— Але ж… Не розумію. Я гадав… хіба не так учинив би Харод Великий?

— Харод? — Баяз пирхнув Джезалеві в обличчя. — Харод був цілковитим боягузом, та ще й цілковитим йолопом! Той ідіот ледве вдягався без сторонньої допомоги!

— Але ж…

— Легко знайти людину, яка очолюватиме атаки. — Маг вимовляв кожне слово демонстративно чітко, неначе звертався до простачка. — Значно складніше знайти людину, яка очолюватиме країну. Тож я не хочу, щоб сили, які я вклав у тебе, пішли намарне. Можливо, наступного разу, коли тобі закортить ризикнути життям, ти натомість замкнешся в нужнику. Люди поважають тих, хто має репутацію бійця, а з нею тобі поталанило. Трупів люди не поважають. Не туди! — заревів Баяз, пошкандибавши повз Джезаля й сердито махаючи рукою на одного з ковалів. Бідолаха вирячив очі, як наляканий кролик, тимчасом як із його горна вилітали яскраві жаринки. — Сказано ж тобі, дурню! Треба чітко дотримуватися схем! Саме так, як я їх накреслив! Одна помилка може стати гірше ніж фатальною!

Джезаль витріщився вслід Баязові. За владу над його тілом тим часом боролись обурення, почуття провини і звичайне виснаження. Останнє перемогло. Він поплентався до бочок і незграбно сів поряд із Ферро.

— Ваша йобана величносте, — зронила вона.

Він потер очі великим і вказівним пальцями.

— Своєю ласкавістю ти робиш мені завелику честь.

— Баяз невдоволений, так?

— Скидається на те.

— Ну… А коли цей старий гад буває чимось вдоволений?

Джезаль гмикнув на знак згоди. До нього дійшло, що він не розмовляв із Ферро від самої коронації. Звісно, не можна сказати, що раніше вони були вірними друзями, та він мусив визнати, що її відверта неповага до нього несподівано надала йому сил. На одну коротку мить він неначе знову став тим марнославним, лінивим, нікчемним щасливцем, яким був колись. Джезаль насуплено поглянув на Баяза, який тицяв пальцем у щось в своїй старій книзі.

— А що він, власне, робить?

— Мені каже, що рятує світ.

— А… Ось воно що. Він трохи спізнився, не думаєш?

Ферро знизала плечима.

— Я тут розкладом не керую.

— А як він планує це зробити? Кирками й кузнями?

Вона подивилася на Джезаля. Її диявольські жовті очі досі видавалися йому відразливими.

— І ними теж.

Джезаль поставив лікті на коліна, опустивши підборіддя на долоні, і протяжно зітхнув. Він страшенно, просто страшенно втомився.

— Здається, я зробив дещо не те, — пробурмотів він.

— Хе. — Ферро відвела погляд. — У тебе до цього хист.

Генерал Полдер зіщулився на похідному стільці, і в нього затремтіли вуса, неначе він ледве тримав своє тіло під контролем — така приголомшлива була його лють. Його червонясте обличчя й пирхання підказували, що він може щомиті вискочити з намету й сам-один піти в атаку на позиції гурків. Генерал Крой сидів, випрямившись і заціпенівши, по інший бік столу. Збоку на його коротко стриженій голові виступали напружені жовна. Його вбивчо похмуре обличчя чітко показувало, що він залізною рукою стримує гнів на загарбника, хоча цей гнів не менший, ніж у інших, а якщо доведеться йти в якусь атаку, то керувати нею він буде з педантичною увагою до деталей.

На їхніх перших нарадах Вест виступав сам проти двадцятьох представників величезних штабів цих двох генералів. Згодом він скоротив ці штаби шляхом безупинного відсіву всього до двох офіцерів на штаб. На нарадах перестала панувати напружена атмосфера сварки в таверні; натомість вони стали нагадувати невеличкі й невеселі родинні посиденьки — можливо, з нагоди читання оскарженої духівниці. Вест був виконавцем, що намагався знайти прийнятне рішення для двох спадкоємців, які чубилися між собою й не вважали прийнятним ніщо. Джеленгорм і Брінт, які сиділи обабіч Веста, були його очманілими помічниками. Яку роль у цій метафорі відігравав Шукач, було важко сказати, та він посилював тривожність у наметі, й без того гарячкову, колупаючись під нігтями кинджалом.

— Це буде унікальний бій! — безглуздо кипів Полдер. — Відколи Харод викував Союз, на землю Міддерланду ще ніколи не ступала нога загарбника!

Крой схвально буркнув.

— Гурки мають на меті скасувати наші закони, задушити нашу культуру, зробити з наших людей рабів! Саме майбуття нашої країни стоїть на…

Різко відхилилася запона намету, і всередину пірнув Пайк. Його розтоплене обличчя не виражало нічого. За ним причовгав високий чоловік, який зігнувся й хитався від утоми. Плечі в нього були закутані у важку ковдру, а лице перемазане грязюкою.

— Це Федор дан Гайден, — пояснив Пайк. — Лицар-­герольд. Він зміг під покровом ночі виплисти з доків Адуа й непомітно обійти гуркські лави.

— Видатна сміливість, — зауважив Вест, тимчасом як Полдер і Крой неохоче, але схвально забурмотіли. — Щиро дякуємо вам. Як справи всередині міста?

— Відверто кажучи, мій лорд-маршале, жахливо. — Голос у Гайдена рипів від утоми. — Західні райони — Арки і Три Ферми — в руках імператора. Два дні тому гурки пробили стіну Арно, і оборона зараз на межі своїх можливостей. Вони можуть щомиті прорватись і стати загрозою для самого Аґріонта. Його величність просить вас піти на Адуа якомога швидше. Кожна година може виявитися надважливою.

— Він має на думці якусь конкретну стратегію? — запитав Вест. Колись у Джезаля дан Лютара не було на думці нічого, крім пиятики і спання з його сестрою, та він сподівався, що цього разу щось могло змінитися.

— Гурки оточили місто, та вони дуже розосереджені. Зокрема зі східного боку. Лорд-маршал Варуз вважає, що ви могли б там прорватися за допомогою енергійної атаки.

— Щоправда, західні райони міста все одно кишітимуть гуркськими свиньми, — пробурчав Крой.

— Падлюки, — шепнув Полдер. У нього засіпалися жовна. — Падлюки.

— Ми не маємо вибору: доведеться негайно йти на Адуа, — сказав Вест. — Ми скористаємося всіма дорогами й ітимемо якомога швидше, щоб зайняти позиції на схід від міста. Якщо треба, йтимемо при світлі смолоскипів. Потрібно напасти на кільце гурків на світанку й вирвати стіни з їхніх рук. Тим часом адмірал Ройцер поведе флот в атаку на гуркські кораб­лі в гавані. Генерале Крою, накажіть частині кавалерії піти вперед, щоб розвідати шлях і прикрити наш наступ. Сюр­призів мені не треба.

Цього разу він нарешті не виказав неохоти.

— Звісно, мій лорд-маршале.

— Ваша дивізія підійде до Адуа з північного сходу, прорветься через лави гурків і в повному складі ввійде до міста, просуваючись на захід, до Аґріонта. Якщо ворог уже досяг центру міста, бийтеся з ним. Якщо ні, посильте оборону стіни Арно й приготуйтеся вибити їх із району Арки.

Крой похмуро кивнув. На його лобі виступила одна вена, а за спиною в нього застигли офіцери, схожі на пам’ятники військовій точності.

— За добу в Адуа не залишиться жодного живого кантійського вояка.

— Шукачу, я хотів би, щоб ти та твої північани підтримали атаку дивізії генерала Кроя. Якщо твій… — Вестові не відразу далося це слово, — …король не заперечує.

Шукач облизав гострі зуби.

— Гадаю, він піде туди, куди дме вітер. Він завжди так робив.

— Сьогодні вітер дме в бік Адуа.

— Так. — Північанин кивнув. — Отже, до Адуа.

— Генерале Полдере, ваша дивізія підійде до міста з південного сходу, візьме участь у битві за стіни, а тоді в повному складі ввійде до міста й піде на доки. Якщо ворог дістався аж туди, проженіть його, а тоді зверніть на північ і йдіть уздовж Мідлвей до Аґріонта.

Полдер гупнув по столу кулаком, а його офіцери загарчали, наче професійні борці.

— Так, хай йому грець! Ми пофарбуємо вулиці гуркською кров’ю!

Вест суворо насупився на Полдера, а тоді на Кроя.

— Мені навряд чи треба підкреслювати, як важливо завтра перемогти.

Двоє генералів підвелися, не сказавши ні слова, і разом попрямували до запони намету. Стали перед нею лицем до лиця. Вест на мить замислився, чи не перейдуть вони просто зараз до звичних суперечок.