— Тоді чому ти не б’єшся?

— О, є й інші способи битися, крім валандання там у багні. — У тих очах, темному і ясному, було щось таке, що не подобалося Ферро. За усмішками Йору ховалося щось жорстоке й голодне. — Та хоч я й був би дуже радий побути тут і потеревенити, проте мушу піти і знову підштовхнути коліщатка. — Він закрутив у повітрі одним пальцем. — Коліщатка мають обертатися, так, Малджин?

— Тоді йди, — гарикнула вона. — Я тебе не зупинятиму.

— Ти не змогла б, навіть якби хотіла. Хотів би побажати тобі гарного дня. Тільки готовий побитись об заклад, що в тебе такого ніколи не було.

Із цими словами він вибрів за поріг, і за ним клацнули двері.

Ферро вже перетнула кімнату й відсунула засув на вікні. Колись вона зробила так, як сказав Баяз, і це не принесло їй нічого, крім змарнованого року. Тепер вона робитиме вибір сама. Ферро різко відсунула фіранки й вислизнула на балкон. Літало з вітром скручене листя, гасаючи моріжками внизу разом із дрібним дощем. Швидко оглянувши вологі стежки, Ферро побачила всього одного вартового, та й той дивився не туди, зіщулившись під плащем.

Часом найкраще ловити момент.

Ферро перекинула ноги через поруччя, опанувала себе, а тоді скочила в повітря. Впіймала слизьку гілку на дереві, гойднулася до стовбура, з’їхала по ньому на вологу землю й почала скрадатися за охайно підстриженим живоплотом, припадаючи до землі.

Почула кроки, а тоді — голоси. Голоси Баяза та Юлвея, які тихо перемовлялися на шипучому вітрі. Трясця, як же ці старі дурні маги обожнюють ляскати губами!

— Сульфур? — долинув голос Юлвея. — Він досі з тобою?

— А чом би йому не бути?

— Його дослідження йшли в… небезпечному напрямку. Я казав тобі про це, брате.

— І що? Калул так не перебирає слугами…

Вони пройшли надто далеко, щоб їх можна було почути, і Ферро довелося помчати за живоплотом не розгинаючись, щоб не відстати.

— …Мені не подобається ця звичка, — провадив Юлвей далі, — прибирати чиюсь подобу, міняти шкуру. Проклята наука. Ти знаєш, яке ставлення до цього було в Джувенса…

— Мені нíколи перейматися ставленням людини, що вже кілька століть лежить у могилі. Третього закону не існує, Юлвею.

— А може, й мав би. Крадіжка чужого обличчя… витівки Ґлустрода та його демонокровок. Мистецтва, взяті з Потойбіччя…

— Треба користуватися тією зброєю, яку ми можемо знайти. Я не люблю Мамуна, проте він має рацію. Їх називають «Сто Слів», тому що їх сотня. Нас двоє, і час нас не пощадив.

— То чому вони чекають?

— Ти знаєш Калула, брате. Він завше обережний, уважний, неквапливий. Він не ризикуватиме своїми дітьми, доки не буде змушений…

Ферро крізь шпарини між голими гілками дивилась, як троє чоловіків минають вартових і виходять за ворота у високій стіні палацу. Вона дала їм кілька секунд, а тоді зірвалася з місця й покрокувала слідом, розправивши плечі, ніби пішла у важливих справах. Ферро відчувала на собі суворі погляди чоловіків у обладунках обабіч воріт, але вони вже звикли до того, що вона то приходить, то зникає. Цього разу вони змовчали.

Вона крокувала між великими будівлями, огинала статуї, перетинала нудні сади, йдучи за двома магами та їхнім учнем через увесь Аґріонт. Ішла на відстані, затримуючись у дверях, попід деревами, чимчикуючи просто за спинами нечисленних людей, які бігли вітряними вулицями. Часом над будівлями на якійсь площі чи в кінці провулка здіймалася верхівка величезної громади Будинку Творця. Через мжичку вона попервах видавалася млисто-сірою, та з кожним кроком Ферро ставала чорнішою, більшою й чіткішою.

Троє чоловіків привели її до благенької будівлі з осілим дахом, із якого стирчали напіврозвалені башти. Ферро стала на коліно й почала підглядати з-за рогу, тимчасом як Баяз постукав кінцем жезла в хиткі двері.

— Я радий, що ти не знайшов Сімені, брате, — сказав Юлвей, поки вони чекали. — Цю штуку краще не відкопувати.

— Цікаво, чи думатимеш ти так само, коли Сто Слів промчать вулицями Аґріонта, голосно вимагаючи нашої крові?

— Гадаю, Бог мені простить. На світі є й дещо гірше за пожирачів Калула.

Ферро вп’ялася нігтями собі в долоні. Біля одного із закопчених вікон стояла якась постать, що дивилася на Юлвея та Баяза. Постать довга, худорлява, в чорній масці та з коротким волоссям. Жінка, яка колись давно ганялася за нею й Дев’ятипалим. Ферро несвідомо потягнулася до меча, а тоді усвідомила, що залишила його в палаці, й прокляла себе за дурість. Дев’ятипалий мав рацію. Ножів забагато не буває.

Двері захиталися й відчинилися, пролунало кілька стишених слів, двоє стариганів увійшли, Кей — за ними, похиливши голову. Жінка в масці подивилася ще трохи, а тоді відійшла від вікна в темряву. Коли двері невпевнено причинилися, Ферро перескочила через огорожу, просунула ногу в шпарину і прослизнула боком досередини, прокравшись у глибокі тіні по той бік. Двері остаточно зачинилися, грюкнувши й зарипівши петлями.

Вона пішла довгим коридором, де на одній стіні припадали порохом картини, а на другій — вікна. Увесь цей час Ферро пощипувало карк: вона чекала, коли з тіней виринуть чорні маски. Але не з’явилося нічого, крім лунких кроків попереду й безглуздого гудіння старечих голосів.

— Це місце змінилося, — казав Юлвей. — Від того дня, коли ми билися з Канедіасом. Того дня, коли закінчився Старий час. Тоді йшов дощ.

— Пам’ятаю.

— Я лежав поранений на мосту під дощем. Бачив, як вони впали — Творець і його донька. Звалилися з висоти. Важко повірити, що тоді, побачивши це, я всміхнувся. Помста — це нетривала втіха. А сумніви ми несемо з собою в могилу.

Тут Ферро зневажливо посміхнулася. Якщо вона зможе добитися помсти, то сумніви витерпить.

— Час нам обом приніс жаль, — пробурмотів Баяз.

— І цей жаль посилюється з кожним роком. Однак є одна дивна річ. Лежачи там, я міг заприсягтися, що першим упав Канедіас, а другою — Толомей.

— Пам’ять уміє брехати, особливо тим, хто прожив так довго, як ми. Творець скинув свою доньку, а тоді я його. Так і закінчився Старий час.

— Саме так, — пробурмотів Юлвей. — Як багато втрачено. А тепер ми дійшли до цього…

Кей рвучко повернув голову, і Ферро припала до стіни за похилою шафою. Він постояв на місці одну довгу мить, насуплено дивлячись у її бік. А тоді пішов за іншими. Ферро зачекала, тамуючи подих, доки вся трійця не завернула за ріг і не зникла з поля зору.

Наздогнала їх на напіврозваленому подвір’ї, зарослому всохлими бур’янами й захаращеному розбитим шифером, що попадав униз із дахів. Чоловік у брудній сорочці повів магів угору довгими сходами, до темної арки, що височіла у високій стіні Аґріонта. У його скрючених руках дзеленчала в’язка ключів, і він бурмотів щось про яйця. Коли вони пройшли в тунель, Ферро пробігла відкритим простором і сходами, а тоді спинилася, діставшись майже догори.

— Ми невдовзі повернемося, — долинуло до неї бурчання Баяза. — Залиш двері відчиненими.

— Їх завжди тримають замкненими, — відповів чийсь голос. — Таке правило. Їх тримали на замку все моє життя, і я не збираюся…

— Тоді зачекай тут, доки ми не повернемося! Тільки звідси ні ногою! У мене є багато кращих справ, аніж сидіти й чекати не по той бік твоїх замкнених дверей!

Закрутилися ключі. Завищали старі петлі. Пальці Ферро ковзнули довкола уламка каменю і міцно вчепилися в нього.

Чоловік у брудній сорочці зачиняв ворота, а тим часом вона підкралася до вершини сходів. Він сердито бурмотів, вовтузячись із ключами й дзенькаючи металом. Камінь із глухим звуком ударив чоловіка по лисині. Той охнув, хитнувся вперед, Ферро підхопила його обм’якле тіло під пахви, а тоді обережно опустила на землю.

Відтак вона поклала камінь і зігнутим пальцем підчепила в чоловіка ключі.

Коли Ферро підняла руку, щоб відчинити двері, її накрило якесь дивне відчуття. Наче від прохолодного вітерцю у спекотний день: спершу дивуєшся йому, а тоді насолоджуєшся ним. По її хребту пробіг дрож, доволі приємний, і їй від цього перехопило подих. Вона притиснула руку до обвітреної деревини. Поверхня деревини приємно зігріла їй долоню. Ферро відчинила двері якраз достатньо, щоб зазирнути за них.