А далі був лише хаос. Джезаль сидів над масою вишкірених смаглявих облич, блискучих обладунків, колючих списів. Тріскало дерево, брязкав метал, люди викрикували слова, яких він не розумів. Джезаль рубав усе довкола, то з одного боку, то з другого, і голосно, бездумно лаявся. По його броньованій нозі ковзнув, завищавши, наконечник списа. Джезаль рубонув чиюсь руку, що схопилася була за його повіддя, і від неї відлетіло кілька пальців. Щось врізалось йому в бік і мало не вибило його з сідла. Його клинок із лунким ударом зім’яв чийсь шолом і збив його власника додолу, в людську тисняву.

Джезалів кінь закричав, став дибки й закрутився. Коли Джезаль зірвався із сідла і світ перевернувся, його охопив жахливий напад страху. Він із брязкотом упав, кашляючи й силкуючись вибратися; йому в очі й рота полетів пил. Він перекотився і став на коліна. По нерівній землі гупали копита. Ковзалися й тупали чоботи. Джезаль обмацав волосся, шукаючи свій вінець, але той, напевно, десь злетів. Як людям дізнатися, що він король? І чи він досі король? Уся його голова стала липкою. Збіса добре було б узяти з собою шолом, але тепер уже було трохи запізно. Він кволо поворушив уламки, перевернув якийсь плаский камінь. Джезаль уже й забув, чого шукав. Незграбно підвівся, але щось схопило його за ногу і боляче смикнуло за неї так, що він знову гепнувся долілиць. Джезаль гадав, що йому зараз розіб’ють потилицю, та це було лише його стремено, що досі трималося на величному трупі його коня. Він, важко дихаючи, звільнив чобіт, ступив кілька п’яних кроків, хитаючись під вагою обладунків. В одній його кволій руці теліпалася шпага.

Хтось здійняв вигнутий клинок, і Джезаль штрикнув цього бійця у груди. Він блювонув кров’ю Джезалеві в обличчя, впав і вирвав із його руки шпагу. Щось із глухим ударом врізалося Джезалеві в нагрудник, і він полетів убік, просто на гуркського солдата зі списом. Той кинув спис, і вони вчепились один в одного, безглуздо захитавшись із боку в бік. Джезаль почав страшенно, страшенно втомлюватися. Йому дуже боліла голова. Просто втягнути в себе повітря було титанічним зусиллям. Уся ця затія з героїчною атакою здавалася кепською. Хотілося лягти.

Гуркський солдат вирвав одну руку й високо здійняв її, затиснувши в долоні ніж. Та відлетіла від зап’ястка, а за нею зацебенів довгий струмінь крові. Вояк почав опускатися на землю, глипаючи на куксу й волаючи.

— Король! — писнув тонкий, хлоп’ячий голос Ґорста. — Король!

Його довгий клинок описав широку дугу й відтяв голову воякові, що кричав. Ще один вискочив уперед, здійнявши вигнутий меч. Не встиг він і кроку ступити, як важкий клинок Ґорста розітнув йому череп. У його броньоване плече врізалася сокира, та він відмахнувся від неї, наче від мухи, і зарубав бійця, який махнув тією сокирою, здійнявши фонтан крові. Четвертий дістав короткий клинок у шию й похитнувся вперед, вирячивши очі й притиснувши до горла одну закривавлену руку.

Джезаль, оторопіло хитаючись уперед-назад, мало не почав жаліти гурків. Здалеку їхня чисельність, може, і вражала, та зблизька видавалося, що ці люди — бійці допоміжних підрозділів, кинуті вперед, у цей кратер, із відчаю. Вони були кощаві, брудні, безнадійно неорганізовані, легкоозброєні й майже не мали обладунків. Багато хто з них, усвідомив Джезаль, видавався зляканим до краю. Ґорст спокійнісінько торував собі шлях між них, як бик у стаді овець, і гарчав, коли його разючі клинки з огидним м’ясистим чваканням залишали широкі рани. За ним юрмились інші постаті в обладунках, які штовхалися щитами, рубали ясними клинками й розчищали закривавлений простір у натовпі гурків.

Рука Ґорста прослизнула Джезалеві під пахву й потягнула його назад. Його п’ятки захвицались об уламки. Він нечітко усвідомлював, що десь загубив шпагу, та йти на її пошуки тепер видавалося дурістю. Поза сумнівом, згодом якийсь жебрак, вийшовши на полювання серед тіл, здобуде безцінний скарб. Джезаль побачив одного лицаря-герольда, який досі сидів на коні: його силует із крилатим шоломом вимальовувався в задушливому пилу, а його довга сокира рубала все довкола.

Джезаля мало не винесли з тисняви. Деякі зі звичайних оборонців міста перегрупувались або ж надходили з інших частин стін. На краю кратера почали ставати навколішки бійці у сталевих шоломах, стріляючи з арбалетів униз, у рухливу масу гурків на дні, загрузлих у землі й камінні. Інші підтягнули віз і перекинули його на бік, щоб вийшов тимчасовий бастіон. Розітнутий гуркський солдат схлипнув, перекинувся через нерівний край кратера й упав назад, у землю. На краю площі з’явилися нові арбалети Союзу, нові списи. Разом із ними надходили бочки, брили з кладки, поламані дрючки, доки широку прогалину в стіні Арно не заповнила імпровізована барикада, що ощетинилася бійцями та зброєю.

Гурки, яких закидали стрілами й упалим камінням, завагались, а тоді відступили, безладно тікаючи крізь руїни на свій бік кратера й угору, подалі від небезпеки, лишаючи на дні купу трупів.

— До Аґріонта, ваша величносте, — промовив Ґорст. — Негайно.

Джезаль не став опиратися. Сьогодні він бився більш ніж достатньо.

На площі Маршалів коїлося щось дивне. Робітники кирками й різцями виламували бруківку, копали неглибокі шанці — вочевидь, навмання. Ковалі, освітлені сяйвом розтопленого металу, пітніли біля тимчасових кузень і заливали залізо у форми. Брязкіт молотів і стукіт каміння були такі гучні, що Джезалеві аж заболіли зуби, та голос Першого з-поміж магів якимось робом їх перекричав.

— Ні! Коло, бовдуре, звідси до того місця!

— Ваша величносте, я мушу повернутися до Зали військової слави, — сказав Варуз. — Стіну Арно пробито. Невдовзі гурки спробують прорватися знову. Однак, якби не та ваша атака, вони вже були б біля Мідлвей, еге ж? Я розумію, як ви здобули свою славу на заході! По-справжньому шляхетна справа!

— Угу.

Джезаль проводжав поглядом мерців, яких несли геть. Троє Лицарів Тіла, одна людина зі штабу Варуза і хлопчисько-паж, щонайбільше дванадцятирічний. В останнього голова ледь трималася на шматку хряща. Він привів до смерті трьох чоловіків і дитину. І це навіть без урахування ран, які завдяки йому дістала решта відданого почту. Шляхетна справа, далебі.

— Зачекайте тут, — різко наказав він Ґорстові, а тоді пропетляв між спітнілих трударів до Першого з-поміж магів.

Ферро сиділа схрестивши ноги на ряді бочок неподалік; її руки безвільно звисали, а на смаглявому обличчі чітко відображалася та сама цілковита зневага, яку вона завжди виказувала Джезалеві. Він мало не тішився з того, що деякі речі не змінюються. Баяз похмуро вдивлявся у сторінки великої чорної книжки, вочевидь, дуже старої, з потрісканою й порваною шкіряною палітуркою. Баяз здавався виснаженим і блідим, старим і зів’ялим. Один бік його обличчя був укритий засохлими подряпинами.

— Що з вами сталося? — запитав Джезаль.

Баяз нахмурився. Під одним його оком, оточеним синцем, затремтів м’яз.

— Я міг би спитати в тебе те саме.

Джезаль зауважив, що маг навіть не став казати «ваша величносте». Приклав руку до закривавленої пов’язки в себе на голові.

— Я взяв участь в атаці.

— У чому?

— Гурки повалили частину стіни Арно, коли я оглядав місто. Відігнати їх було нікому, тож… я зробив це сам.

Почувши ці слова з власних вуст, він мало не здивувався. Звісно, Джезаль цим аж ніяк не пишався. Він передусім поїхав верхи, впав і вдарився головою. Билися там в основному Бремер дан Ґорст і покійний кінь Джезаля, та ще й противники в них були вбогі. Однак він гадав, що нарешті вчинив правильно, якщо таке взагалі можливо.

Баяз із цим не погоджувався.

— Ті нікудишні мізки, які тобі дала доля, зовсім обернулися на лайно?

— Вони… — Джезаль кліпнув: до нього поволі дійшло значення Баязових слів.

«Та як ти смієш, нахабне старе гівно?! Ти з королем розмовляєш!» — Він хотів сказати саме це, та його голова пульсувала болем, а ще Джезалеві заважало щось у знівеченому й сіпаному обличчі мага. Натомість він несподівано забелькотів майже винуватим тоном: