Йому справді більше нічого було сказати. Він через силу розвернувся й поплентався до дверей.

Коли бій закінчено, ти копаєш — якщо, звісно, залишаєшся живим. Ти копаєш могили для полеглих товаришів. Віддаєш останню шану, навіть якщо не дуже їх шанував. Ти копаєш стільки, скільки вистачить наснаги, відтак кидаєш їх у яму і присипаєш, де вони собі гнитимуть у забутті. Такий звичай. Коли закінчиться цей бій, копатимуть дуже багато. Обидві сторони копатимуть дуже багато.

Минуло вже дванадцять днів, відколи почав падати вогонь. Відколи на цих нахабних біляків дощем полився Божий гнів, обертаючи їхнє горде місто на почорнілу руїну. Дванадцять днів, відколи почалися вбивства — на стінах, на вулицях і в будинках. Дванадцять днів на холодному сонці, під ріденьким дощиком, у задушливому диму і дванадцять ночей при світлі мерехтливих багать Ферро перебувала у вирі подій.

Її чоботи ляскали по начищених кахлях, залишаючи в бездоганному коридорі позаду неї чорні сліди. Попіл. Тепер ті два райони, де лютували бої, були ним обсипані. Він змішувався з ріденьким дощиком, перетворюючись на липку пасту, схожу на чорний клей. Нею були вкриті будівлі, які ще стояли, обвуглені кістяки тих, які не встояли, люди, що вбивали, й люди, що гинули. Похмурі вартові й запопадливі слуги супилися на Ферро та зоставлені нею сліди, однак вона завжди мала їхню думку в сраці й не збиралася її звідти витягати. Невдовзі в них буде стільки попелу, що вони не знатимуть, куди його подіти. Якщо гурки досягнуть свого, то все це місце стане попелом.

А все вказувало на те, що так і може вийти. Щодня й щоночі, попри всі зусилля обшарпаних захисників, попри те, скільки мерців вони лишали серед руїн, імператорські війська просувалися вглиб міста.

До Аґріонта.

Коли вона дісталася широкої зали, Юлвей уже сидів там, зіщулившись у кріслі в одному з кутків. На його кволих руках висіли браслети. Спокій, який, здавалося, завжди огортав його старою ковдрою, кудись зник. Юлвей здавався стурбованим, стомленим, його очі в темних очницях позападали. Це людина, що дивиться в лице поразці. Ферро вже кілька днів звикала до такого виразу на чужих обличчях.

— Ферро Малджин повернулася з фронту. Завжди казав, що ти перебила б увесь світ, якби могла, а тепер тобі випала така нагода. Як тобі війна, Ферро?

— Непогано.

Вона пожбурила свій лук на відполірований стіл так, що зброя заторохтіла, зняла з пояса меч, скинула з плеча сагайдак. Стріл у неї зосталося всього кілька. Більшу частину вона залишила в гуркських вояках, серед почорнілих руїн на краю міста.

Однак усміхнутися Ферро не могла.

Вбивати гурків було все одно що їсти мед. Скуштуєш трішки — і тоді лише хотітимеш іще. Якщо переїсти, тебе може занудити. Трупи завжди були кепською винагородою за всі ті зусилля, які йшли на їхнє створення. Однак зупинитися тепер було ніяк.

— Тобі болить?

Ферро натиснула на брудну пов’язку в себе на руці й подивилась, як кров просочується в сіру тканину. Болю не було.

— Ні, — сказала вона.

— Ферро, ще не пізно. Тобі не конче треба тут гинути. Я привів тебе. Я ще можу тебе забрати. Я ходжу куди хочу й беру із собою кого хочу. Якщо ти зараз припиниш убивати, то хто знає? Може, Бог усе-таки знайде для тебе місце на небесах.

Юлвеєві проповіді почали страшенно набридати Ферро. Вони з Баязом, може, й геть не довіряли одне одному, зате розуміли одне одного. Юлвей не розумів нічого.

— «На небесах»? — пирхнула вона, відвернувшись від нього. — А може, мені більше підходить пекло — ти про це думав?

Коли в коридорі за дверима зазвучали лункі кроки, Ферро згорбила плечі. Вона відчула Баязів гнів навіть раніше, ніж двері розчахнулись і старий лисий біляк увірвався до кімнати.

— Отой малий покидьок! Як тільки він мені віддячує після всього, що я йому дав?! — Кей і Сульфур прослизнули за двері слідом за ним, наче двійко псів, які скрадаються за своїм господарем. — Він опирається мені перед Закритою Радою! Каже мені не пхати свого носа до чужого проса! Мені! Звідки цьому малодушному йолопу знати, де моє просо, а де чуже?!

— Проблеми з королем Лютаром Величним? — буркнула Ферро.

Маг примружив на неї очі.

— Рік тому в усьому Земному колі не було пустішої голови. Та вистачило начепити на нього корону і щоб купка старих брехунів кілька тижнів лизала йому дупу, і тепер цей малий гівнюк має себе за Столікуса!

Ферро знизала плечима. Король чи ні, а Лютар ніколи не був занизької думки про себе.

— Треба краще пильнувати, на кого надягаєш корони.

— У цьому й біда з коронами: їх треба на когось надягати. Можна хіба що кидати їх у натовп і сподіватися на краще. — Баяз похмуро глянув на Юлвея. — А що в тебе, брате? Ти ходив за стінами?

— Так.

— І що бачив?

— Смерть. Багато смерті. Солдати імператора наводнюють західні райони Адуа, його кораблями переповнена затока. Щодня дорогою з півдня надходять нові війська, зміцнюючи конт­роль гурків над містом.

— Те саме я можу дізнатися й від отих недоумків із Закритої Ради. Що з Мамуном і його Стома Словами?

— Мамуном, тричі благословенним і тричі проклятим? Чудесним першим учнем великого Калула, правої руки Бога? Він чекає. Він, його брати, його сестри — вони мають великий намет за межами міста. Моляться за перемогу, слухають солодку музику, купаються в напахченій воді, байдикують голі й тішаться плотськими насолодами. Чекають, коли гуркські солдати знесуть стіни міста, і їдять. — Він поглянув на Баяза. — Їдять удень і вночі, відверто порушуючи Другий закон. Безсоромно насміхаючись із урочистого слова Еуза. Готуються до миті, коли підуть шукати тебе. До миті, для якої їх і створив Калул. Вони вважають, що до неї вже лишилося недовго. Начищають обладунки.

— Справді? — процідив Баяз. — Тоді хай вони будуть прокляті.

— Вони вже самі прирекли себе на прокляття. Але це нам не допоможе.

— Тоді треба піти до Будинку Творця.

Ферро різко підвела голову. У тій великій суворій вежі було щось таке, що заворожувало її, відколи вона вперше прибула до Адуа. Її погляд завжди мимоволі тягнуло до схожої на гору громади вежі, яка високо здіймалася, недоторканна, над димом і люттю.

— Чому? — запитав Юлвей. — Ти збираєшся замкнутися всередині? Як Канедіас багато років тому, коли ми прийшли мститися? Ти ховатимешся в пітьмі, Баязе? І цього разу скинуть звідти тебе, щоб ти розбився об міст унизу?

Перший з-поміж магів пирхнув.

— Ти надто добре мене знаєш, щоб так думати. Коли вони прийдуть по мене, я виступлю проти них відкрито. Але в пітьмі ще криється зброя. Одна-дві несподіванки з кузні Творця для наших проклятих друзів за стінами.

Юлвей захвилювався ще більше, ніж раніше.

— Розділювач?

— Одне лезо тут, — прошепотів із кутка Кей. — Друге — у Потойбіччі.

Баяз, як завжди, не став на нього зважати.

— Він може перерізати що завгодно, навіть пожирача.

— А сотню переріже? — запитав Юлвей.

— Мені вистачить самого Мамуна.

Юлвей поволі підвівся з крісла і встав, зітхнувши.

— Чудово, веди мене. Я востаннє ввійду до Будинку Творця з тобою.

Ферро облизала зуби. Думка про те, щоб зайти туди, була непереборно спокуслива.

— Я піду з вами.

Баяз сердито озирнувся на неї.

— Ні, не підеш. Можеш сидіти тут і дутися. Це ж завжди було твоїм особливим даром, хіба ні? Мені було б страх як неприємно позбавити тебе нагоди ним скористатися. Ти підеш із нами, — різко звернувся він до Кея. — А ти, Йору, маєш власні справи, так?

— Так, майстре Баязе.

— Добре.

Перший з-поміж магів вийшов із кімнати разом із Юлвеєм. Позаду плентався його учень. Сульфур не ворухнувся. Ферро насупилася на нього, а він відповів широкою усмішкою, відхиливши голову до оббитої панелями стіни й задерши підборіддя до ліпнини на стелі.

— Хіба ці Сто Слів — не твої вороги теж? — поцікавилася Ферро.

— Мої найбільші й найзатятіші вороги.