявлятись інше. Незмінними залишилися тільки його очі. Різнокольорові, зі щасливими зморшками довкола кутиків, вони всміхалися Джезалеві, наче давньому другові.

Йору Сульфур уклонився.

— Ні хвилини спокою, так, ваша величносте? Жодного спокою, навіть ненадовго.

Одні з дверей розчахнулися з гучним звуком. Джезаль підняв шпагу. Серце в нього було готове вискочити із грудей. Сульфур різко крутнувся, тримаючи збоку зброю Творця. До зали вві­йшов чоловік. Здоровань зі скривленим обличчям у шрамах. Його груди важко здіймалися, в одній руці був опущений важкий меч, а другу він притиснув до ребер.

Джезаль кліпнув. Йому в це майже не вірилося.

— Лоґен Дев’ятипалий. Як ти в біса сюди дістався?

Північанин якусь мить дивився на них. А тоді притулився спиною до дзеркала біля дверей і впустив меч на кахлі. Поволі ковз­нув униз, аж до підлоги, й усівся там, відхиливши голову до скла.

— Це довга історія, — проказав.

— Послухай нас…

Тепер у вітрі було повно силуетів. Сотні. Вони юрмилися довкола зовнішнього кола. Його ясне залізо затуманилось і виблискувало холодною вологою.

— …нам є що тобі розповісти, Ферро…

— Таємниці…

— Що ми можемо тобі дати?

— Ми знаємо… все.

— Тільки впусти нас…

Стільки голосів. Вона чула серед них Аруфа, свого давнього вчителя. Чула работоргівця Сусмана. Чула матір і батька. Чула Юлвея та принца Утмана. Сотню голосів. Тисячу. Голоси знайомі й забуті. Голоси мертвих і живих. Крики, бурмотіння, зойки. Шепіт їй на вухо. Дедалі ближчий. Ближчий за її власні думки.

— Хочеш помсти?

— Ми можемо дати тобі помсту.

— Таку, про яку ти й не мріяла.

— Все, що захочеш. Усе, що тобі потрібно.

— Тільки впусти нас…

— Ота порожнеча в тобі?

— Там бракує нас!

Металеві кільця побіліли від інію. Ферро стояла на колінах в одному кінці запаморочливого тунелю зі стінками з біжучої, ревучої лютої матерії, повного тіней. Кінець його був десь далеко за темним небом. У її вухах ледь чутно відлунював сміх Першого з-поміж магів. Повітря гуділо від сили, звивалося, мерехтіло, розпливалося.

— Тобі нічого не треба робити.

— Баяз.

— Це зробить він.

— Дурень!

— Брехун!

— Впусти нас…

— Йому не зрозуміти.

— Він тебе використовує!

— Він сміється.

— Але це ненадовго.

— Ворота ледь тримаються.

— Впусти нас…

Якщо Баяз і почув голоси, то не показував цього. Бруківка дрижала й тріскалася; тріщини розходилися від його ніг, і довкола нього крутилися по спіралі уламки. Залізні кільця почали рухатися, гнутися. Завищавши змученим металом, вирвалися з напіврозваленого каміння й заблищали яскравими гранями.

— Печаті ламаються.

— Одинадцять вартівників.

— І одинадцять вартівників відображених.

— Двері відчиняються.

— Так, — разом промовили голоси.

Тіні насунули ближче. Ферро задихала важко і швидко, застукала зубами, у неї затремтіли кінцівки й захололо самісіньке серце. Вона стояла коліньми на краю прірви — бездонної, безмежної, повної тіней, повної голосів.

— Скоро ми будемо з тобою.

— Дуже скоро.

— Час прийшов.

— Дві сторони поділу знову разом.

— Як і мали бути.

— Перш ніж Еуз оголосив свій Перший закон.

— Впусти нас…

Їй достатньо просто потримати Сім’я ще якусь мить. Тоді голоси принесуть їй помсту. Баяз — брехун, вона знала це від початку. Вона йому нічого не завинила. У неї затріпотіли й зімкнулися повіки, а щелепа відвисла. Шум вітру став іще тихішим, і врешті вона перестала чути щось, окрім голосів.

Тихих, заспокійливих, праведних.

— Ми захопимо світ і виправимо його.

— Разом.

— Впусти нас…

— Ти нам допоможеш.

— Звільниш нас.

— Можеш нам довіряти.

— Довіряти…

Довіряти?

Це слово вживають тільки брехуни. Ферро згадала рештки Аулкуса. Пусті руїни, прокляту землю. Істоти Потойбіччя створені з брехні. Краще мати в собі порожнечу, ніж заповнити її цим. Вона просунула язик між зубами й сильно закусила, а тоді відчула, як її рот наповнюється солоною кров’ю. Судомно вдихнула, зусиллям волі розплющила очі.

— Довірся нам…

— Впусти нас!

Ферро побачила скриню Творця — мінливий, плавучий обрис. Нахилилася над нею і вчепилася в неї задубілими кінчиками пальців, тимчасом як її били потоки повітря. Вона нікому не буде рабинею. Ні Баязові, ні Оповідачам Таємниць. Вона знайде власний шлях. Може, й темний, зате свій.

Кришка розчахнулася.

— Ні, — хором засичали голоси їй у вухо.

— Ні!

Ферро заскреготіла скривавленими зубами й загарчала від люті, силкуючись розтиснути пальці. Світ обернувся на темну масу, що топилася, волала й не мала жодної форми. Її заціпеніла рука поступово, помалу розімкнулася. Ось вона, її помста. Помста брехунам, помста тим, хто використовує інших, помста злодіям. Земля затрусилася, почала кришитися, розверзлася, тоненька і крихка, наче скляна шибка, а під нею знайшлася порожнеча. Ферро повернула тремтливу руку, і Сім’я випало в неї з долоні.

Голоси всі як один вигукнули суворий наказ:

— Ні!

Вона машинально схопилася за кришку і процідила:

— Ідіть нахуй!

А тоді з останніх сил закрила скриню.

Лоґен спирався на парапет високо на вежі збоку палацу й насуплено вдивлявся у вітер. Колись він робив те саме — здавалося, відтоді минула вже ціла вічність — на вершині Великої вежі. Отетеріло витріщався на безкінечне місто, думаючи, чи міг би коли-небудь уявити таке ж горде, прекрасне й незнищенне людське творіння, як Аґріонт.

Ради мертвих, як же все змінюється!

Зелений парк був усіяний упалим сміттям, дерева в ньому були поламані, трава — викорчувана, озеро наполовину витекло й перетворилося на багнисте болото. Із західного краю ще стояли дугою білі будівлі — щоправда, з розчахнутими порожніми вікнами. Далі на захід будівлі не мали дахів і з них звисали голі крокви. А ще далі їхні стіни були побиті й подряпані — завалені камінням порожні оболонки, та й годі.

За ними ж не було нічого. Зникла велика зала з золотим куполом. Зникла площа, на якій Лоґен дивився змагання з мечами. Велика вежа, могутня стіна під нею й усі ті величні будівлі, по яких Лоґен бігав, рятуючись, разом із Ферро. Усе це зникло.

У західному кінці Аґріонта утворилося колосальне коло руйнації, в якому зосталися лише кілька акрів безформних руїн. Місто за ним було розітнуте чорними шрамами, там досі здіймався дим від останніх нечисленних пожеж, від корпусів кораблів, які досі тліли та дрейфували в затоці. Над усім цим бовванів Будинок Творця, чітка чорна громада під похмурими хмарами, байдужа й неторкана.

Лоґен стояв там, знов і знов чухаючи пошрамований бік обличчя. Рани в нього нили. Як же їх багато! Всі частини його тіла були побиті й укриті синцями, розтрощені й розірвані. Сліди сутички з пожирачем, бою за ровом, поєдинку зі Страховидлом, сімох днів різанини у Високогір’ї. Сліди сотні бійок, сутичок і давніх походів. Їх надто багато, щоби згадати. Він так стомився, йому так боляче, його так сильно нудить…

Лоґен опустив насуплений погляд на власні руки, які тримав перед собою на парапеті. На тому місці, де мав би бути його середній палець, на нього у відповідь поглянув голий камінь. Він досі Дев’ятипалий. Кривава Дев’ятка. Людина, створена зі смерті, як і сказав Бетод. Він мало не вбив Шукача напередодні і знав це. Свого найдавнішого друга. Єдиного друга. Він здійняв меч і таки зробив би це, якби не вибрик долі.

Він згадав, як стояв угорі, збоку Великої північної бібліотеки, і видивлявся на порожню долину, на спокійне озеро, під яким неначе лежало велике дзеркало. Згадав, як вітер торкався його нещодавно поголеної щелепи, і замислився, чи може людина змінитися.